Сендвіч із шинкою

24

Наша вчителька англійської, міс Грідіс, була просто неперевершеною. Це була блондинка з довгим загостреним носом. Її ніс був не дуже, проте якщо поглянути на все решту, то він був зовсім непомітним. Вони носила обтягуючі сукні з глибоким вирізом, чорні туфлі на високих підборах і шовкові панчохи. Вона була ніби змія зі своїми прекрасними довгими ногами. Вона сиділа за столом лише коли робила перекличку. Перед нею завжди була вільна парта і після переклички вона підходила до неї й сідала зверху. Міс Грідіс сиділа на ній, схрестивши ноги і її спідниця високо підіймалася. Ми ще ніколи не бачили таких щиколоток, таких ніг і таких стегон. Правда, у нас була Ліллі Фішман, та вона була ще дівчинкою-підлітком, а міс Грідіс була жінкою в самому розквіті. Ми витріщалися на неї від дзвінка до дзвінка. У класі не було жодного хлопця, хто б не шкодував, коли лунав дзвінок, оголошуючи про закінчення уроку англійської. Ми обговорювали її.

“Думаєш, вона хоче, щоб її трахнули?”

“Ні, думаю, вона просто нас дражнить. Вона знає, що зводить нас із розуму, це все що їй треба, все, чого вона хоче.”

“Я знаю, де вона живе. Якось загляну до неї.”

“Та ти засциш!”

“Ах так? Так? Та я її так трахну! Вона сама проситиме!”

“Я знаю хлопця з 8-го класу, який колись ходив до неї.”

“Так? І що сталося?”

“Коли вона відчинила двері, то була в самі нічній сорочці й було видно цицьки. Він сказав їй, що забув, яке було домашнє завдання й попросив нагадати. Вона запросила його зайти.”

“Чесно?”

“Ага. Правда, так нічого й не сталось. Вона пригостила його чаєм, сказала домашнє завдання і він пішов.”

“От якби я був там, то це б точно сталося!”

“Так? І що б ти зробив?”

“Спершу я б трахнув її в дупу, потім відлизав би їй, потім трахнув би між цицьок і змусив вісмоктати мені.”

“Продовжуй мріяти, мрійнику. Ти хоч колись трахався?”

“Звісно ж, трахався. Кілька разів.”

“Ну і як це було?”

“Паршиво.”

“Не зміг кінчити?”

“Та я все навколо обкінчав, думав, що ніколи не спинюсь.”

“Обкінчав усю руку, чи не так?”

“Ха-ха-ха-ха!”

“Аха-ха-ха-ха!”

“Ха-ха!”

“Всю руку, так?”

“Та пішли ви, козли!”

“Не думаю, що хтось із нас уже трахався,” сказав один із хлопців.

Всі замовкли.

“Брехня. Я трахався, коли мені було сім років.”

“Фігня, от я потрахався вже в чотири.”

“Ага, Реде. Давай-давай!”

“Я відідрав маленьку дівчинку прямо під будинком.”

“У тебе встав?”

“Звісно.”

“І ти кінчив?”

“Думаю, так. Принаймні, звідти щось вилетіло.”

“Ага. Ти просто насцяв їй у пизду, Реде.”

“Брехло!”

“І як же її звали?”

“Бетті Енн.”

“Чорт,” сказав хлопець, котрий заявляв, що трахався вже в сім років. “Мою також звали Бетті Енн.”

“Ото шльондра,” сказав Ред.

Одного чудового весняного дня ми сиділи на уроці англійської, а міс Грідіс сиділа на передній парті навпроти нас. Її спідниця піднялася особливо високо, це було страшно, прекрасно, чудесно й розпусно водночас. Ці ноги, ці стегна, просто казково. Це було неймовірно. Лисий сидів через прохід від мене. Він нахилився й штрикнув мене пальцем:

“Вона б'є всі рекорди!” прошепотів він. “Дивись! Дивись!”

“О Боже,” сказав я, “закрийся, а то вона опустить спідницю!”

Лисий відсунувся назад і я став чекати. На щастя, ми не злякали міс Грідіс. Її спідниця залишилась на тому ж рівні. В класі не було хлопця, у кого б не стояв, а міс Грідіс продовжувала говорити. Можу побитись об заклад, що ніхто з хлопців не чув жодного слова з її промови. Дівчата ж крутилися й переглядалися між собою, мовляв ця сучка зайшла надто далеко. Міс Грідіс не могла зайти надто далеко. Здавалося, ніби там далі була не пизда, а дещо краще. Ці ноги. Сонце світило крізь вікно, падаючи на ці ноги й стегна, граючись на теплому шовку тугих панчох. Спідниця була так високо, зібрана ззаду, ми молилися, щоб побачити хоча б край трусиків, хоча б щось іще, Господи Боже, здавалося, ніби світ закінчується й заново перероджується, все було таким реальним і нереальним водночас, сонце, стегна і шовк, такий гладенький, такий теплий, такий привабливий. Вся кімната стрибала перед очима. Зір затьмарювався і знову повертався, а міс Грідіс продовжувала сидіти й говорити так, ніби нічого не сталося, ніби усе було в порядку. Саме тому це було так добре і, в той же час, так жахливо: факт того, що вона прикидалася, ніби нічого не відбувалося. Я подивився на кришку своєї парти, побачив візерунок деревини і мені здалося, що то був вихор гарячої рідини. Потім я знову підняв голову й глянув на ноги і стегна, розсердився на себе, що відволікся від цього і, можливо, пропустив щось.

Раптом почувся звук: “Ляп, ляп, ляп, ляп...”

Річард Вейт. Він сидів за задньою партою. У нього були великі вуха, товсті, пухлі, гігантські губи й дуже велика голова. Його очі майже не мали кольору, в них не проглядалося жодної зацікавленості чи розуму. У нього були великі ступні й постійно відкритий рот. Коли він говорив, слова незграбно виходили одне за одним, з великими паузами. Він навіть не був слабаком. Ніхто ніколи з ним не розмовляв. Ніхто не знав, що він робить у школі. Дивлячись на нього, складалося враження, що йому чогось бракує. Він носив чистий одяг, проте сорочка завжди стирчала з-під штанів і на ній чи на штанах вічно бракувало кількох гудзиків. Річард Вейт. Він ходив до школи кожного дня і ніхто навіть не знав, де він живе.

“Ляп, ляп, ляп, ляп, ляп...”

Річард Вейт дрочив, салютуючи ногам і стегнам міс Грідіс. Його ніби прорвало. Певно, він не розумів норм поведінки. Ми всі його чули. Міс Грідіс чула його. Дівчата чули його. Всі знали чим він займається. Він був настільки тупий, що навіть не додумався робити це тихіше. Він розпалювався все більше і більше. Ляпання ставало все гучнішим і гучнішим. Його кулак стукався об нижню частину парти.

“ЛЯП, ЛЯП, ЛЯП...”

Ми подивилися на міс Грідіс. Що ж вона зробить? Вона завагалася. Потім огледіла клас. Вона посміхнулась і, така ж незворушна, як і завжди, повела далі:

“Я вірю в те, що англійська мова є найдорожчим і найефективнішим засобом спілкування. Ми маємо бути вдячними, що володіємотаким унікальним даром, такою великою мовою. І коли ми нехтуємо нею, ми нехтуємо собою. Тож давайте використовувати, берегти й покращувати наш спадок, досліджувати й збагачувати нашу мову...”

“ЛЯП, ЛЯП, ЛЯП...”

“Ми маємо відкинути Англію та її мовну традицію. Не зважаючи на всі здобутнки англійців, наша американська мова зберігає в собі глибокі багатства й неймовірні ресурси. Ці ресурси, як я вже казала, ще не до кінця розкриті. Колись настане підходящий час і з'являться майстерні письменники і у нас станеться справжній літературний вибух...”

“ЛЯП, ЛЯП, ЛЯП...”

Так, Річард Вейт був одним із тих, з ким ми нікоди не говорили. Якщо чесно, ми його навіть боялися. Він не був тим, з кого можна вибити все лайно, щоб усім покращало. Хотілося триматися від нього якнайдалі, не хотілося навіть дивитися на нього, на ці великі губи, на цей рот, що ніколи не закривався, ніби у бородавчатої ропухи. Хотілося уникати його, тому що Річард Вейт був непереможним.

Ми все чекали й чекали, поки панмісі Грідіс говорила про протистояння англійської й американської культури. Ми чекали, а Річард Вейт все продвжував і продовжував. Його кулак стукався знизу об парту, дівчата переглядалися, а хлопці думали, чому цей кретин вчиться з нами в одному класі? Він же усе зіпсує. Через нього міс Грідіс опустить свою спідницю навіки.

“ЛЯП, ЛЯП, ЛЯП...”

Напрешті він припинив. Річард зупинився. Він кінчив. Ми подивилися на нього. Він не змінився. Цікаво, його спрема була у нього на колінах чи в руці?

Пролунав дзвінок. Урок англійської скінчився.

Після того випадку нічого не змінилось. Річард Вейт часто дрочив, поки ми слухали міс Грідіс, що високо сиділа на передній парті, схрестивши ноги. Ми з хлопцями прийняли цю ситуацію. Згодом, ми навіть почали з цього сміятися. Дівчата також сприйняли її, проте їм це не подобалось, особливо незадоволена була Ліллі Фішман, про яку всі вже забули.

Окрім Річарда Вейта, у мене була ще одна проблема в тому класі: Гаррі Волден. Дівчата казали, що він гарненький, у нього були золотаві кучері й носив він дивний чепурний одяг. Він змахував на щоголя з 18 стріччя, купа дивних кольорів, темно-зелений, темно-синій, я не міг второпати, де в дідька його батьки знаходили цей одяг. А ще він завжди сидів рівно й уважно слухав. Ніби все розумів. Дівчата часто казали, “Він геній.” Як на мене — то нічого особливого. От чого я не розумів, так це того, чому круті хлопці його не зачіпали. Це мене хвилювало. Чому йому так легко жилося?

Одного разу я зустрів його в коридорі. Я спинив його.

“Ти мені не подобаєшся,” сказав я. “Чому всі в захваті від тебе?”

Волден поглянув направо і коли я поверув голову, щоб подивитися що там таке, він прослизнув повз мене, оминувши, ніби какашку і вже за мить сидів у класі на своєму місці.

Майже кожного дня було те ж саме: міс Грідіс зі своїми ногами, Річард, що постійно дрочив і той Волден, що сидів мовчки й поводився так, ніби й сам вірив, що був генієм. Мене від цього просто нудило.

Я запитав у хлопців, “Слухайте, ви дійсно вірите в те, що Гарі Волден геній? Він же ж просто сидить у своєму охайному костюмчику й мовчить, більш нічого. І що це доводить? Ми всі так можемо.”

Вони мені не відповіли. Я так і не дізнався їхньої думки про цього засранця. Ставало все гірше. Ходили чутки, ніби Гарі Волден навідував міс Грідіс щоночі, ніби він був її улюбленцем, і вони займалися коханням. Мене від цього нудило. Я постійно уявляв собі, як він знімає свій охайний зелений костюмчик, вішає його на стілець, потім стягує оранжеві атласні труси й залазить під ковдру, де міс Грідіс пригортає його золоту кучеряву голову, пестить його і все таке.

Ця чутка ходила між дівчатами, які, здавалось, завжди все знають. Через це вони ще дужче не любили міс Грідіс, хоча й казали, що так і має бути, адже Гаррі Волден — такий ніжний геній і йому потрібно якомога більше ласки.

Якось я ще раз зупинив Гарі Волдена в коридорі.

“Я виб'ю з тебе все лайно, сучий ти сину, мене не проведеш!”

Гарі Волден подивився на мене. Потім поглянув над моїм плечем, показав пальцем і вигукнув, “А що це там?”

Я озирнувся. Коли я розвернувся назад, його вже не було. Він вже сидів у класі в оточенні дівчат, котрі вважали його генієм і любили його.

Чутки про візити Гарі Волдена до міс Грідіс усе поширювалися й поширювалися, особливо, коли він не приходив у школу. Це були найкращі дні, адже мені доводилось миритися лише з дрочінням Річарда, а не з золотими кучерями й захопленням ними усіх дівчаток у тих своїх спідничках, светриках і накрохмалених платтячках. Коли Гарі не з'являлвся, дівчата шушукались, “Просто він занадто чутливий...”

А Ред Кіркпатрік казав, “Та вона затрахала його до смерті.”

Одного дня я зайшов до класу й помітив, що місце Гарі Волдена порожнє. Я подумав, що його, як завжди, затрахали. Потім від парти до парти полетіла звістка. Я завжди дізнавався всі новини останнім. Нарешті чутка дійшла й до мене: Гарі Волден наклав на себе руки. Цієї ночі. Міс Грідіс ще не знає. Я поглянув на його місце. Його там бульше ніколи не буде. Всі ці кольорові шмотки пішли до пекла. Міс Грідіс закінчила перекличку. Вона підійшла до передньої парти й сіла на неї, схрестивши ноги. Того дня на ній були світіліші панчохи, ніж зазвичай. Спідниця піднялася високо до стегон.

“Нашій американській культурі,” сказала вона, “суджено стати великою. Англійська мова, поки що обмежена й структурована, буде заново перевідкрита й покращена. Наші письменники будуть використовувати те, що я називаю Американською мовою...”

Панчохи пані Грідіс були майже такого ж кольору, як і її шкіра. Здавалося, ніби на ній і не було панчох, ніби вона сидить перед нами оголена, але той факт, що це була лиш ілюзія, робив усе набагато кращим.

“Ми все більше і більше будемо досліджувати й розвивати нашу мову і цей новий голос не перебиватиме стара історія, старі погляди, застарілі, мертві й непотрібні мрії...”

“Ляп, ляп, ляп...”