Сендвіч із шинкою

49

Я шукав роботу все літо і так нічого й не знайшов. Джимі Хетчера взяли на авіазавод. Гітлер наступав у Європі, створюючи робочі місця для безробітних. Ми з Джимом разом подали свої резюме. Ми заповнили їх однаково, з єдиною відмінністю в тому, що в графі «місце народження», я вказав Німеччину, а він – Рідінг, Пенсільванія.

«Джимі отримав роботу. А він же твій одноліток і ви вчилися в одній школі,» сказала мати. «А чому тебе не взяли на завод?»

«Вони нюхом чують ледарів,» сказав батько. «Все, що він хоче робити, так це сидіти цілісінький день у своїй кімнаті й слухати свою симфонічну музику!»

«Але ж хлопчику подобається музика. Це вже щось.»

«Та більше він НІЧОГО не робить! Нічого КОРИСНОГО!»

«А що йому робити?»

«Він має піти на радіостанцію, сказати, що йому подобається така музика і отримати роботу ведучого.»

«Господи, це ж не робиться так просто, там все набагато складніше.»

«А ти звідки знаєш? Ти колись пробувала?»

«Повір мені, це неможливо.»

Батько поклав до рота великий шматок свинної відбивної. Жирний шматок звисав з-поміж його губ поки він жував. Здавалося, ніби у нього три губи. Потім він проковтнув його і поглянув на матір. «Розумієш, матусю, хлопець просто не хоче працювати.»

Мати поглянула на мене. «Генрі, чому ти не їси?»

Нарешті я вирішив записатися в Лос-анджелеський Міський Коледж. Освіта там була безкоштовною, а книги можна було придбати в букіністичному магазині. Батькові було соромно за те, що я безробітний, а навчаючись в коледжі, я зміг би заробити хоч якусь респектабельність. Елі Лакорс (Лисий) вже провчився там один семестр. Він проконсультував мене.

«Який з тих сраних курсів найлегший?» запитав я у нього.

«Журналістика. Там взагалі нічого не треба робити.»

«ОК, буду журналістом.»

Я проглянув їхній буклет.

«А що це за координаційний день, про який тут пишуть?»

«А, забий, повне лайно.»

«Дякую, що попередив, друже. Замість цього сходимо краще в той бар через дорогу й пропустимо по пиву.»

«Таки-так, хай йому грець!»

«Атож.»

В координаційний день потрібно було записуватися на курси. Всі навколо сновигали з якимись папірцями й буклетами. Я сів на трамвай. Спершу я поїхав на «W» до Вермонту, а потім пересів на «V» до Монро. Я не знав куди всі йдуть і що мені треба робити. Мене нудило.

«Перепрошую…» сказав я якісйь дівчині.

Вона озирнулася й продовжила ходу. Поруч саме пробігав якийсь хлопець, я схопив його за пояс і зупинив.

«Агов, якого дідька ти робиш?» запитав він.

«Замовкни. Я хочу дізнатися що тут відбувається! А то не розумію, що мені робити!»

«На координації ж усе пояснили.»

«А…»

Я відпустив його і він побіг далі. Я не знав, що робити. Я уявлялв собі, що треба просто піти кудись і сказати, що я хочу вивчати журналістику, а вони дадуть мені розклад занять. Та насправді ж усе було інакше. Всі навколо знали, що треба робити, та не хотіли сказати мені. Я почувався так, ніби повернувся до школи, де всім завжди було відомо більше мене. Я сів на лавочку і дивився, як вони носяться туди й сюди. Може, просто збрешу. Казатиму батькам, що йду до коледжу, а сам буду приходити сюди, аби полежати на газоні. Раптом я побачив ще одного хлопця. Це бу Лисий. Я схопив його за комір.

«Гей, гей, Хенку! Що ти робиш?»

«Я тебе зараз уб’ю, ти малий гівнюче!»

«Що таке? Чого ти?»

«Як мені тепер записатися на срані заняття? Що мені робити?»

«А я думав ти знаєш!»

«Як? Звідки мені це відомо? Чи я народився з цим знанням?»

Я відвів його вбік до лавки все ще тримаючи за комір. «А тепер давай, викладуй по порядку, що мені треба зробити і як. Постарайся, щоб я не розмазав тебе!»

І Лисий все мені пояснив. У мене був свій власний Координаційний день. Я все ще не відпускав його. «А зараз можеш іти. Але колись я з тобою поквитаюся. Ти заплатиш мені за свій підйоб. Ти не знатимеш коли це станеться, але за мною, повір, не стане.»

Я відпустив його. Він послідував за рештою. Мені ж не треба було хвилюватися чи кудись спішити. Все-одно мені лишалися тільки найгірші заняття, найгірші викладачі й найгірші години. Я записався на всі курси без поспіху. Здавалося, ніби я був єдиним безтурботним студентом в усьому коледжі. Я почав відчувати свою перевагу.

Так тривало до мого першого заняття з англійської на 7 ранку. Вже була 7:30, а я, з похміллям, стояв під дверима й слухав. Батьки купили мені підручники, а я продав їх і витратив усі гроші на випивку. Вночі я виліз крізь вікно своєї кімнати й пішов до найближчого бару. У мене було важке пивне похмілля. Я все ще був п’яний. Я відчинив двері й увійшов. Я зупинився на порозі. Містер Гамільтон, викладач англійської, стояв перед класом співаючи. Біля нього гучно грав грамофон і увесь клас підспівував йому. Це був твір Гільберта та Салівана[21].

Я пішов у кінець класу й знайшов вільне місце. Гамільтон пілійшов і вимкнув грамофон. Він був одягнений у смугастий чорно-білий костюм і яскраво-помаранчеву сорочку. Він був схожий на Нельсона Еді[22]. Він став перед класом, поглянув на свій годинник і звернувся до мене:

«А ви певно Генрі Чінаскі?»

Я кивнув.

«Ви спізнилися на півгодини.»

«Так.»

«А ви б дозволили собі таке запізнення на весілля чи похорон?»

«Ні.»

«А чому, дозвольте поцікавитись?»

«Ну, якби це був мій похорон, то я точно був би вчасно. А якби це було моє весілля, то воно б стало відразу і похороном.» Я завжди був швидким на язик. Я так і не навчився думати перед тим, як щось казати.

«Шановний пане,» мовив містер Гамільтон, «ми саме слухали Гільберта і Салівана для того, аби виробити хорошу дикцію. Підведіться, будь ласка.»

Я встав.

«А зараз проспівайте, будь ласка, Ніколи не йдіть в море, залишайтесь удома і станете керівниками Королевського Флоту.»

Я стояв мовчки.

«Давайте, не соромтесь!»

Я проспівав уривок і сів на місце.

«Пане Чінаскі, я вас майже не чув. Чи не могли б ви заспівати ще раз, але трохи чіткіше?»

Я знову встав. Я набрав повні груди повітря й почав. «ЯКШО ХОШЕТЕ СТАТИ КЕРІВНИКОМ КОРОЛІСЬКОГО ХЛОТУ СИДІЦЬ ДОМА І НЕ ДІТЬ У МОРЕ!»

Я все переплутав.

«Пане Чінаскі,» сказав містер Гамільтон, «можете сідати.»

Я сів. В усьому був винен Лисий.