Сендвіч із шинкою

52

Війна в Європі проходила дуже успішно для Гітлера. Більшість студентів не особливо висловлювалися з даного питання. На відміну від учителів, котрі майже всі притримувалися лівих і антинімецьких поглядів. Здавалося, що поміж ними не могло бути місця для правих, окрім містера Гласгоу, викладача економіки, котрий був дуже обережним у цих питаннях.

Вважалося дуже модним і правильним виступати за війну з Німеччиною і припинення поступу фашизму. Щодо мене, то я не мав жодного бажання йти воювати, щоб захистити те життя, що я мав, чи майбутнє, що мені світило. У мене не було Свободи. У мене не було нічого. Можливо з Гітлером я мав би перепихон час від часу і більше, ніж долар на тиждень. Я розумів, що мені нема чого захищати. Тим паче, народившись у Німеччині, я відчував природну лояльність до німецького народу і мені не подобалось бачити, як цих людей зображують монстрами й ідіотами. Випуски кінохроніки в кінотеатрах спеціально пускали з прискоренням для того, щоб Гітлер і Мусоліні виглядали буйними божевільними. А ще, коли всі вчителі дотримувалися антинімецьких поглядів, я просто не міг погоджуватися з ними. Керуючись своїм відчуженням і спротивом я вирішив повністю заперечувати їхню точку зору. Я ніколи не читав «Mein Kampf» і навіть не збирався. Для мене Гітлер був ще одним диктатором, але замість вичитування мене за обідом, він би просто вибив мені мізки чи відірвав яйця, якби я вирішив виступити проти нього.

Іноді, коли викладачі заводили про небезпеку нацизму (нас змушували писати слово «нацизм» з маленької букви, навіть на початку речення) і фашизму, я зривався на ноги й заявляв:

«Виживання людської раси залежить від вибіркової відповідальності!»

Що означало, дивися з ким лягаєш у ліжко, та тільки я розумів, що мав на увазі. Насправді ж, я намагався роздратувати усіх.

А ось це я навіть не знаю звідки взяв:

«Одним із недоліків Демократії є те, що спільний голос гарантує спільного лідера, котрий веде нас до спільної апатичної передбачуваності!»

Я уникав прямих посилань на євреїв та чорних, котрі не зробили мені нічого поганого. Всі мої проблеми були спричинені білими гоями. Отож, я не був нацистом за своїм характером чи переконанням; вичтелі викликали ці ідеї в мені, будучи такими подібними і мислячи так же ж подібно в своїх антинімецьких упередженнях. Я також прочитав десь, що якщо людина повністю не усвідомлює чи не вірить у те, що проповідує, то робить це більш переконливо, що, в свою чергу, давало мені значну перевагу над учителями.

«Схрестіть тяглового коня зі скакуном і отримаєте виродка, що не має ні сили, ні швидкості. Нова Вища Раса постане завдяки цілеспрямованій селекції!»

«Не буває хороших чи поганих війн. Єдина погана річ у війні – це поразка. Усі війни велися за так звану благу Мету з обох сторін. Та лише Мета переможця входила в історію як Шляхетна. Питання не в тому, хто хороший, а хто поганий, питання в тому у кого кращі генерали і сильніша армія!»

Мені це подобалось. Я міг продовжувати так до нескінченності.

Звісно, з такими розмовами я все більше втрачав шанси на популярність у дівчат. Та разом з тим, мені у цих справах ніколи особливо й не щастило. Зі своїх шалених промов я зрозумів, що мене більш ніхто не підтримував, хоча насправді так і не було. Інші також слухали. Якось, прямуючи на заняття з міжнародних новин, я почув, як хтось слідує за мною. Мені не подобалось, коли хтось іде за мною. Тож я розвернувся. Це був президент студентської спілки, Бойд Тейлор. Він користувався великою популярністю серед студентів і був єдиним в історіїї коледжу, кого обирали на цю посаду двічі.

«Агов, Чінаскі, я хочу з тобою поговорити.»

Мені завжди було байдуже до Бойда, цього типового усміхненого американця із забезпеченим майбутнім, завжди охайно вдягненого, простого, врівноваженого, з акуратно підстриженими чорними вусиками. Я ніяк не міг зрозуміти, за що його так усі любили. Він наздогнав мене.

«Бойде, а тобі не здається, що це буде погано для твоєї рептації, якщо хтось побачить як ти ідеш поряд зі мною?»

«Я про це попіклуюся.»

«В такому разі добре. В чому річ?»

«Чінаскі, це має залишитись лише між тобою і мною, ясно?»

«Ну звісно.»

«Послухай, я не вірю в речі, котрі такі як ти підтримують або намагаються робити.»

«І?»

«Та я хочу, щоб ти знав, що якщо ви переможете тут і в Європі, я з радістю стану на ваш бік.»

Я поглянув на нього й засміявся.

Я пішов далі, а він залишився стояти. Ніколи не вірте людині з ідеально підстриженими вусами…

Інші люди також слухали. Виходячи з міжнародних новин я зустрів Лисого, котрий стояв з якимось хлопцем п’яти футів зросту і трьох в ширину. Його голова була глибоко посаджена між плечима, вона була дуже кругла, з маленькими вухами, коротким волоссям, оченятами-горошинами і маленьким вологим ротом.

Псих, подумав я, маньяк.

«ГЕЙ, ХЕНКУ!» гукнув Лисий.

Я підійшов. «Я думав ми більше не спілкуємось, ЛаКроссе.»

«Та ні! На нас ще чекають великі справи!»

Чорт! І Лисий туди ж!

І чому ідея Вищої Раси приваблює тільки розумово і фізично неповноцінних?

«Познайомся з Ігорем Стерновим.»

Ми потиснули руки. Він стиснув мою з усєї сили. Було дійсно боляче.

«Відпусти,» сказав я, «а то зламаю твою срану шию, якої тобі й так бракує!»

Ігор відпустив. «Не довіряю людям зі слабким рукостисканням. Чому ти так слабо тиснеш?»

«Сьогодні відчуваю слабкість. Мій тост на сніданок підгорів, а під час обіду я розлив шоколадне молоко.»

Ігор розвернувся до Лисого. «Що з ним?»

«Не хвилюйся. Він дещо особливий.»

Ігор знову поглянув на мене.

«Мій дідусь був білогвардійцем. Червоні вбили його під час революції. Я хочу розправитися з тією поганню!»

«Зрозуміло.»

До нас підійшов іще один студент. «Привіт, Фенстере!» гукнув Лисий.

Фенстер підійшов ближче. Ми потисли руки. Я потиснув несильно. Мені взагалі не подобалися рукостискання. Фенстера звали Бобом. Вони планували зустріч партії «Америка для американців» у Глендейлі[25]. Фенстер був представником кампусу. Він відійшов. Лисий нахилився і прошепотів мені на вухо, «Вони нацисти!»

У Ігоря була машина і галон рому. Ми зустрілися біля будинку Лисого. Ігор пустив пляшку по колу. Хороший ром, такий, що пропікав горлянку. Ігор гнав свою машину ніби танк, ігноруючи світлофори. Люди сигналили й тисли на гальма, а він погрожував їм фальшивим пістолетом.

«Гей, Ігоре,» сказав Лисий, «покажи-но Хенку свій пістолет.»

Ігор був за кермом. Ми з Лисим сиділи ззаду. Ігор передав мені пістолет. Я поглянув на нього.

«Просто клас!» мовив Лисий. «Він вирізав його з дерева й пофарбував полеролем для взуття. Виглядає ніби справжній.»

«Ага,» відкинув я. «У стволі навіть є отвір.»

Я повернув Ігореві пістолет. «Непогана штука,» сказав я.

Він дав нам пляшку рому. Я відпив трохи і передав Лисому. Той поглянув на мене і сказав, «Хайль Гітлер!»

Ми приїхали останніми. Це був великий гарний будинок. Біля дврей нас зустрів товстий усміхнений хлопчина, що виглядав так, ніби провів усе своє життя поїдаючи каштани біля вогнища. Його батьків не було вдома. Його звали Ларі Кірні. Він провів нас через будинок до довгих темних сходів. Все, що я міг розгледіти, так це голова і плечі Кірні. Він точно не голодував і виглядав більш адекватно, ніж Лисий, Ігор чи я. Можливо там буде чому повчитися.

Ми спустилися в підвал. Розсілися по місцях. Фентсер кивнув нам. Крім нас, там було ще семеро чоловік, котрих я не знав. Ще там стояв стіл на платформі. Ларі зішов на неї й став за столом. Ззаду нього на стіні висів великий американський прапор. Ларі тримався дуже прямо. «А зараз ми присягнемо на вірність прапору Сполучених Штатів Америки!»

О боже, подумав я, мене точно не туди занесло!

Ми підвелися й почали присягати, але я зупинився після «Присягаю на вірність…» Я так і не сказав на вірність чому.

Ми сіли. Ларі почав промову. Він пояснив, що так, як це наша перша зустріч, то головуватиме він. Після двох-трьох зустрічей, коли всі познайомляться ближче, можна буде обирати голову. Але поки що…

«Тут, в Америці, дві речі загрожують нашій свободі. Ми стикаємось із комуністичним бичем і навалою чорних. Як правило, вони співпрацюють. Ми, справжні американці, збиратимемось тут задля того, аби спробувати протидіяти цій окупації, цій напасті. Дійшло вже до того, що біла дівчина не може спокійно пройтися вулицею без домагань чорного самця!»

Ігор підвівся. «Ми повбиваємо їх!»

«Комуністи хочуть розділити багатства, заради яких ми стільки працювали, задля яких тудилися наші батьки і їхні батьки перед ними. Комуністи хочуть віддати наші гроші чорним, гомикам, бомжам, убивцям і педофілам, що заполонили вулиці!»

«Ми повбиваємо їх!»

«Їх треба спинити.»

«Ми озброїмось!»

«Так, ми озброїмось! А потім зберемося тут і складемо план порятунку Америки!»

Хлопці зааплодували. Дехто прокричав «Хайль Гітлер!» Потім прийшла пора познайомитися поближче.

Ларі роздав холодне пиво і ми розбилися на невеличкі групки й завели розмову, в якій і не було про що особливо говорити, єдине, до чого ми дійшли, так це те, що треба повправлятися в стрільбі по цілям, щоб, коли настане час, ми були експертами в цій справі.

Коли ми приїхали до Ігоревого будинку, його батьків також не було вдома. Ігор дістав сковорідку, поклав на неї чотири кубики масла й почав плавити їх. Він узяв ром, налив його в каструлю й підігрів.

«Ось що п’ють справжні чоловіки,» сказав він. Потім він поглянув на Лисого. «Ти ж мужик, так, Лисий?»

Лисий був уже п’яний. Він стояв прямо, руки по швах. «ЗВІСНО, Я МУЖИК!» Він почав плакати. Сльози котилися долі. «Я МУЖИК!» Він крикнув, «ХАЙЛЬ ГІТЛЕР!» все ще рюмсаючи.

Ігор поглянув на мене. «А ти мужик?»

«Не знаю. А ром уже готовий?»

«Я не впевнений, чи можу тобі довіряти. Я не впевнений, що ти один із нас. А може ти контр-розвідник? Ти ворожий агент?»

«Ні.»

«Ти один з нас?»

«Не знаю. Я впевнений лише в одному.»

«І що ж це?»

«Ти мені не подобаєшся. Ром готовий?»

«Бачиш?» сказав Лисий. «Я ж казав тобі, що він хитрий!»

«У нас є час до сходу сонця, аби вирішити хто тут найхитріший,» сказав Ігор.

Ігор вилив розтоплене масло в гарячий ром, вимкнув вогонь і перемішав. Він мені не подобався, але він точно був іншим і це було добре. Потім він узяв три великі, блакитні чашки з російським розписом. Він розлив ром у них.

«ОК,» сказав він, «до дна!»

«Чорт забирай, саме час,» сказав я і влив цю гидоту в себе. Вона була дещо гарячою й добряче смерділа.

Я дивився як Ігор п’є свою порцію. Я бачив його очиці-горошинки над обідком чашки. Він таки допив її, залишивши золотаві краплинки навколо свого дурнуватого рота. Він дивився на Лисого. Лисий стояв, дивлячись у свою чашку. Ще здавна я знав, що він не дружив із випивкою.

Ігор вирячився на Лисого. «Пий давай!»

«Так, Ігоре, так…»

Лисий підняв чашку. Йому було важко. Напій був занадто гарячим і, крім того, мав огидний смак. Половина вмісту чашки полилася по його підборіддю й сорочці. Потім він випустив пусту чашку на підлогу.

Ігор став перед Лисим.

«Ти не мужик!»

«Я МУЖИК, ІГОРЕ! Я МУЖИК!»

«БРЕХЛО!»

Ігор заяїхав йому з лівої, голова Лисого метнулася вбік і він відразу вирівняв її ударом з правої. Лисий продовжував стояти по стійці «сумирно» з руками по швах.

«Я… мужик…»

Ігор усе ще стояв перед ним.

«Я зроблю з тебе мужика!»

«Ану,» сказав я Ігорю, «не чіпай його.»

Ігор вийшов з кухні. Я налив собі ще рому. Це було просто огидне пійло, але нічого кращого не було.

Ігор повернувся. В нього в руці був пістолет, справжній, старий шестизарядник.

«А зараз пограємо в російську рулетку,» оголосив він.

«Та пішов ти в дупу,» сказав я.

«Я зіграю, Ігоре,» сказав Лисий, «Я зіграю! Я ж мужик!»

«Добре», сказав Ігор, «в пістолеті одна куля. Я прокручу барабан і дам тобі.»

Ігор прокрутив барабан і дав пістолет Лисому. Той узяв і приставив до голови. «Я мужик… мужик… я це зроблю!»

Він знову заревів. «Я це зроблю… я мужик…»

Лисий направив дуло собі на скроню. Він приставив його до черепа й натиснув на гачок. Почувся клік.

Ігор узяв пістолет, прокрутив барабан і дав мені. Я відразу ж повернув його.

«Тільки після тебе.»

Ігор прокрутив барабан, підніс пістолет до світла й подивився крізь барабан. Потім він підставив пістолет до скроні й натиснув на гачок. Почувся клік.

«Ще чого,» сказав я. «Ти ж перевірив барабан, щоб побачити де куля.»

Ігор знову прокрутив барабан і дав мені пістолет. «Твоя черга…»

Я повернув йому пістолет. «Засунь його собі в гузно,» сказав я.

Я пішов налити собі ще рому. Поки я робив це, пролунав постріл. Я поглянув униз. У підлозі, прямо біля моєї ноги була дірка від кулі.

Я розвернувся.

«Ще раз направиш цю штуку на мене і я вб’ю тебе, Ігоре.»

«Так?»

«Так.»

Він стояв усміхаючись. Потім повільно почав наводити пістолет. Я чекав. Він опустив пістолет. Все закінчилось. Ми пішли до машини й Ігор відвіз нас по домах. Та спершу ми зупинилися біля Вестлейк парку, найняли човен і попливли на озеро, щоб прикінчити ром. Допивши останні ковтки Ігор зарядив пістолет і простерлив кілька дірок у дні човна. Ми були за сорок ярдів від берега і назад довелося плисти…

Було вже пізно коли я повернувся додому. Я видерся на кущ і проліз крізь вікно. Я роздягнувся і ліг у ліжко, а в той час мій батько хропів у іншій кімнаті.