Сендвіч із шинкою

18

Френк любив літаки. Він давав мені читати всі свої журнали про Першу Світову Війну. Найкращим з них був «Літаючі Аси». Бої були просто захопливі, літаки неперевершені. Мені не подобалось те, що німці завжди програвали, проте все решта було просто чудове.

Мені подобалось ходити до Френка по журнали. Його мати носила високі підбори і в неї були неперевершені ноги. Коли вона сиділа у кріслі, то завжди схрещувала їх і її спідниця високо задиралась. А Френків батько в той час сидів у іншому кріслі. Його батьки постійно пили. Його батько був пілотом під час Першої Світової й потрапив у аварію. Замість кістки в одній руці у нього був металевий штир. Він отримував пенсію. З ним було все добре. Коли ми приходили, він завжди говорив з нами.

“Як справи, хопці? Як життя?”

Згодом ми дізналися про те, що скоро мало відбутись авіашоу. Це мав бути грандіозний захід. У Френка була карта і ми вирішили поїхати туди автостопом. Я думав, що таким чином нам ніколи не дістатись на шоу, проте Фрнек запевнив мене, що все буде гаразд. Його батько дав нам грошей

Ми вийшли на бульвар із картою й відразу ж упіймали машину. За кермом був стариган з вологими губами, котрі він постійно облизував, на ньому була стара сорочка в клітинку, котру він защібав аж під шию. На ньому не було краватки. У нього були дивні брови, що спадали прямо на очі.

“Мене звуть Деніел,” сказав він.

Френк відповів, “Це Генрі. А я Френк.”

Деніел продовжував їхати. Потім він дістав пачку “Лакі Страйк” і підкурив.

“А ви, хлопці, живете вдома?”

“Так,” відпові Френк.

“Так,” сказав я.

Деніелова сигарета вже встигла промокнути від його губ. Він зупинив машину біля світлофора.

“Вчора я був на пляжі й там під пірсом упіймали двох хлопців. Копи зловили їх і кинули за грати. Один із них відсмоктував іншому. Але яке тим копам було до того діло? Мене це злить.”

Світло змінилося і Деніел попрямував далі.

“А вам не здається, що це тупо? Затримувати хлопців за відсос?”

Ми не відповідали.

“Ну,” сказв Деніел, “хіба вам не здається, що двоє хлопців мають право на хороший відсос?”

“Думаю так,” сказав Френк.

“Ага,” кивнув я.

“А куди ви їдете, хлопці?” запита Деніел.

“На авіашоу,” відповів Френк.

“А, авіашоу! Я люблю авіашоу! Давайте зробимо так, ви візьмете мене з собою, а я довезу вас прямоісінько на місце.”

Ми мовчали.

“Як вам такий варіант?”

“Добре,” сказав Френк.

Френків батько дав нам грошей на вхід і на дорогу, та ми вирішили зекономити на транспорті, поїхавши автостопом.

“Може, давайте краще поїдемо на пляж,” сказав Деніел.

“Ні,” сказав Френк, “ми хочемо на авіашоу.”

“На пляжі веселіше. Ми можемо плавати наввипередки. І, до того ж, я знаю місце, де нас ніхто не потурбує. Я б ніколи не пішов під пірс.”

“А ми хочемо на авіашоу,” сказав Френк.

“Добре,” сказав Деніел, “поїдемо на авіашоу.”

Коли ми приїхали на парковку перед авіашоу, ми вийшли з машини і поки Деніел зачиняв дверцята, Френк сказав, “БІЖИ!”

Ми побігли до входу і Деніел помітив, як ми тікали.

“ГЕЙ ВИ, МАЛІ ЗБОЧЕНЦІ! АНУ ПОВЕРНІТЬСЯ! БІГОМ НАЗАД!”

Ми продовжували бігти.

“Господи,” сказав Френк, “той сучий син божевільний!”

Ми були вже майже біля воріт.

“Я ВАС ЗНАЙДУ!”

Ми заплатили і забігли всередину. Шоу ще не почалося, проте там було вже багато народу.

“Давай сховаємося під трибуною, там він нас не знайде,” мовив Френк.

Тимчасова трибуна була збудована з дощок, що слугували лавками. Ми сховалися під нею. Там ми побачили двох хлопців, що стояли посередині й дивилися вгору. Їм було десь по 13-14 років, обоє були на два-три роки старшими за нас.

“На що вони дивляться?” запитав я.

“Давай підійдемо й глянемо,” відповів Френк.

Ми підійшли. Один з хлопців помітив нас.

“Ану, задрипанці, геть звідси!”

“На що ви дивитесь, хопці?” запитав Френк.

“Я ж сказав вам забиратися звідси!”

“Та ну, Марті, нехай подивляться!”

Ми підійшли туди, де стояли вони. Поглянули вгору.

“Що це?” спитав я.

“Чорт, ти хіба сам не бачиш?” запитав один з них.

“А що я маю бачити?”

“Це пизда.”

“Пизда? Де?”

Він показав.

Там сиділа жінка з відгорнутою сукнею. На ній не було трусиків, тож якщо подивитись між дошками, можна було побачити її пизду.

“Бачиш?”

“Ага, бачу. Це пизда,” сказав Френк.

“А тепер, хлопці, марш звідси й тримайте роти на замку.”

“Але ми хочемо ще трохи подивитися,” сказав Френк. “Дайте нам ще трохи часу.”

“Добре, тільки не дуже довго.”

Ми стояли й дивилися вгору.

“Я бачу,” сказав я.

“Це пизда,” сказав Френк.

“Це дійсно пизда,” сказв я.

“Так,” сказав один із старших, “це справді вона.”

“Я запам'ятаю це на все життя,” сказав я.

“Гаразд, хлопці, досить з вас.”

“Чому?” запитав Френк. “Чому нам не можна подивитись?”

“Тому що,” сказав один з них, “я збираюсь дещо зробити. А тепер валіть звідси!”

Ми пішли геть.

“Цікаво, що він збирається утнути?” запитав я.

“Не знаю,” відказав Френк, “мабуть хоче кинути камінцем.”

Ми вийшли з-під трибуни і озирнулися навкруги, чи нема поблизу Деніела. Ми його не побачили.

“Мабуть, він пішов,” мовив я.

“Таких, як він не цікавлять літаки,” сказав Френк.

Ми вилізли на трибуну й почали чекати на початок шоу. Я розгледівся й поглянув на присутніх жінок.

“Цікаво, котра з них то була?” спитав я.

“Та звідси так і не вгадаєш,” відповів Френк.

Почалось авіашоу. Там був хлопець на “Фоккері”[6], що виконував трюки. Він крутився і вертівся, заходив у штопор, майстерно виходив з нього, нісся над самою землею й виконував Іммельмана.[7] Свій найкращий трюк він виконував з гаками на кожному крилі. На двох жердинах на висоті близько шести футів над землею були почеплені дві червоні хустинки.Фоккер підлетів, схилив крило й підчепив ним одну з хустинок. Потім він розвернувся й іншим крилом зробив те ж саме з другою.

За ним послідували нудні трюки зі скайрайтингу[8], дурні перегони на повітряних кулях, а потім почалось щось дійсно цікаве — перегони навколо чотирьох стовпів, близько до землі. Літаки повинні були зробити дванадцять кіл навколо стовпів і той, хто прийде перший, отримував приз. Пілота автоматично виключали, якщо він пролітав над стовпами. Літаки стояли на землі й розігрівались. Всі вони мали різну конструкцію. Один мав довгий тонкий фюзеляж із ледь помітними крилами. Інший був товстий і круглий, схожий на футбольний м'яч. Ще один був одним суцільним крилом, майже без фюзеляжу. Всі були різні й усі яскраво розфарбовані. Головний виграш складав 100 доларів. Поки вони розігрівались на землі, у мене з'явилось передчуття, що має статися щось захопливе. Мотори ревіли так, ніби хотіли вирватись на волю і коли дали відмашку всі машини разом злетіли. Всього було шість літаків і їм ледве витачало місця, коли вони облітали стовпи. Деякі пілоти брали нижче, деякі вище, а хтось розмістився посередині. Хтось летів швидше й заповільнювався на поворотах, хтось — повільніше й робив різкі повороти. Це було водночас і захопливо і страшно. Раптом один із них втратив крило. Літак упав на землю, підскауючи й випускаючи язики полум'я й клуби диму. Він перекинувся на спину, до нього під'їхала карета швидкої й пожежна машина. Решта літаків продовжували перегони. Раптом в одного з них вибухнув двигун, а те що залишилось, упало на землю. Тільки-но торкувшись землі, ці залишки розвалилися. Проте сталося дещо дивне. Пілот виліз із кабіни через капот і став, очікуючи допомоги. Він помахав натовпу, а той у відповідь несамовито зааплодував.

Раптом, сталося найгірше. Двоє літаків зчепилися крилами під час повороту. Вони обидва впали й розбилися, зайнявшись полум'ям. Знову з'явилися швидка й пожежники. Було видно як вони дістали звідти двох хлопців і поклали їх на ноші. Було сумно думати, що ці двоє хоробрих молодців залишаться інвалідами решту життя.

На дистанції залишилось тільки два літаки, номери 5 і 2. Номер 5 був тонким літаком майже без крил і він був набаго швидшим за номер 2. Номер 2, той, що нагадував м'яч, хоча й був повільнішим, проте здобував перевагу на поворотах. Та це не допомагало. Номер 5 продовжував відрив.

“Літак номер 5,” оголосив коментатор, “на два кола попереду і йому лишилося ще два.”

Здавалося, ніби номер 5 виграє головний приз. Та раптом він врізався у стовп. Замість того, щоб зробити поворот, він влетів у стовп і звалив його долі. Він попланувати уздовж поля, опускаючись усе нижче і нижче, чмихаючи мотором, поки не врізався у землю. Колеса спружинили і він підстрибнув високо вгору, перекинувся й зарив носом у землю. Швидкій і пожежникам довелось їхати далеченько.

Номер 2 продовжував кружляти навколо трьох стовпів, що лишились і одного зваленого поки нарешті приземлився. Він став переможцем. Пілот виліз з кабіни. Це був товстий хлопець, такий як і його літак. Я очікував побачити міцного красеня. Йому пощастило. Майже ніхто не аплодував.

Під кінець шоу влаштували змагання парашутистів. На землі було намальоване коло, велика мішень і той, хто приземлиться найближче до центру, мав стати переможцем. Як на мене, це було нудно. Цьому змаганню бракувало шуму й дії. Учасники просто стрибали й мали приземлитися на ціль.

“Мені це не подобається,” сказав я Френку.

“Мені теж,” відповів він.

Парашутисти продовжували приземлятися біля цілі. З літаків у нас над головами вистрибнуло ще кілька чоловік. Раптом натовп почав охати і ахати.

“Поглянь!” крикнув Френк.

Один парашут розкрився лише частково. В ньому не було достатньо повітря. Він падав швидше за інших. Було видно, як спортсмен бив його ногами й руками, намагаючись розкрити.

“Господи Ісусе,” сказав Френк.

Хлопець продовжував падати все нижче і нижче, вже можна було розгледіти його краще. Він продовжував смикати за шворки, намагаючись розкрити парашут, та нічого не допомагало. Він упав на землю, злегка підскочивши й завмер. Напіврозкритий парашут опустився на нього.

Решту стрибків відмінили.

Ми вийшли разом із натовпом, все ще озираючись у ошуках Деніела.

“Тільки давай назад поїдемо не автостопом,” попросив я Френка.

“Добре,” відповів він.

Виходячи звідти я не міг зрозуміти, що мене найбільше вразило: авіаперегони, трагічне падіння парашутиста чи пизда.