Сендвіч із шинкою

17

З усіх сусідських хлопців Френк був найкращим. Ми подружилися, почали ходити всюди разом, нам не треба було більше нікого. Френка вигнали зі свого гурту, тож він почав товаришувати зі мною. Він був не таким як Девід, що ходив зі мною додому зі школи. У Френка було набагато більше переваг, ніж у Девіда. Я навіть приєднався до католицької церкви лише тому, що Френк ходив туди. Батькам подобалосч те, що я ходив до церкви. Недільні меси були нудними. І нам треба було ходитит на уроки Катехізису. Нам треба було вивчати книгу Катехізису. Вона складалася з нудних запитань і вдповідей.

Одного дня ми сиділи у мене на ганку і я читав Катехізис уголос Френку. Я саме читав рядок, “У Бога є тілесні очі й він бачить усе.”

“Тілесні очі?”

“Так.”

“Такі?” запитав він.

Він стиснув руки в кулаки й приклав їх до очей.

“У нього замість очей пляшки від молока,” сказав Френк, прикладаючи кулаки до очей і повернаючись до мене. Потім він почав сміятися. Я також зареготав. Ми довго сміялися. Потім Френк перестав.

“Думаєш, Він нас чув?”

“Думаю так. Якщо Він усе бачить, то певно й усе чує.”

“Мені страшно,” сказав Френк. “Він може нас убити. Як думаєш, Він нас уб'є?”

“Не знаю.”

“Давай краще сядемо й почекаємо. Не рухайся. Сиди тихо.”

Ми сіли на сходи й чекали. Ми сиділи доволі довго.

“Мабуть Він не збирається робити це зараз,” сказав я.

“Він чекає Свого часу,” сказав Френк.

Ми почекали ще годинку, а потім пішли до Френка. Він саме збирав модель літака і мені хотілось поглянути на неї...

Якось ми вирішили сходити а своє перше сповідання. Ми пішли до церкви. Ми знали одного з проповідників, головного. Одного разу ми зустріли його біля кіоску з морозивом і він заговорив до нас. Ми навіть одного разу були в нього вдома. Він жив по сусідству з церквою разом зі своєю старою. Під час візиту, ми задавали йому різні питання стосовно Бога. Типу, якого Він зросту? І чи Він просто сидить у кріслі цілий день? А він приймає ванну, як усі решта? Священник ніколи не давав прямих відповідей на наші запитання, проте, він все-одно був хорошим хлопцем, у нього була гарна посмішка.

Ми підходили до церкви, думаючи про сповідь, про те, якою вона має бути. Дорогою до нас пристав бродячий пес. Він був дуже худий і голодний. Ми зупинилися й погладили його, почухали спину.

“Шкода, що собаки не можуть потрапити до раю,” сказав Френк.

“А чому?”

“Треба бути охрещеним, щоб потрапити туди.”

“Тоді треба його охрестити.”

“Ти так думаєш?”

“Він заслуговує на рай.”

Я взяв пса на руки й ми увійшли до церкви. Ми підійшли з ним до миски зі святою водою і я тримав його, поки Френк бризкав воду йому на лоба.

“І сим освячую тебе,” сказав Френк.

Ми винесли його надвір і поставили на тротуар.

“Він навіть виглядає інакше,” сказав я.

Пес розвернувся і побіг тротуаром. Ми повернулися у церкву, зупинились біля святої води, змочили у ній пальці й перехрестилися. Ми стали на коліна біля лави неподалік від будки для сповіді й стали чекати. З-за завіси вийшла товстуха. Від неї тхнуло. Я відчував її сморід, поки вона проходила повз. Її запах змішувався із запахом церкви, що смерділа сечею. Щонеділі туди ходили люди й нюхали ту сечу — нюхали й нічого не казали. Я хотів сказати про це священнику, та не міг. Певно, виною цьому були свічки.

“Я пішов,” сказав Френк.

Він підвівся і пройшов за завісу. Його не було доволі довго. Коли він виходив, то усміхався.

“Це було чудово, просто чудово! Тепер твоя черга!”

Я підвівся, відсунув завісу і увійшов. Там було темно. Я опустився на коліна. Все, що я міг розгледіти, була перетинка. Френк казав, що за нею сидить Бог. Ставши на коліна, я спробував подумати про щось погане, що я вчинив, та в голову нічого не йшло. Я просто стояв там, намагаючись думати, та не міг. Я не знав що робити.

“Починай,” почувся голос. “Говори.”

Голос був сердитий. Я не думав, що звідти пролунає бодай щось. Я думав, що у Бога вдосталь часу. Я боявся. Я вирішив збрехати.

“Що ж,” мовив я. “Я... ударив батька. І... прокляв матір... Я вкрав гроші з материної сумки. І витратив їх на цукерки. Я проколов Чаків м'яч. Я заглядав дівчаткам під спідниці. Я вдарив матір. Я їв козюльки. Це все. Крім того, що сьогодні я охрестив собаку.”

“Ти охрестив собаку?”

Я був знищений. Це Смертний Гріх. Мене вже нічого не врятує. Я підвівся, щоб утекти. Я не знав, чи голос порадив мені молитися, чи взагалі нічого не сказав. Я відсунув завісу і вийшов до Френка. Ми вийшли із церкви й зупинились на вулиці.

“Я відчуваю очищення,” сказав Френк, “а ти?”

“Ні.”

Я більше ніколи не ходив до сповіді. Це було навіть гірше, ніж ранкова меса.