Сендвіч із шинкою

45

День вручення дипломів. Ми одягли мантії для «Урочистих подій». Гадаю, шо за три роки ми чогось-таки навчилися. Ми навчилися грамотно писати і, до того ж, добряче підросли. Я все ще був незайманим. «Агов, Генрі, ти вже когось завалив?» «Ні,» відповідав я.

Джимі Хетчер сидів біля мене. Директор штовхав промову, очевидно вирішивши востаннє проїхатись нам по вухам. «Америка – це країна великих Можливостей і кожна людина, в котрої є бажання, обов’язково досягне успіху…»

«Стане посудомийником,» сказав я.

«Собачником,» кинув Джимі.

«Злодієм,» сказав я.

«Сміттярем,» сказав Джимі.

«Санітаром у дурці,» сказав я.

«Америка – країна хоробрих, вона була заснована мужніми людьми… Наше суспільство найсправедливіше у світі.»

«Так багато слів ні про що,» сказав Джимі.

«…справедливе суспільство, і ті, хто шукає свою мрію аж ген за райдугою, знайдуть…»

«Смердючу купу гівна з опаришами,» підсумував я.

«…і без жодних сумнівів можу вас запевнити, що випуск 1939 року, коли минуло вже майже десять років від початку жахливої національної Депресії, цей випуск є більш зрілим, відважним, талановитим і люблячим, ніж будь-який з тих, котрі я мав честь спостерігати!»

Матері, батьки та решта родичів шалено зааплодували; їх підтримали деякі учні.

«Випуск 1939 року, я пишаюся вашим майбутнім, я впевнений у вашому майбутному. А зараз я відпускаю вас у велику подорож!»

Більшість із випускників збиралися у U.S.C., щоб прожити не працюючи ще хоча б чотири роки.

«А разом з вами відсилаю й свої молитви і благословіння!»

Відмінники навчання отримали свої атестати в першу чергу. Вони вийшли. Викликали Ейба Мортенсона. Він отримав свій диплом. Я зааплодував.

«Цікаво, де він закінчить?» запитав Джимі.

«Бухгалтером на фабриці автозапчастин. Десь у Каліфорнії, неподалік Гардени.»

«Одна робота на все життя…» сказав Джимі.

«І одна дружина на все життя,» додав я.

«Ейб ніколи не буде нещасним…»

«Або ж щасливим.»

«Вірний чоловік…»

«Підмітало.»

«Жорсткий…»

«Шмаркач.»

Коли закінчили з відмінниками, перейшли до нас. Мені було незручно там сидіти. Мені хотілося вийти.

«Генрі Чінаскі!» пролунало моє ім’я.

«Держслужбовець,» сказав я Джимі.

Я пройшов через сцену, взяв диплом і потиснув директорову руку. Вона була слизька, ніби брудний акваріум зсередини. (Через два роки його звинуватили у привласнені шкільних коштів; його засудили до тюремного ув’язнення.)

Проходячи до свого місця повз відмінників, я побачив Мортенсона. Він подивився на мене й потайки показав мені середнього пальця. Мене це зачепило. Такого я не очікував.

Я повернувся на своє місце й сів біля Джимі.

«Мортенсон показав мені пальця!»

«Не може бути, я не вірю!»

«Сучий син! Він зіпсував мені увесь день! Не те, щоб я дуже образився, та він дійсно зіпсував мені настрій!»

«Не можу повірити, що у нього вистачило духу показати тобі палець.»

«На нього це не схоже. Думаєш, його хтось цього навчив?»

«Навіть не знаю, що й думати.»

«Він же ж знає, що я вирублю його за одну затяжку!»

«Прибий його!»

«Ти хіба не бачиш, що він виграв? Виграв саме тим, що здивував мене!»

«Тобі просто треба вибити з нього все лайно.»

«Думаєш, той сучй син навчився чогось читаючи всі ці книжки? Я знаю, що в них нічого нема, адже також читав їх.»

«Джимі Хетчер!» викликали його.

«Священник,» сказав він.

«Власник птахоферми,» сказав я.

Джимі отримав свій диплом. Я гучно зааплодував. Будь-хто, у кого була така мати, заслуговував на похвалу. Він повернувся і ми продовжили спостерігати за золотими хлопчиками й дівчатками, що йшли за своїми атестатами.

«Їх не можна винити за те, що вони багаті,» сказав Джимі.

«Звісно ж ні, я виню їх клятих батьків.»

«І їхніх дідів,» сказав Джимі.

«Атож, я б із радістю забрав їхні машини і дівчат-кралечок і срати б мені хотілося на будь-яку соціальну справедливість.»

«Ага,» мовив Джимі. «Напевно, люди задумуються про несправедливість лише тоді, коли це стосується їх.»

Золоті хлопчики й дівчатка все виходили й виходили на сцену. А я все сидів і думав, бити мені Ейба, чи ні. Я бачив як він плентався по тротуару, все ще у своїй мантії, жертва зіткнення зі мною під вереск дівчат, що, певно, думали, господи, та цей Чінаскі просто навіжений!

Та з іншого боку, Ейб був не вартий того. Мені не складало зусиль вирубити його. І я вирішив, що того не варто робити. Врешті решт, я вже й так зламав йому руку і його батьки мало не засудили мене. Якби я розбив йому голову, мені б точно був капець. Вони б здерли останню сорочку з мого старого. Мені, звісно, було байдуже. Та ще була моя мати, вона б страждала у своїй дурній манері: глибоко переживати без будь-якої на те причини.

Нарешті церемонія закінчилась. Учні залишили свої місця і вийшли. Вони зустрілися зі своїми батьками й родичами перед школою. Всі навколо обіймалися й вітали одне одного. Я помітив своїх батьків. Я підійшов до них і зупинився.

«Пішли звідси,» сказав я.

Мати поглянула на мене.

«Генрі, я так тобою пишаюся!»

Вона відвернулася. «Ой, дивися, сюди йде Ейб зі своїми батьками! Які ж вони хороші люди! О, пані Мортенсон!»

Вони підійшли. Моя мати вибігла їм назустріч і обійняла пані Мортенсон. З ними був пан Мортенсон, який вирішив не подавати позов після довгих-довгих годин телефонних розмов з моєю матір’ю. Вони вирішили, що я просто заплутався в собі, а моя мати неймовірно від того страждала.

Мій батько потиснув руку пану Мортенсону, а я підійшов до Ейба.

«Ну що, пиздобол, нахріна ти показав мені палець?»

«Що?»

«Палець!»

«Про що це ти?»

«Палець!»

«Генрі, я дійсно не знаю, про що ти гвориш!»

«Що ж, Абрахаме, нам пора йти!» сказала його мати.

Мортенсони пішли геть. Я спостерігав за ними. Потім ми пішли до нашої старої машини. Ми пішли на захід аж до рогу й звернули на південь.

«Син Мортенсонів дійсно знає, що буде робити далі!» сказала мати. «А як щодо тебе? Я ніколи не бачили тебе за підручником!»

«Деякі книги нудні,» відповів я.

«Вони нудні, так? Значить, ти не хочеш вчитися? Та що з тебе буде? Що ти вмієш? Я витратив тисячі доларів на те, щоб виховувати тебе, годувати, одягати! А якби я залишив тебе на вулиці? Що б ти зробив?»

«Ловив би метеликів.»

Мати почала плакати. Батько потягнув її через квартал, де стояла наша десятирічна машина. Поки ми там стояли, повз нас, сміючись, проїжджали інші родини у своїх новеньких автівках.

До нас підійшли Джимі Хетчер з матір’ю. вона зупинилася. «Почекай хвильку,» сказала вона, «Хочу привітати Генрі.»

Джимі зупинився, а до мене підійшла Клер. Вона нахилилася до мене. Вони говорила тихо, аби Джимі не чув. «Послухай, Сонце, в будь-який час, якщо дійсно захочеш отримати справжній атестат, я зможу це влаштувати.»

«Дякую, Клер, ще побачимось.»

«Я просто розірву тобі яйця, Генрі!»

«Не сумніваюся, Клер.»

Вона повернулася до джимі й вони пішли далі вулицею.

Старезна машина рушила і відразу ж спинилася – двигун заглух. Мати все ще хлипала, по її щокам текли великі сльози.

«Генрі, сядь! Будь ласка, сядь! Батько має рацію, та я все-одно люблю тебе!»

«Забудь. Мені є куди йти.»

«Ні, Генрі, сядь!» заволала вона. «Сядь, або я помру!»

Я підійшов, відчинив задні дверцята й сів на заднє сидіння. Двинун завівся і ми знову рушили. Отож я, Генрі Чінаскі, випускник 1939 року, відправлявся у світле майбутнє. Вірніше ні, його туди тягнули. На першому ж світлофорі машина знову заглухла. Загорілося зелене світло, а батько все ще марно намагався завести двигун. Ззаду посигналили. Батько скористався стартером і ми знову поїхали. Мати припинила плакати. Ми так і їхали далі, не промовивши й слова.