Сендвіч із шинкою

57

Одного дня після заняття з англійської місіс Кертс попросила мене залишитись.

У неї були неймовірні ноги і вона дещо шепелявила, а саме ці ноги й шепелявість заводили мене. Їй було десь 32, вона мала стиль і культуру, але, як і решта, вона була сраною лібералкою, що не додавало їй оригінальності чи опозиційності, а робило лиш іще однією прихильницею Френкі Рузвельта. Насправді мені подобався Френкі, особливо через його програму для бідних під час Депресії. У нього також був стиль, не думаю, що йому було хоч якесь діло до бідних, та він був гарним актором, мав чудовий голос і хтось писав йому прекрасні промови. Але ми були потрібні йому для війни. Це б внесло його до підручників з історії. Військові президенти мали більше влади й на них витрачали більше сторінок. Місіс Кертіс була вилитим Френкі, правда з кращими ногами. У бідолашного Френкі не було ніг, та він мав неймовірний мозок. У якійсь іншій країні з нього вийшов би хороший диктатор.

Коли останній студент вийшов з аудиторії, я підійшов до столу місіс Кертіс. Вона посміхнулася мені. Я вже давно витріщався на її ноги і вона це знала. Вона знала, чого я хотів, та їй не було чого мене вчити. Наскільки я пам’ятаю, вона сказала тільки одну річ. Очевидно, це була не її думка. Та вона мені сподобалась:

«Не можна переоцінити дурість натовпу.»

«Містере Чінаскі,» вона поглянула на мене, «у нас є деякі студенти, котрі думають, що розумніші за інших.»

«Так?»

«Містер Фелтон є нашим найрозумнішим студентом.»

«ОК.»

«Що вас турбує?»

«Що?»

«Ну, є ж щось… що турбує вас.»

«Можливо.»

«Це ж ваш останній семестр, чи не так?»

«А ви звідки знаєте?»

Я кинув прощальний погляд на ці ноги. Я давно вже вирішив, що кампус був просто місцем для втечі. Були навіть такі, що лишалися там назавжди. Коледж огортав тебе якоюсь м’якістю. Там ніколи не казали, що чекає на тебе в реальному світі. Вони напихали тебе теорією й жодним словом не обмовляли про те, наскільки твердими бувають тротуари. Освіта в коледжі могла знівечити особистіть на все життя. Книги розм’якшували тебе. Коли ти відкладав їх убік і дійсно йшов звідти, варто було знати те, чого вони ніколи не казали. Я вирішив піти після того семестру, завсинути зі Смердючкою і компанією, можливо познайомитись із кимось, у кого б вистачило духу пограбувати винний магазин, або, ще краще, банк.

«Я знала, що ви збираєтесь закінчити,» сказала вона м’яко.

«’Почати’ більш підходяще слово.»

«Скоро буде війна. Ви читали ‘Моряка із Бремена’?[31] »

«Ці всі приколи з ‘Нью-Йоркера’ не діють на мене.»

«Для того, аби зрозуміти, що відбувається сьогодні, треба читати подібні речі.»

«Я так не думаю.»

«Ви ж просто бунтуєте проти всього. Як ви збираєтесь виживати?»

«Не знаю. Я просто вже дійсно стомився.»

Місіс Кертіс на довго затримала погля на столі. Потім знову поглянула на мене.

«Як не сьогодні, то завтра ми також втягнемось у війну. Ви підете?»

«Мені байдуже. Може й так, а може й ні.»

«З вас би вийшов хороший моряк.»

Я посміхнувся, подумавши про те, як добре було б стати моряком, потім відразу ж відкинув цю ідею.

«Ящо залишитесь іще на семестр,» сказала вона, «отримаєете усе, що забажаєте.»

Вона поглянула на мене і я відразу ж зрозумів, що вона мала на увазі, а вона знала, що я це розумію.

«Ні,» відповів я, «я йду.»

Я пішов до дверей. Біля виходу я зупинився, розвернувся і злегка кивнув на прощання. Вийшовши надвір, я пішов уздовж алеї. Усюди, так принаймні здавалося, були хлопці з дівчатами в парах. Місіс Кертіс сиділа в класі сама, поки я віддалявся. А яким же ж тріумфом це могло стати. Цілувати ці шепеляві губи, змушувати ці ноги розсовуватись у той час, як Гітлер пожирає Європу і вже позиркує на Лондон.

Через деякий час я підійшов до спортзалу. Я збирався забрати речі з шафки. Годі з мене вправ. Всі завжди говорили про чудовий, чистий запах свіжого поту. Вони шукали цьому виправдання. Вони ніколи не говорили про чудовий, чистий запах свіжого гівна. Ніщо не могло зрівнятися з хорошим пивний лайном – маю на увазі після того, як ввечері до цього вип’єш двадцять-двадцять п’ять пив. Аромати того гівна розходилися навкруги й ширяли в повітрі ще добрі півтори години. Це нагадувало меніпро те, що я ще жививй.

Я підійшов до шафки, відчинив її й викинув свій спортивний костюм і взуття у смітник. Туди ж дві порожні пляшки з-під вина. Щасти тому, хто буде власником цієї шафки після мене. Можливо, він стане мером Бойсе, Айдахо. Я також викинув і свій замок. Мені ніколи не подобалась комбінація на ньому: 1, 2, 1, 1, 2. Не дуже розумно. Адреса будинку моїх батьків була 2122. Все навколо було мінімалістичним. У ROTC я чув лише 1,2, 3, 4; 1,2, 3, 4. Можливо колись я й дійду до 5.

Я вийшов із залу й кинув погляд на поле. Там саме грали у футбол. Я обійшов майданчик.

Раптом я почув глос Лисого: «Агов, Хенку!»

Я повернувся і побачив його на трибунах разом із монті Болардом. У Болардові не було нічого такого. Найкращою його рисою було те, що він ніколи не говорив, аж поки йому не задавали питання. Я ніколи нічого у нього не питав. Він просто дивився на життя з-під свого брудного жовтявого волосся і мріяв стати біологом.

Я помахав їм і продовжив свій шлях.

«Підійди-но сюди, Хенку!» гукнув Лисий. «Це важливо.»

Я підійшов. «Ну що там?»

«Сядь сюди й поглянь лишень на отого здорованя в спортивному костюмі.»

Я сів. На майданчику був тільки один хлопець в костюмі. На ньому було взуття з шипами. Він був низьким, зате широким, дуже широким. У нього були неймовірні біцепси, плечі, товста шия й важкі короткі ноги. Він мав чорне волосся; обличчя бул майже плоским; маленький рот, майже непомітний ніс і очі, котрі мали бути десь там.

«О, та я ж чув десь про цього хлопця,» сказав я.

«Тільки глянь на нього,» мовив Лисий.

У кожній команді було по четверо чоловік. М’яч був у грі. Квотербек віддав пас. Кінг-Конг молодший був у захисті. Він грав на підсутпах до своїх воріт. Один з хлопців із атакуючої команди забіг углиб, інший – на коротку дистанцію. Центр закрили. Кінг-Конг молодший нахилився й збив хлопця, що саме робив коротке забігання. Він врізався у нього, зарившиь плечем у його плече й живіт і поклав на лопатки. Потім він розвернувся й побіг назад. Пас на того, що забігав глибоко, закінчився тач-дауном.

«Бачиш?» сказав Лисий.

«Кінг-Конг…»

«Він взагалі не грає у футбол. Він просто валить з усієї сили атаку за атакою.»

«Але ж не можна валити гравця, поки той не отримав пас,» сказав я. «Це проти правил.»

«А хто це йому скаже?» запитав Лисисй.

«Хочеш сказати це йому?» запитав я у Лисого.

«Ні,» відповів він.

Кінг-Конгова команда ввела м’яч у гру. Тепер він уже міг блокувати за правилами. Він підійшов і поклав найменшого на полі. Він просто-таки перекинув хлопця, що той аж склався. Малий ще довго підіймався.

«Той Кінг-Конг просто ненормальний,» сказав я. «І як він тільки здав вступний іспит?»

«Тут його нема.»

Команда Кінг-Конга вишикувалась. В іншій команді найкращим гравцем був Джо Стейпен. Він хотів статти психологом. Він був вискоий, шість футів і два дюйми, худий і йому не бракувало духу. Джо Стейпен та Кінг-Конг кинулись одне на одного. Стейпен тримався молодцем. Він не впав. В наступній атаці вони знову стикнулися. Цього разу Джо відскочив після удару і впав на землю.

«Чорт,» сказав Лисий, «Джо здається.»

Наступного разу Конг ударив Джо ще сильніше, розвернувши його й протягнувши за собою ще 5 чи 6 ярдів, зарившись плечем йому в спину.

«Це дійсно огидно! Той чувак же просто сраний садист!» вигукнув я.

«Він садист?» запитав Лисисй у Боларда.

«Так, він клятий садист,» відповів той.

В наступній атаці Конг повернувся до найменшого. Він просто збив його і пробігся по ньому. Після цього малий деякий час не ворушився. Потім він сів, тримаючись за голову. Здавалося, йому прийшов кінець. Я встав.

«Ну що ж, я пішов,» сказав я.

«Покажи тому сучому сину!» крикнув Лисий.

«Атож,» відповів я.

Я підійшов до поля.

«Агов, хлопці. Вам гравець не потрібен?»

Малий підвівся й пошкандибав із поля. Він підійшов до мене.

«Не ходи туди. Той хлопець явно хоче когось убити.»

«Та ну, це ж просто контактний футбол,» сказав я.

М’яч саме перейшов до нас. Ми з Джо Стейпеном та іншими вижившими зібралися, щоб порадитись.

«Який план на гру?» запитв я.

«Та хоча б залишитись живими,» сказав Джо.

«Який рахунок?»

«Гадаю, вони ведуть,» сказав Ленні Хіл, центровий.

Ми повернулися до гри.Джо Стейпен стояв ззаду й чекав подачі. Я стояв, дивлячиь на Конга. Я раніше не бачив його у кампусі. Напевно, він ошивався за сральнею в спортзалі. Виглядав він дійсно, як любитель нюхнути гівна. А ще як пожирач екскрементів.

«Приготуватись!» крикнув я.

Ленні Хіл прийняв стійку. Я погляув на Конга.

«Мене звуть Хенк. Хенк Чінаскі. Журналістика.»

Конг не відповідав. Він тупо дивився на мене. У нього була мертво-бліда шкіра. У його очах не було й натяку на життя.

«Як тебе звуть?» запитав я його.

Він продовжував витріщатися на мене.

«У чім річ? Чи в тебе плацента між зубами застрягла?»

Конг повільно підняв праву руку. Потім він витягнув її й вказав пальцем на мене. Після того він знову опустив руку.

«Ну що ж, в такому разі, відсмокчи у мене,» сказав я, «бо я не знаю, що це значить.»

«Давайте вже, розігруйте,» сказав один із Конгових гравців.

Ленні нахилився над м’ячем і вибив його. Конг підійшов до мене. Я не встиг ніяк зреагувати. Я встиг побачити лише трибуну, дерева й хімічний корпус коли він врізався в мене. Він звалив мене на спину й оббіг навколо, махаючи руками, ніби крилами. Я підвівся, в голові паморочилось. Спершу мене нокаутував Беккер, а тепер ще й ця садистична мавпа. Від нього тхнуло; від нього просто неймовірно смерділо; дійсно злючий сучий син.

Стейпен викинув м’яч за межі поля. Ми знову зібралися.

«Маю ідею,» сказав я.

«Що там?» запитав Джо.

«Я кину м’яч. Ти блокуй.»

«Давай краще залишимо все, як є.» відказав Джо.

Ми знову повернулися до гри. Ленні нахилився над м’ячем і кинув його назад Стейпену. Конг підбіг до мене. Я кинувся на нього, виставивши плече. Та в нього було забагато сили. Я просто відскочив від нього, розпрямився, а в цей час Конг знову підбіг, врізавшись плечем мені в живіт. Мене просто відкинуло назад і я відчув, що не можу підветись. Мені було важко дихати.

Стейпен віддав короткий точний пас. Третій даун. Без зборів. Коли м’яч знову розвели, ми з Конгом знову кинулись одне на одного. В останній момент я стрибнув і навалився на нього всім тілом. Вся моя вага прийшлася на його шию й голову й дещо вивела з рівноваги. Поки він падав, я заїхав йому ногою з усієї сили по підборіддю. Ми обоє повалилися на землю. Я встав першим. Коли Конг також підвівся, на обличчі в нього була червона пляма і кров на кутику губи. Ми розійшлися по позиціям.

Стейпен віддав пас. Четвертий даун. Стейпен вибив м’яч. Конг повернувся назад, щоб допомогти захисникові. Той упіймав м’яч і вони побігли через поле, Конг був попереду, розчищаючи шлях. Я побіг на них. Конг чекав ще одного сильного зіткнення. Та цього разу я пірнув під нього і схопив за ноги. Він упав посто на пику. Він так і лишився лежати, розставивши руки. Я підбіг і опустився на коліна. Я міцно схопив його ззаду за шию. Стиснув йому шию й сильно вперся коліном прямо йому в хребет. «Агов, Конгу, друже, ти як?»

Решта хлопців підбігло до нас. «Гадаю, він забився,» сказав я. «Ану, допоможіть мені хто-небудь підняти його й винести з поля.»

Стейпен узяв його з одного боку, а я з іншогой ми віднесли його до бокової лінії. Біля самої лінії я вдав, ніби спіткнувся й заїхав лівою ногою йому прямо в кісточку.

«Ой,» сказав Конг, «будь-ласка, припини…»

«Чого ти, друже, я ж допомагаю тобі.»

Ми поклали його біля лінії. Конг сів і почав витирати кров із носа. Потім він помацав кісточку. Шкіра на ній була зчесана й вона почала припухати. Я нахилився над ним. «Гей, Конгу, давай завершимо гру. Ми програємо 42-7 і хочемо відігратися.»

«Ні, треба готувтись до наступного заняття.»

«А я й не знав, що тут учать собаколовству.»

«Це англійська література.»

«А, зрозуміло. Що ж, я допоможу тобі дійти до спортзалу й проведу в душ, що скажеш?»

«Ні, тримайся подалі від мене.»

Конг підвівся. Він був добряче пом’ятий. Велетенські плечі обвисли, обличчя було в грязюці в перемішку з кров’ю. «Агов, Квіне,» покликав він одного зі своїх дружків, «дай-но руку…»

Квін підняв Конга і вони пошкандибади у напрямку спортзалу.

«Агов, Конгу!» погукав я, «сподіваюся, ти пройдеш курс! Передавай вітання Білу Сарояну!»

Решта хлопців, включаючи Лисого й Боларда, що зійшли із трибун, стояли навколо. Нарешті я зробив свій найкращий вчинок, а на кілька миль навкруги не було жодної гарної дівчини.

«У когось є циграка?» запитав я.

«У мене ‘Честерфілд’,» скзаав Лисисй.

«Все ще куриш бабські сигарети?» сказав я.

«А я пригощуся,» мовив Джо Стейпен.

«Добре,» сказав я, «якщо більше нічого немає.»

Ми закурили.

«У нас ще є достатньо людей, аби пограти,» кинув хтось.

«Та до сраки,» відповів я. «Ненавиджу спорт.»

«Зате,» сказав Стейпен, «ти впевнено розібрався з Конгом.»

«Атож,» погодився Лисий, «я все бачив на власні очі. Мене засмучує тільки одна річ.»

«І що ж це?» запитав Стейпен.

«Хотілося б знати, хто із них більший садист.»

«Ну,» мовив я, «мені пора йти. Сьогодні крутять фільм із Кегні[32] і я йду туди зі своєю дівкою.»

Я пішов.

«Ти хотів сказати, зі своєю правою рукою?» крикнув мені хтось услід.

«З обиома руками,» відкинув я через плече.

Я пройшов через поле, повз хімічний корпус на передній газон. Там була купа хлопців з дівчатами, що сиділи собі, з книгами на лавках і під деревами, прямо на газоні. Зелені, сині, коричневі книги. Вони теревеніли одне з одним, посміхалися, іноді починали сміятися. Я звернув на розі кампуса до кінцевої трамваю «V». Я зайшов у вагон, купив талон, пройшов у самий кінець, як завжди зайняв місце в кутку і став чекати відправлення.