Сендвіч із шинкою

9

Коли мене покликали обідати я вже міг натягнути штани й поплентався до закутку де в нас проходила трапеза у всі дні, окрім неділі. На моєму стільці постелили дві подушки. Я сів на них, проте ноги й дупа все ще пекли. Батько говорив про роботу, як і завше.

«Я сказав Салівану об’єднати три маршрути в один і призначити одну людину на зміну. Інакше так ніхто не потягне…»

«Їм варто було б послухати тебе, Татку,» відповіла мама.

«Пробачте,» мовив я, «та мені щось не хочеться їсти…»

«Ти ЇСТИМЕШ!» гаркнув батько. «Твоя мати старалася, щоб приготувати цей обід!»

«Так,» відповіла мати, «тут є морква, горох та ростбіф.

«І картопля з підливою,» додав батько.

«Я не голодний.»

«Ти з’їси кожен шматочок моркви й кожну горошинку на тарілці!» сказав батько.

Він намагався бути дотепним. Це було одне з його улюблених зауважень.

«ТАТКУ!» вигукнула мама.

Я почав їсти. Це було жахливо. Я почувався так, ніби я їв їх, їхні мрії, їхню сутність. Я навіть не жував, а просто ковтав, аби швидше закінчити це все. А тим часом батько все говорив про те, яке все було смачне і як же ж нам пощастило, що ми можемо їсти хорошу їжу в той час, як більшість людей у світі, та й навіть у Америці, вмирають з голоду.

«А що на десерт, Матусю?» запитав батько.

Коли він задоволено випучив свої масні губи, його обличчя було просто жахливим. Він поводився так, ніби нічого не сталося, ніби він ніколи не бив мене. Коли я повернувся до кімнати, то подумав, що ці люди не можуть бути моїми батьками, напевно вони всиновили мене, а тепер не можуть бути щасливими через це.