Сендвіч із шинкою

47

Перші три-чотири дні у «Мірз-Старбак» були однаковими. Насправді, рлдібність була дуже стабільною річчю в «Мірз-Старбак». Кастова система була загальновизнаним фактом. Не було жодного продавця, котрий сказав би працівникові складу більше кількох слів. І це мене зачіпало. Я саме розмірковував над цим, штовхаючи свого візка. Можливо продавці були розумнішими за нас? Звісно, одягалися вони краще. Вони вважали свою посаду надзвичайно важливою. Може, якби я був продавцем, то поводився б так само. Щодо інших складовиків мені було байдуже. Зрештою, так само, як і до продавців.

Що ж, думав я, котячи свій візок, тепер і у мене є робота. Невже це все? Не дивно, що люди грабують банки. У світі занадто багато принизливих робіт. Якого дідька я не став верховним суддею чи концертним піаністом? Тому що для цього потрібно багато вчитися, а це коштує грошей. Проте мені, все-одно, не хотілося ніким бути. І в цьому мені не було рівних.

Я приштовхав свого візка до ліфта й натиснув кнопку.

Жінкам потрібні чоловіки, котрі заробляють гроші, вони хочуть видатних чоловіків. Скільки першокласних жінок жили з останніми п’яницями й волоцюгами? Та все-одно мені не потрібна була жінка. Що завгодно, тільки не жити з жінкою. Як могли чоловіки жити з жінками? Що це означало? Все що я хотів, так це печера в Колорадо з трирічним запасом харчів і випивки. Підтирав би дупу піском. Що завгодно, будь-що, аби перестати тонути в цьому нудному, тривіальному існуванні.

Ліфт приїхав. Як і раніше, за ліфтера був альбінос. «Агов, я чув, що ви з М’юксом вчора гуляли по барам!»

«Він купив мені кілька пив. Я взагалі без копійки.»

«Випало потрахатись?»

«Принаймні не мені.»

«Чому б вам не взяти мене з собою наступного разу? Я покажу вам як чіпляти дівуль.»

«Знаєшся на цьому?»

«Маю певний досвід. Минулого тижня підчепив китаянку. І уявляєш, у них там дійсно все так, як і кажуть.»

«Що саме?»

Ми приїхали у підвал і двері відчинились.

«У них пизда не вертикальна, а горизонтальна.»

Феріс уже чекав на мене.

«Де тебе чорти носили?»

«У відділі садівництва.»

«Що ти там робив, удобрював фуксії?»

«Ага, наклав по кавелику в кожен горщик.»

«Послухай, Чінаскі…»

«Так?»

«Останнє слово тут завжди за мною. Второпав?»

«Ага.»

«Добре. Тут прийшло замовлення з відділу чоловічого одягу.»

Він дав мені лист замовлення.

«Знайди ці товари, достав їх, отримай підпис і повертайся.»

Відділом чоловічого одягу керував містер Джастін Філіпс-молодший. Це був люб’язний і ввічлививй молодий чоловік десь близько двадцяти двох. Він тримався прямо, мав темне волосся, чорні очі й пухкі губи. Прикра відсутність у нього скул була майже непомітною. Він був блідий і завжди носив чорний костюм та ідеально наркохмалені сорочки. Всі продавщиці любили його. Він був чутливий, розумний і дотепний. Правда, в ньому було щось неприємне, певно це передалося йому від когось із родичів. Він був єдиним, хто порушив традицію й заговорив зі мною. «Ці огидні шрами на твоєму обличчі, ти певно соромишся їх, чи не так?»

Поки я підходив до відділу, містер Джастін Філіпс стояв, як завжди прямо й дещо нахиливши голову, як він це часто робив, так ніби розглядав щось таке, чого решта не бачить. Він умів бачити щось. Певно, я просто не впізнав у ньому породу. Очевидно, що він був вищий цього оточення. Класно робити так і отримувати за це гроші. Мабуть це саме те, що так подобалось керівництву і продавщицям. Він просто був людиною занадто хорошою для цієї роботи, та все-ж, виконував її.

Я підійшов. «Ось ваше замовлення, пане Філіпс.»

Здалося, ніби він не помічавв мене, бо був зайнятий чимось іншим. Я виклав товари на прилавок, а він так і продовжував дивитися в якусь точку прямо над дверима ліфта.

Раптом я почув смішок когось із золотих хлопчиків і озирнувся. До крамниці зайшов гурт хлопців, що вчилися зі мною в Челсі. Вони приміряли светри, сорочки і ще всіляки речі. Я знав їх лише наглядно, за чотири роки в школі ми жодного разу не розмовляли. Їхнім лідером був Джимі Ньюхол. Він був півзахисником нашої футбольної команди, непереможної протягом трьох років. У нього було золоте волосся, що відбивало сонячне проміння або ж світло лампи в класі. Він мав товсту, міцну шию, над якою сиділо ідеальне обличчя юнака зі скульптури якогось видатного майстра. Все було таким, як воно і повинно бути: ніс, лоб, підборіддя, все ідеально. І тіло також було досконалим. Решта хлопців з його гурту були не такими ідеальними, як він, та не набагато гіршими. Вони стояли примірюючи светри й сміялися, готуючись піти до U.S.C. чи Стенфорду.

Джастін Філіпс підписав мою форму. Я саме прямував до ліфту, як раптом почув голос:

«ГЕЙ, СКІ! СКІ, ТОБІ ЛИЧИТЬ ТВОЯ УНІФОРМА!»

Я зупинився, розвернувся й махнув їм рукою.

«Погляньте-но на нього! Найкрутіший хлопець у місті з часів Томі Дорзі![19]»

«Та проти нього Гейбл просто водопровідник.»

Я зупинив свого возика й підійшов до них. Я не знав, що буду робити. Я зупинився й поглянув на них. Мені вони ніколи не подобались. Можливо хтось ними і захоплювався, проте не я. У їхніх постатях було щось жіночне. Їхні тіла були м’якими, не загартованими вогнем. Вони були просто прекрасним нічим. Мене від них нудило. Я їх ненавидів. Вони були частиною кошмару, що завжди переслідував мене у різних подобах.

Джимі Ньюхол вишкірився. «Слухай, хлопче, а чому ти ніколи не пробувався до команди?»

«Мені це не було потрібно.»

«Кишка тонка, га?»

«Знаєш парковку на даху?»

«Ну звісно.»

«Зустрінемось там…»

Вони пішли на парковку, а я зняв свою робочу сорочку й кинув до візка. Джастін Філіпс посміхнувся мені, «Дорогий друже, ти нарвався і тобі зараз надеруть зад.»

Джимі Ньюхол чекав у оточенні своїх посіпак.

«Ой, дивіться, наш вантажник!»

«Думаєш, він носить жіночу білизну?»

Ньюхол стояв під сонцем. Він був без сорочки й майки. Він втягнув живіт і випнув груди. Він добре виглядав. Куди я вляпався, чорт забирай? Я відчув, як у мене затрусилася нижня губа. Піднявшись на дах я відчув страх. Я поглянув на Ньюхола, на відблиски сонця на золотавому волоссі. Я багато разів бачив його на футбольному полі. Я бачив його 50- та 60-ярдові забіги, в той час як сам підтримував команду суперника.

Ми поглянули одне на одного. Я вирішив не знімати своєї сорочки. Він стояв нерухомо. Я також.

Нарешті Ньюхол заговорив, «ОК, зараз я тебе замішу.» Він почав наближатися. Повз нас саме проходила маленька бабуся з пакунками. На ній був невеличкий зелений фетровий капелюшок.

«Добридень, хлопчики!» сказала вона.

«Доброго дня, пані.»

«Який чудовий день…»

Бабуся відчинила двецята машини й поклала туди пакунки. Потім вона поглянула на Джимі Ньюхола.

«О, яке в тебе чудове тіло! Закладаюся, тобі можна грати Тарзана!»

«Ні пані,» сказав я. «Перепрошую, та він всього лиш мавпа, а ті хлопці – то його плем’я.»

«О,» вирвалося в неї. Вона сіла в машину, завела двигун і ми почекали поки вона поїде.

«Ну що ж, Чінаскі,» сказав Ньюхол, «ти був відомим у школі за свій клятий гострий язик. Але зараз я тобі як слід всиплю!»

Ньюхол кинувся на мене. Він був готовий. Я ж не очікував такого ривка. Все, що я встиг побачити – це блакить неба і спалахи кулаків. Він був швидшим за мавпу і дотого ж більшис. Я не встигав бити у відповідь, а тільки приймав його кам’яні удари. Я бачив тільки його кулаки, що літали навколо й приземлялися на мене, боже мій, він дійсно був сильним, здавалося, цьому не буде кінця, а відступати було нікуди. Я вже був подумав, можливо ти слабак, так певно і є, тобі треба здатися.

Та чим більше він бив, тим менше ставало страху. Я лише дивувався його силі й енергії. Звідки вони в нього? У такої свині? Просто він був багатим. Я більше нічого не бачив – в очах у мене танцювали жовті, зелені й фіолетові вогники – і раптом жахливий спалах ЧЕРВОНОГО… Я відчув, що падаю.

Чи так стається завжди?

Я впав на одне коліно. Я чув, як над нами пролетів літак. Мені хотілося бути там не борту. Я відчув, як по губам і підборіддю щось потекло… це була тепла кров з мого носа.

«Все, годі, Джимі, з нього досить…»

Я поглянув на Ньюхола. «Твоя мати смокче хуї,» сказв я йому.

«Я ПРИБ’Ю ТЕБЕ!»

Ньюхол навалився на мене ще до того, як я встиг устати. Він схопив мене за горло і ми покотилися прямо під «Додж». Я почув як він вдарився головою об щось. Я не знаю, що то було, проте я почув звук. Це сталося доволі швидко і тому решта хлопців цього навіть не помітили.

Я підвівся і Ньюхол також встав.

«Я тебе вб’ю,» кинув він.

Ньюхол накинувся на мене. Цього разу він бив сильніше. Він наносив удари з такою ж люттю, та чогось йому все ж бракувало. Він став слабкішим. Тепер після його ударів я більше не бачив кольорових спалахів, я бачив небо, припарковані машини, обличчя його друзів і його самого. Я завжди був повільним на підйом. Ньюхол все ще старався, та він значно ослаб. А у мене були маленькі руки, мій дар, жалюгідна зброя.

Які ж складні то були часи – мати бажання й потребу жити, але тільки не можливість.

Я вдарив його з правиці в живіт і, почувши як він захрипів, схопив лівою за шию і ще раз ударив у живіт правою. Я відштовхнув його і провів двійку по скульптурному обличчю. Я побачив його очі й мені це сподобалось. Я показав йому щось таке, чого він ще ніколи не відчував. Він був наляканий. Наляканий, тому що не знав, як це – програвати. Я вирішив прикінчити його повільно.

Раптом хтось огрів мене ззаду по голові. Це був хороший, жорсткий удар. Я розвернувся.

Там стояв його рудий дружок, Кел Еванс.

Я крикнув йому, тицьнувши пальцем. «Відійди, блядь, подалі! Я з усіма вами розберуся по одному! Тікльки-но закінчу з ним, візьмуся за тебе!»

Прикінчити Джимі було нескладно. Я навіть попрактикував роботу ногами. Я трохи поджебував, походив навколо, а потім підійшов і почав місити. Він доволі непогано приймав удари і я навіть якось подумав, що мені вже його не добити, як раптом він кинув на мене такий погляд, ніби кажучи, послухай, можливо давай замнемо все і підемо вип’ємо по пиву. Потім він упав.

Його друзі підійшли й підняли його, вони взяли його під руки й загалділи, «Гей, Джиме, ти в порядку?»

«Що той сучий син зробив із тобою, Джиме? Ми з ним поквитаємося, тільки скажи нам.»

«Відведіть мене додому,» сказав Джим.

Я дивився як вони йшли сходами, підтримуючи його, а один з хлопців ніс його сорочку й майку…

Я спустився, щоб забрати свою сорочку й возика. Джастін Філіпс саме чекав на мене.

«Я вже й не думав, що ти повернешся,» презирливо посміхнувся він.

«Не входьте в дружні стосунки з некваліфікованою робочою силою,» огризнувся я.

Я пішов геть. Моє обличчя, мій одяг – все було брудне й розбите. Я підійшов до ліфта й вдарив по кнопці. Альбінос був на місці. Двері відчинилися.

«Салют,» мовив він. «Я тут чув, що ти став новим чемпіоном серед важковаговиків.»

У місцях де майже ніколи нічого не стається чутки розходяться дуже швидко.

Ферріс уже чекав мене.

«Думаєш, ти можеш отак просто вибивати лайно з наших клієнтів?»

«Всього лише з одного.»

«Ми не можемо знати, чи не переключишся ти на інших.»

«Той хлопець ображав мене.»

«Це нам до сраки. Головне – це факт. Все, що нам відомо, так це те, що ти перейшов межу.»

«Як щодо мого чека?»

«Вишлють поштою.»

«Гаразд, побачимось…»

«Зажди, мені потрібен твій ключ від шафки.»

Я дістав свій ланцюжок, на якому був усього лиш один ключ, зняв його і віддіав Ферісу.

Потім я пішов до службового входу й відчинив двері. Це були важкі сталеві двері, що важко відчинялися. Як тільки вони відкрилися, впустивши всередину сонячне світло, я розвернувся й помахав Ферісу. Він не відповів. Він просто подивився прямо на мене. Потім він зник за дверима. Чимось він мені таки подобався.