Сендвіч із шинкою

51

В міському коледжі був тільки один студент, який мені подобався, і це був Роберт Бекер. Він хотів стати письменником. «Я збираюся вивчити все, що стосується письменництва. Це ніби розібрати машину на деталі, а потім знову скласти.»

«Звучить непогано,» сказав я.

«Я дійсно збираюся це зробити.»

Хоча Бекер і був дещо нижчим за мене, зате він був кремезним, потужно складеним з великими плечима й руками.

«В дитинстві у мене була одна хвороба,» сказав він. «Я пролежав цілий рік у ліжку, стискуючи кожною рукою по тенісному м’ячу. Я став таким саме завдяки цьому.»

Він працював кур’єром уночі, а вдень здобував освіту.

«Як тобі вдалося отримати цю роботу?»

«Знаю одного хлопця, котрий знає іншого.»

«Закладаюся, що зможу натовкти тобі пику.»

«Може й так, а може й ні. Мене цікавить тільки письменнитво.»

Ми сиділи в альтанці, спостерігаючи за галявиною. На мене поглянуло двоє хлопців.

Один з них заговорив. «Агов,» звернувся він до мене, «можна в тебе дещо запитати?»

«Давай.»

«В початковій школі ти був слабаком, я тебе пам’ятаю. А зараз ти крутий хлопець. Що сталося?»

«Я не знаю.»

«Ти цинік?»

«Може бути.»

«І тобі подобається бути циніком?»

«Так.»

«В такому разі ти не цинік, тому що вони ніколи ні чим не задоволені!»

Двоє парубків обмінялися водевільни рукостисканням і пішли геть, регочучи.

«Вони тебе зачепили,» сказав Бекер.

«Ні, хоча й дуже старалися.»

«А ти дійсно цинік?»

«Я нещасний. Якби я й був циніком, то, певно, почувався б краще.»

Ми зістрибнули з альтанки. Заняття скінчилися. Бекер сказав, що йому треба покласти підручники до шафки. Ми пішли туди і він закинув їх всередину. Потім він дістав і дав мені п’ять чи шість папірців.

«Ось, прочитай. Це моє оповідання.»

Ми підійшли до моєї шафки. Я відчинив її й вручив йому паперовий пакет.

«На, сьорбни…»

Там була пляшка портвейну.

Ми з Бекером зробили по ковтку.

«Ти завжди тримаєш пляшку в шафці?» запитав він.

«Стараюся.»

«Послухай, у мене сьогодні вихідний. Чому б тобі не прийти познайомитися з моїми друзями?»

«Від людей не можна чекати нічого хорошого.»

«Ці люди не такі.»

«Так? Тоді куди приходити? До тебе додому?»

«Ні. Чекай, зараз напишу адресу…» Він почав писати на шматку паперу.

«Послухай, Бекере, а чим займаються ці люди?»

«П’ють,» відповів Бекер.

Я поклав записку собі в кишеню…

Того ж вечора після обіду я прочитав Бекерове оповідання. Воно було хроше і мені стало заздрісно. Там ішлося про те, як він їхав уночі на велосипеді, доставляючи телеграму прекрасній жінці. Манера письма була об’єктивною і ясною, від нього віяло пристойністю. Бекер стверджував, що рівнявся на Томаса Вулфа, та він не перебільшував і не моралізував, як це робив сам Вулф. Там була чуттєвість, та вона не виділялася навмисно. Бекер умів писати і робив він це краще за мене.

Батьки купили мені друкарську машинку і я пробував писати оповідання, та всі вони були ніби пошматовані й сповнені гіркоти. Не те, щоб вони були дуже поганими, та здавалося, ніби їм чогось не вистачало, у них не було власного життя. Мої оповідання були темнішими за Бекерові, більш відчуженими, та не давали того ефекту. Ні, одна чи дві історії подіяли – як на мене – та в порівнянні з Бекеровими здавалося, ніби вони безсило падали долі замість того, аби вести вперед. Очевидно, Бекер був кращий. Може, варто спобувати малювати.

Я дочекався поки старі заснули. Батько завжди голосно хропів. Коли я почув його, то відчинив вікно й вислизнув попід кущ. Я потрапив на сусідську доріжку й покрався у темряві. Я пройшов по Лонгвуд до 21 вулиці, звернув направо, потім вгору по Веств’ю до кінцевої зупинки «W». Я опустив жетон, зайшов до вагону, сів і закурив. Якщо Бекерові друзі такі ж класні, як і його оповідання, то нічка обіцяє бути веселою.

Коли я прийшов за вказаною адресою, Бекер був уже там. Його друзі сиділи на кухні. Ми познайомились. Там були Гарі, Лана, Гобблз[23], Смердючка, Маршбьорд, Еліс, Догфейс і Різник. Всі вони сиділи навколо великого столу. Гарі мав якусь законну роботу, вони з Бекером були тут єдині працевлаштовані. Лана була дружиною Гарі, Гобблз, їхній маленький син, сидів на дитячому стільчику. Лана була там єдиною жінкою. Коли мене представили їй, вона поглянула на мене й посміхнулася. Всі вони були молоді, худі й пихкали самокрутками.

«Бекер нам про тебе розповідав,» сказав Гарі. «Він казав, що ти письменник.»

«У мене є машинка.»

«Напишеш про нас?» запитав Смердючка.

«Краще вип’ю.»

«Добре. Ми влаштовуємо змагання з випивки. Маєш якісь гроші?» запитав Смердючка.

«Два долари…»

«ОК, ставка два долари. Будь ласка, робимо ставки!» сказав Гарі.

Разом вийшло вісімнадцять доларів. Гроші спокусливо лежали на столі. Дістали пляшку й чарки.

«Бекер казав, що ти вважаєш себе крутим хлопцем. Ти дійсно крутий?»

«Атож.»

«Ну що ж, зараз побачимо…»

Світло на кухні було дуже яскравим. У них було чисте віскі. Темно-коричневе віскі. Гарі розлив напої. Яка краса. Я не міг дочекатися. Радіо було увімкнене. О, Джоні, о Джоні, як ти міг полюбити! наспівував хтось.

«Поїхали!» скомандував Гарі.

Я не міг програти. Я міг би пити цілими днями. Мені завжди було мало.

Гобблзу також дали маленьку чарочку. Коли ми підняли свої й випили, він підняв свою і також випив. Всім це здавалося кумедним. А мені здалося, що немає нічого кумедного в тому, щоб дозволяти малій дитині пити, та я промовчав.

Гарі налив ще по одній.

«Хенку, ти читав моє оповідання?» запитав Бекер.

«Так.»

«Ну і як?»

«Класно. Ти вже дозрів. Все, що тобі потрібно – це трохи удачі.»

«Поїхали!» крикнув Гарі.

Друге коло пройшло без проблем, всі випили, включаючи Лану.

Гарі поглянув на мене. «Ти як, Хенку?»

«Нормально.»

«Добре, а якщо стане погано, ми покличемо Догфейса на допомогу.»

Догфейс був удвічі більшим за мене. Такими були правила мерзенного існування. На кожного здорованя припадало по ще більшому хлопцю, що може проковтнути тебе не жуючи. Я поглянув на Догфейса. «Здоров, друже!»

«Твій друг у тебе в штанях,» гаркнув він. «Давай пий.»

Гарі знову розлив. Цього разу він пропустив Гобблза і я це оцінив. Ми знову підняли стопки й випили. Після цього Лана вийшла з гри.

«Комусь треба буде прибрати весь цей гармидер і підготувати Гарі до роботи,» сказала вона.

Почалося наступне коло. Раптом двері розчинилися і в кімнату забіг здоровань років десь 22. «Чорт, Гарі,» сказав він, «сховай мене! Я щойно обікрав заправку!»

«Моя машина в гаражі,» сказав Гарі. «Ляж на підлогу між сидіннями й залишайся там!»

Ми випили. Пішло наступне коло. З’явилася нова пляшка. Вісімнадцять доларів усе ще лежали посередниці столу. Ми всі, окрім Лани, продовжували гру. Для того, аби хтось вилетів, треба було ще багато віскі.

«Гей,» запитав я Гарі, «а у нас достатньо бухла?»

«Лано, покажи йому…»

Лана відчинила дверцята шафки. Там було повно пляшок віскі, вишикуваних у ряди, всі однієї марки. Виглядало все це ніби здобич від пограбування вантажівки, що можливо так і було. А всі вони були членами банди: Гарі, Лана, Смердючка, Маршбьорд, Догфейс, Різник, певно й Бекер з тим хлопчиною, що зараз ховається в машині Гарі. Я пишався тим, що п’ю з таким активним прошарком населення Лос-Анджелесу. Бекер не просто добре писав, він ще й знав хороших людей. Мабуть присвячу свій перший роман Роберту Бекеру. І певно, мій роман буде кращим за «Про час та річку»[24].

Гарі все наливав, а ми все пили. Повітря в кухні було сірим від диму.

Маршбьорд випав першим. У нього був дуже великий ніс і коли він захитав головою, відмовляючись продовжувати, все, що було видно мені – так це його шнобель, що хитався, виринаючи з-під завіси сизого диму.

Наступним вийшов з гри Еліс. У нього було багато волосся на грудях, та, очевидно, не на яйцях.

Догфейс був наступним. Він просто підірвався й побіг до сральника блювати. Почувши його, Гарі також підхопився з місця й наблював у раковину.

Залишився я, Бекер, Смердючка та Різник.

Бекер випав наступним. Він поклав голову на руки й вирубився.

«Ніч тільки почалася,» сказав я. «Зазвичай я п’ю аж до сходу сонця.»

«Ага,» кинув Різник, «а ще сереш у корзину!»

«Так, а гівно виходить у формі твоєї голови.»

Різник підвівся. «Ах ти ж сучий сину, та я розмажу тебе!»

Він навалився на мене через стіл, промазав і збив пляшку. Лана взяла ганчірку й витерла віскі. Гарі відкрив нову пляшку.

«Сядь, Різник, а то програєш свою заставу,» сказав Гарі.

Гарі знову розлив по колу. Ми випили.

Різник устав. Підійшов до заднього входу, відчинив двері й виглянув у ніч.

«Агов, Різниче, якого дідька ти робиш?» запитав Смердючка.

«Хочу подивитися чи сьогодні часом не повний місяць.»

«Ну і як, видно?»

Відповіді не послідувало. Ми почули як він випав з дверей і покотився по сходах у кущі. Ми залишили його там.

Залишилися тільки я і Смердючка.

«Я ще не бачив, щоб хтось перепив Смердючку,» сказав Гарі.

Лана саме вклала Гобблза спати. Вона повернулася на кухню. «Господи, та тут кругом трупи.»

«Налий нам, Гарі,» сказав я.

Гарі налив Смердючці, потім мені. Я знав, що ця стопка буде найважчою. Я зробив єдине, що міг зробити. Я прикинувся, що мені зовсім не важко. Я схопив чарку й перехилив її залпом. Смердючка просто дивився на мене. «Я зараз повернусь. Треба сходити до сральні.»

Ми сиділи й чекали.

«Смердючка хороший хлопець,» сказав я. «Тобі не варто його так називати. Як так сталося, що до нього причепилося це прізвисько?»

«Не знаю,» сказав Гарі, «хтось просто дав йому його.»

«А той хлопець у твоїй машині. Він вийде до нас?»

«Не раніше ранку.»

Ми все сиділи й чекали. «Я думаю,» сказв Гарі, «нам варто перевірити, як там Смердючка.»

Ми відчинили двері ванної кімнати. Здавалося, ніби Смердючки там не було. Потім ми його помітили. Він упав у ванну. Його ноги стирчали над краєм. Його очі були закриті, він був у відключці. Ми повернулися до столу. «Гроші твої,» сказв Гарі.

«Дозволь мені заплатити за кілька пляшок.»

«Забудь.»

«Справді?»

«Так, звісно.»

Я взяв гроші й поклав до передньої кишені. Потім поглянув на чарку Смердючки.

«Не гарно, щоб добро пропадало,» сказав я.

«Хочеш це випити?» запитала Лана.

«Чому б і ні? На доріжку…»

Я перехилив чарку.

«ОК, ще побачимось, було класно!»

«Добраніч, Хенку…»

Я вийшов через задні двері, переступаючи через тіло різника. Зайшов у провулок і повернув ліворуч. По дорозі я побачив зелений «Шевроле» седан. Хитаючись, я підійшов до нього. Я схопився за дверну ручку, щоб не впасти. Кляті двері були незамкнені й, відкрившись, кинули мене на тротуар. Я впав, роздерши собі ліктя об асфальт. На небі був повний місяць. Віскі накрило мене повністю. Я не міг підвестися. Мені треба було встати. Я ж був крутим хлопцем. Я піднявся, навалився на напіввідчинені двері й обхопив їх. Схопившись за внутрішню ручку, я привів себе в рівновагу. Заліз на заднє сидіння й впав там. Там я просидів деякий час. Раптом я почав блювати. З мене просто текли потоки, я заблював усю підлогу. Закінчивши я ще трохи посидів. Потім виліз із машини. Мені стало легше. Я дістав носовичок і витер блювотиння зі своїх штанів і черевиків як міг. Я зачинив дверцята машини й пішов далі по провулку. Мені треба було знайти трамвай маршруту «W».

І я знайшов. Я сів у нього. Доїхав до Веств’ю Стріт, спустився по 21 Стріт, на Лонгвуд Авеню повернув на південь до будинку 2122. Пройшов по сусідській доріжці, дійшов до куща, виліз по ньому на вікно, а через нього пробрався у свою кімнату. Я роздягнувся й ліг у ліжко. Певно я випив десь із кварту віскі. Батько все ще хропів, так же як і тоді, коли я пішов, тільки зараз це звучало голосніше й огидніше. Тим не менш, я заснув.

Як завжди, я прийшов на урок до містера Гамльтона з тридцятихвилинним запізненням. Була 7:30. Я зупинився біля дверей і прислухався. Вони знову співали Гільберта і Салівана. І знову це була пісня про море і Королівський Флот. Гамільтону цього ніколи не було мало. У школі в мене був власний вчитель англійської і це був По, Едгар Алан По.

Я відчинив двері. Гамільтон підійшов і зняв голку з платівки. Потім він оголосив класу, «Коли приходить пан Чінаскі, ми знаємо, що вже рівно 7:30. Пан Чінаскі ніколи не зраджує собі, він завжди пунктуальний. Єдина проблема – це те, що він приходить не о тій годині, що треба.»

Він зупинився й поглянув на обличчя студентів. Він дуже, дуже пишався собою. Потім він перевів погляд на мене.

«Пане Чінаскі, те, що ви прибуваєте о 7:30, або й взагалі не приходите не має абсолютно някого значення. Я ставлю вам D за курс англійської.»

«D, містере Гамільтон?» запитав я своїм знаменитим цинічним тоном. «А чому ж не F?»

«Тому що F є першою літерою в слові ‘Fuck’. А я думаю, що ви не варті й цього.» Клас зареготав, заревів і затупотів ногами. Я розвернувся, вийшов і зачинив за собою двері. Я йшов по коридору, а за мною вслід нісся їхній гамір.