Сендвіч із шинкою

33

Ультрафіолетва машина вимкнулась. Я вже прогрів обидва боки. Я зняв окуляри й почав одягатися. Зайшла міс Акерман.

«Почекай,» сказала вона, «поки не вдягайся.»

Що це вона задумала, подумав я?

«Сядь на край столу.»

Я сів і почав втирати мазь в обличчя. Це була густа й жирна субстанція.

«Лікарі вирішити змінити лікування. Ми накладемо бинти на обличчя, щоб дренаж був ефективнішим.»

«Міс Акерман, а що сталося з тим чоловіком з великим носом? Він так і продовжив рости?»

«Містер Сліт?»

«Дядько з великим носом.»

«Це був містер Сліт.»

«Просто я його більше не бачу тут. Його вилікували?»

«Він помер.»

«Це все через той ніс?»

«Самогубство.» Міс Акерман продовжувала накладати бинти.

Раптом я почув як за стіною волав чоловік, «Джо, де ти? Джо, ти ж казав, що повернешся! Джо, де ти?»

Голос був таким гучним і сумним, що мені аж стало ніяково.

«І так кожного дня, вже цілий тиждень,» сказала міс Акерман, «а Джо так і не приходить.»

«І нічого не можна зробити?»

«Я не знаю. В решті-решт, вони всі заспокоюються. Так, а тепер притримай пальцем ось тут, поки я перев’язую. Ось так. Так. Чудово. А тепер відпусти. Добре.»

«Джо! Джо, ти ж казав, що повернешся! Де ти, Джо?»

«А тепер притримай ось тут. Отак. Тримай. Я хочу добре затягнути! Ось так. Зараз тільки закріплю.»

Вона закінчила.

«ОК, можеш одягатися. Побачимось післязавтра. Бувай, Генрі.»

«До побачення, міс Акерман.»

Я одягнувся, вийшов з кімнати й попрямував коридором. На сигаретному автоматі в холі було дзеркало. Я поглянув у нього. Просто чудово. Уся моя голова була перемотана. Я був увесь білий. Не було нічого видно, крім очей, рота, вух і жмутів волосся, що стирчали на голові. Я був захований. Це було неймовірно. Я закурив і озирнувся. Деякі пацієнти сиділи, читаючи газети й журнали. Я почувався особливим і трішки злим. Ніхто й уявлення не мав, що сталося зі мною. Автомобільна аварія. Бійка. Вбивство. Пожежа. Ніхто не знав.

Я вийшов з будівлі лікарні й зупинився на тротуарі. Я все ще чув його. «Джо! Джо! Де ти, Джо!»

Джо не приходив. Ніколи не варто довіряти іншій людині. Що там як, а у людей цього не було.

По дорозі додому я сів на заднє місце в трамваї, а цигарка пускал дим з моєї обмотаної голови. Люди виріщалися, та мені було байдуже. Тепер у їхніх очах було більше страху, аніж огиди. Я хотів, аби так тривало вічно.

Я доїхав до кінцевої зупинки й вийшов. День переходив у вечір, а я стояв на розі бульвару Вашингтона й проспекту Веств’ю, спостерігаючи за людьми. Ті, що мали роботу, саме поверталися додому. Скоро й мій батько приїде зі своєї уявної. А я не мав роботи й не ходив до школи. Я взагалі нічого не робив. Я був перев'язаний і стояв на розі, покурюючи сигарету. Я був крутим і небезпечним. Я шарив. Сліт вчинив самогубство. А я не збирався цього робити. Краще вбити когось із них. Я б забрав чотирьох чи п’ятьох із собою. Я б їм показав, що значить валяти дурня зі мною.

По вулиці в моєму напрямку йшла жінка. У неї були гарні ноги. Спершу, я заглянув їй в очі, потім поглянув на ноги, а коли вона пройшла – на її зад, я просто упивався її задом. Я запам’ятав її зад і шви її шовкових панчох.

Без своїх бинтів, я б не зміг цього зробити.