Правік та інші часи

Час Місі

Міся довго не хотіла відрізати своє довге сиве волосся. Коли приїжджали Ліля та Мая, то привозили з собою спеціальну фарбу й упродовж вечора повертали волоссю колишній колір. Вони мали смак на кольори — вибирали саме такі, як треба.

Якогось дня щось їй раптом сталось, і вона звеліла обтяти волосся. Коли фарбовані каштанові пасма опали на підлогу, Міся поглянула в дзеркало і зрозуміла, що вона — стара жінка.

Навесні Міся відписала молодій дідичці, що не прийматиме дачників ні цього, ні наступного року. Павел намагався протестувати, та вона його не слухала. Вночі її будило несподіване серцебиття й пульсування крови. Пухли руки та ноги. Міся дивилася на свої ноги і не впізнавала їх. «У мене колись були витончені пальці і тонкі щиколотки. Литки напружувалися, коли я йшла на високих підборах», — думала вона.

Влітку, коли приїхали діти, — всі, окрім Адельки, — Місю повезли до лікаря. Гіпертонія. Мусила ковтати таблетки й не пити кави.

— Що це за життя без кави, — буркнула Міся, дістаючи з шафи свій млинок.

— Мамо, ти як дитина, — сказала Мая й забрала з її рук млинок.

Наступного дня Вітек купив у крамниці велику коробку кави без кофеїну. Міся вдавала, що їй смакує, та коли залишалася сама, то молола зерна дорогої, отриманої на карточки, справжньої кави й запарювала її собі в склянці. З пінкою, як любила. Сідала в кухні біля вікна і дивилася на садок. Чула шелестіння високої трави — не було вже кому скошувати її під деревами. Бачила з вікна Чарну, ксьондзові луки, а за ними — Єшкотлє, де люди постійно ставили нові хати з білої цегли. Світ не був уже таким добрим, як колись.

Одного дня, коли Міся пила свою каву, приїхали якісь люди до Павла. Виявилося, Павел найняв їх будувати гробницю, склеп.

— Чому ти мені про це не сказав? — запитала вона.

— Я хотів зробити тобі сюрприз.

У неділю вони пішли оглядати глибоку яму. Місі не подобалося місце коло могили старого Боського та Стасі Папужихи.

— Чому не біля моїх батьків? — запитала вона.

Павел стенув плечима.

— Чому, чому, — перекривив її. — Там затісно.

Місі пригадалося, як з Ізидором колись розсовувала подружнє ліжко.

Коли вже йшли додому, вона кинула оком на напис біля виходу з цвинтаря:

«Бог бачить. Час утікає. Смерть наздоганяє. Вічність чекає».

Рік був неспокійний. Павел умикав на кухні радіо, й вони втрьох, з Ізидором, слухали останні вісті. Небагато з того розуміли. Влітку приїхали діти та онуки. Не всі. Антек не отримав відпустки. До пізньої ночі сиділи в садку, пили вино з порічок і дискутували про політику. Міся мимоволі поглядала на хвіртку та чекала на Адельку.

— Вона не приїде, — сказала Ліля.

У вересні дім знову спорожнів. Павел цілими днями об’їжджав мотоциклом необроблювані поля та наглядав за будовою склепу. Міся гукала вниз Ізидора, але той не хотів сходити. Сліпав над аркушами сірого паперу, на якому малював безкінечну таблицю.

— Обіцяй, що, коли я помру першою, ти не віддаси його до будинку престарілих, — мовила Міся до Павла.

— Обіцяю.

У перший день осени Міся змолола в млинку порцію справжньої кави, всипала її в склянку й залила окропом. Дістала з шафи пряники. Кухню наповнив чудовий запах. Вона присунула крісло до вікна й пила каву невеличкими ковтками. Тоді світ у Місиному розумі вибухнув, а його скалки посипалися навколо. Вона осунулась на підлогу, під стіл. Розлита кава капала на її долоню. Міся не могла поворухнутись, отож чекала, мовби звірятко, спіймане в тенета, поки хтось прийде й звільнить її.

Місю завезли до шпиталю в Ташуві, де лікарі сказали, що в неї стався крововилив. Щоденно до неї приїжджали Павел з Ізидором і дівчата. Сідали біля ліжка й говорили з нею ввесь час, хоча ніхто з них не був певен, чи Міся розуміє. Питали її про щось, а вона часом кивала головою. Місині щоки запались, а погляд утік усередину, скаламутнів. Вони виходили в коридор і намагалися дізнатись від лікаря, що з нею буде, та лікар був заклопотаний чимось іншим. З усіх вікон шпиталю звисали біло-червоні прапори, а персонал носив страйкові пов’язки. Тож Павел та інші ставали біля вікна й пояснювали одне одному своє лихо. Може, вона вдарилася головою і пошкодила усі оті центри: мовлення, радости життя, цікавости життя, бажання жити. Або ще інакше — впала й жахнулася: яка вона крихка, яким дивом є те, що ти живеш, жахнулася того, що смертна, і тепер, на їхніх очах, помирає від страху перед смертю.

Вони приносили їй компоти і роздобуті за величезні гроші апельсини. Повільно змирялися з думкою, що Міся помре. Піде куди-інде. Та найбільше вони боялися того, що в час помирання, цього відокремлювання душі від тіла чи атрофування біологічної структури мозку, назавжди зникне Міся Боська, пропадуть усі її кулінарні рецепти, не стане салатів з печінки й редиски, какаових тістечок з глазур’ю, пряників і, нарешті, її думок, слів, подій, у яких вона брала участь, звичайних, як і її життя, а однак — кожен із них був певен — підбитих темінню і смутком: бо світ неприязний до людини, а єдине, що вдається зробити, — це віднайти для себе та близьких мушлю й там залишатись аж до звільнення. Родичі дивилися на Місю, що сиділа в ліжку з прикритими коцом ногами, й відсутнім виразом, і замислювалися над тим, які в неї зараз думки в голові. Чи порвані, пошарпані так, як і її слова, чи, може, заховані в згинках мозку, зберегли всю свою свіжість та силу або перетворилися на чисті образи, повні барв та глибини. Припускали також і те, що Міся перестала думати. Це б означало, що мушля була нещільною, а на Місю ще за життя накинувся хаос і нищення.

Міся ж за місяць до смерти ввесь час бачила лівий бік світу. Чекав там на неї янгол-охоронець, котрий завжди з’являвся в справді важливі моменти.