Сендвіч із шинкою

7

Бійки продовжувались. Вчителі так ні про що й не здогадувались. Найбільшою проблемою був дощ. В школі не було жодного хлопця, хто б мав парасолю чи дощовик. Більшість наших батьків були занадто бідними, аби купувати такі речі. А навіть, якщо й купували, ми ховали їх у кущах. Якщо когось бачили з парасолею чи в дощовику, його вважали педиком. Таких били після школи. Девідова мама змушувала його брати парасолю, якщо на небі з’являлась бодай найменша хмаринка.

В нас було дві великі перерви. Першокласники збирались на бейсбольному полі й розподілялись на команди. Ми з Девідом стояли разом. Завжди ставалося одне й теж саме. Мене обирали передостаннім, а Девіда останнім, тож ми завжди грали в різних командах. Девід грав ще гірше за мене. Через свою косоокість він навіть не бачив м’яча. Мені ж довелося добряче потренуватись. Я ніколи не грав з сусідськими дітлахами. Я навіть не знав як правильно ловити чи відбивати м’яч. Але я хотів навчитися, мені це подобалось. Девід боявся м’яча, а я ні. В мене був гарний замах, я замахувався найкраще з усіх, але ніколи не влучав по м’ячу. Я завжди вилітав. Якось я вибив м’яч далеко за межі поля. Це було добре. Іншого разу я спромігся на пробіжку. Коли я підбіг до першої бази, бейсмен сказав мені, «Тільки так ти дістанешся сюди.» Я зупинився і поглянув на нього. Він жував гумку, з носа в нього стирчало кілька довгих чорних волосин. Волосся на голові було жирним. Він по-дурнуватому всміхався.

«На що вирячився?» запитав він у мене.

Я не знав, що відповісти. Я не звик до розмов.

«Хлопці кажуть, що ти божевільний,» сказав він мені, «але я тебе не боюсь. Якось я підстережу тебе за школою.»

Я стояв і дивився на нього. Його обличчя було жахливе. Пітчер кинув м’яч і я помчав до другої бази. Я біг, мов скажений і стрибнув до бази. М’яч прилетів пізніше. Мене не вибили.

«Ти вилетів!» крикнув хлопець, котрий судив матч. Я підвівся, не вірячи.

«Я сказав ТИ ВИЛЕТІВ!» крикнув суддя.

Раптом мені стало ясно, що мене просто не хотіли приймати. Мене й Девіда. Всі хотіли, щоб я «вибув», тому що так було треба. Вони знали, що ми з Девідом були друзями. Мене не приймали через Девіда. Поки я плентався з поля, то побачив Девіда, що стояв на третій базі у своїх дурнуватих штанцях. На ногах у нього були синьо-жовті шкарпетки. Чому він обрав мене? Я був жертвою нападок. Того дня після уроків, я швидко вийшов з класу і пішов додому сам, без Девіда. Я не хотів бачити, як його знову лупцюватимуть однокласники, або мати. Не хотів слухати його сумної скрипки. Проте наступного дня під час обіду, коли він підсів до мене, я знову їв його чіпси.

Мій день настав. Я відчував у собі неабияку силу й піднесення. Я не міг повірити, що мене вважали таким поганим, як мені того хотілося. Я дико й сильно махав биткою. Я усвідомлював свою силу і, як вони казали, був «божевільним». Я відчував, що в мені дійсно було щось. Можливо усього-лиш лайно, проте цієї штуки в мені було більше, ніж у всіх решти. Я був бетером. «Агов, та це ж КОРОЛЬ СТРАЙКУ! МІСТЕР ВІТРЯК!» Подавали м’яч. Я замахнувся й відчув, як він ударяється об битку й летить саме так, як я і хотів. М’яч летів усе вище й вище, лівіше від поля, високо над головою приймаючого. Його звали Дон Брюбейкер і він стояв, спостерігаючи, як м’яч проноситься над ним. Він летів так, ніби й не збирався падати. Потім Брюбейкер схопився й побіг за ним. Він хотів вибити мене. Дідька б йому це вдалося. М’яч приземлився і покотився на сусіднє поле, де саме грали п’ятикласники. Я повільно побіг до першої бази, подивився на хлопця, що там стояв, потім до другої, торкнувся її, потім до третьої, де стояв Девід, проігнорував його, торкнувся третьої й пішки дістався домашньої. Такого ще не бувало. Такої пробіжки від першокласника ще ніхто не бачив! Ступивши на домашню базу, я почув як один із гравців, Ірвін Боун, сказав капітану, Стенлі Грінбергу, «Давай візьмемо його до збірної.» (Наша збірна змагалася з командами інших шкіл.)

«Ні,» відказав Стенлі Грінберг.

Він був правий. Мені більше ніколи не вдавалася пробіжка. Майже щоразу я вилітав. Та вони назавжди запам’ятали ту пробіжку і продовжували ненавидіти мене, і це був найкращий вид ненависті, тому що вони й самі не знали їїпричин.

Футбольний сезон був ще гірший. Ми грали в контактний футбол. Я не вмів ні ловити, ні кидати м’яч, проте мене якось узяли в гру. Коли до мене підбіг суперник, я потягнув його за комір і повалив на землю. Він почав підійматись і я вдарив його. Він мені не подобався. Це був хлопець з першої бази з жирною чуприною і волоссям у носі. Підбіг Стенлі Грінберг. Він був найбільшим з нас. Якби він захотів, то міг би запросто прибити мене. Він був нашим лідером. Він звернувся до мене, «Ти не розумієш правил. Більше не гратимеш.»

Я перейшов у волейбол. Ми грали з Девідом та рештою. Це було просто жаливо. Інші грали у футбол і всі ними захоплювалися. Я також хотів грати у футбол. Мені просто не вистачало трохи практики. Волейбол був просто ганьбою. Зовсім скоро я покинув його. Я просто стояв посеред поля, де ніхто не грав. Я був єдиним, хто ні у що не грав. Я стояв там кожного дня впродовж двох перерв від дзвінка до дзвінка.

Одного дня, поки я так стояв сталася чергова халепа. Ззаду в голову мені влучив футбольний м’яч. Він просто звалив мене на землю. В мене аж запаморочилося в голові. Всі зібралися навколо мене й почали реготати. «Гляньте, Генрі знепритомнів! Генрі знепритомнів, як дівка! Погляньте-но на Генрі!»

Я підвівся спостерігаючи каруселі навколо. Потім оволодів собою. Здавалося, ніби небо наблизилось і випласталося. Я почувався, ніби в зоопарку. Навколо були обличчя, носи, роти й очі. Оскільки вони всі реготали, я вирішив, що вони навмисне поцілили у мене м’ячем. Це було нечесно.

«Хто вдарив той м’яч?» запитав я.

«Ти хочеш це знати?»

«Так.»

«А що ти збираєшся робити, як дізнаєшся?»

Я не відповів.

«Це був Біллі Шерріл,» мовив хтось.

Білі був пухкеньким хлопчиком, набагато кращим за решту, та все ж, він залишався одним із них. Я пішов до Біллі. Він стояв там. Коли я підійшов, він вдарив мене. Я того майже не відчув. Я вдарив його у ліве вухо і коли він за нього схопився, заїхав прямо в живіт. Він упав на землю. Він не піднімався. «Біллі, вставай і бийся з ним,» крикнув Стенлі Грінберг. Стенлі підняв Білі й штовхнув до мене. Я вдарив його по зубам і він обома руками схопився за рот.

«ОК,» мовив Стенлі, «Я зараз розберусь!»

Хлопці загукали. Я вирішив утекти, мені не хотілося помирати. Та раптом втрутився вчитель. «Що тут відбувається?» Це був містер Холл.

«Генрі напав на Біллі,» сказав Стенлі Грінберг.

«Це правда, хлопці?» запитав містер Холл.

«Так,» відповіли усі.

Містер Холл повів мене за вухо до кабінету директора. Він всадив мене на стілець у приймальні й постукав у двері. Пробувши там кілька хвилин, він вийшов не дивлячись на мене. Я просидів ще п’ять чи десять хвилин, аж поки директор не вийшов і не сів напроти мене. Це був дуже поважний чоловік з сивим волоссям і блакитною краваткою-метеликом. Він виглядав, як справжній джентльмен. Його звали містер Нокс. Він склав руки і мовчки поглянув на мене. Коли він так зробив, я засумнівався в тому, чи він справді був джентльменом. Здавалося, ніби він. як і решта, хоче принизити мене.

«Ну,» повів він, «розкажи, що там сталось.»

«Нічого не сталось.»

«Ти побив того хлопчика, Біллі Шеріла. Його батьки хочуть знати за що.»

Я не відповів.

«Думаєш, що можна застосовувати силу, коли щось стається не так, як тобі того хочеться?»

«Ні.»

«Так чому ж ти це зробив?»

Я не відповів.

«Вважаєш себе кращим за інших?»

«Ні.»

Містер Нокс сидів напроти мене. В руках у нього був перочинний ніж, яким він водив по фетровій оббивці столу. На столі стояла велика пляшка зелених чорнил та підставка з чотирма перами у ній. Я думав чи не битиме він мене.

«Так чому ж ти зробив те, що зробив?»

Я не відповідав. Містер Нокс водив ножем по столу. Задзвонив телефон. Він підняв слухавку.

«Ало? А, місіс Кірбі? Він що? Що? Послухайте, не могли б ви самі навести порядок? Я зайнятий. Добре, передзвоню вам, як тільки звільнюсь…»

Він поклав трубку. Він пригладив своє густе сиве волосся рукою й поглянув на мене.

«Чому ти спричиняєш мені стільки клопоту?»

Я мовчав.

«Думаєш, ти крутий, так?»

Я продовжував мовчати.

«Крутий хлопець, еге ж?»

Навколо стола літала муха. Вона зависла над чорнильницею. Потім сіла на її чорну кришку й почала терти крильця.

«Добре, хлопче, ти крутий, але і я також крутий. Давай закріпимо це рукостисканням.»

Я не вважав себе крутим, тож не подав йому руки.

«Давай, не соромся.»

Я простягнув руку, він взяв її й почав трясти. Потім він зупинився й поглянув на мене. В нього були чисті блакитні очі, дещо світліші за його метелик. Вони були майже прекрасні. Він продовжував дивитись на мене не відпускаючи моєї руки. Його хватка посилювалась.

«Хочу привітати тебе з тим, що ти крутий хлопець.»

Він стиснув мою руку ще сильніше.

«Думаєш, я крутий?»

Я не відповів.

Він ще сильніше стиснув мох пальці. Я відчував, як кістка одного пальця врізалася в плоть наступного, ніби лезо. Перед очима замиготіли вогники.

«Думаєш, я крутий?» запитав він.

«Я тебе вб’ю,» процідив я.

«Що ти?»

Містер Нокс продовжував посилювати хватку. Його рука була ніби лещата. Я бачив кожну пору на його обличчі.

«Круті хлопці не верещать, чи не так?»

Я більше не міг дивитися на його обличчя. Я поклав голову на стіл.

«Так я крутий?» запитав містер Нокс.

Він стиснув ще сильніше. Мені хотілося закричати, проте я стримувався як міг, щоб ніхто не міг мене почути.

«А зараз, я крутий?»

Я чекав. Мені не хотілося цього казати. Потім я вимовив, «Так.»

Містер Нокс відпустив мою руку. Мені було страшно поглянути на неї. Я просто звісив її. Я помітив, що муха зникла й подумав, що не так вже й погано бути мухою. Містер Нокс щось написав на аркуші паперу.

«Так, Генрі, я пишу невеличку записку твоїм батькам і хочу, щоб ти передав її їм. Ти ж передаси її чи, не так?»

«Так.»

Він поклав записку в конверт і дав мені. Конверт був запечатаний і мені зовсім не хотілося відкривати його.