Сендвіч із шинкою

31

Наступного дня, я сидів у зеленому кріслі в коридорі й чекав, коли мене покличуть. Навпроти мене сидів чоловік, у якого було щось не так із носом. Він був дуже червоним, обідраним, товстим і довгим, а ще на ньому був наріст. Було видно, як з нього виліз наріст. Щось подразнило йому ніс і той почав рости. Побачивши цей ніс я намагався більше на нього не дивитись. Я не хотів, аби той чоловік помітив, як я на нього витріщаюсь, адже чудово знав, як він почувається. Та, здавалося, ніби він не комлексує. Він був гладкий і засинав сидячи.

Спершу викликали його: «Містер Сліт?»

Він подався вперед у кріслі.

«Сліт? Річард Сліт?»

«Га? А, так, я тут…»

Він підвівся й підійшов до лікаря.

«Як ви почуваєтесь сьогодні, пане Сліт?»

«Добре… все добре…»

Лікар провів його до кімнати.

Мене викликали через годину. Я пішов за лікарем крізь двері в іншу кімнату. Вона була більшою за поперендню. Мені сказали роздягнутися й сісти на стіл. Лікар поглянув на мене.

«Певно, тебе це вже дістало?»

«Еге ж.»

Він натиснув на фурункул на спині.

«Так болить?»

«Так.»

«Що ж,» сказав він, «спробуємо провести дренування.»

Я чув, як він увімкнув машину. Вона загуділа, ніби свердло. Я відчував запах гарячого мастила.

«Готовий?» запитав він.

«Так.»

Він встромив електричну голку мені у спину й почав свердлити. Біль був неймовірний. Він заповнив кімнату. Я відчував, як кров стікає мені по спині. Потім він вийняв голку.

«А зараз, перейдемо до наступного,» сказав лікар.

Він впихнув у мене голку. Потім висмикнув і перейшов до третього фурункула. До кімнати зайшло два чоловіка й дивилися. Мабуть, вони були лікарями. Голка знову увійшла в мене.

«Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так поводився під голкою,» сказа водин із них.

«Він взагалі не виказує жодних ознак,» кинув інший.

«Хлопці, чому б вам не піти й не пощипати сестриць за дупи?» запитав я у них.

«Синку, ти не маєш права так з нами розмовляти!»

Голка знову вгризлася у мене. Я не відповів.

«Очевидно, хлопчик дуже озлоблений…»

«Звісно, саме так.»

Вони вийшли.

«Вони хороші професіонали,» сказав мій лікар. «Не варто було ображати їх.»

«Просто продовжуйте свою справу,» кинув я йому.

Він продовжив. Голка жахливо нагрілася, але ми все продовжували. Він обробив мені всю спину, потім перейшов на груди. Потім я перевернувся і він пройшовся по шиї й обличчю.

Зайшла медсестра і він її проінструктував. «Міс Акерман мені треба… щоб ви продренували… пустули. І не припиняйте чавити, навіть якщо піде кров. Мені потрібен повний дренаж.»

«Добре, лікарю Гранді.»

«А після того ультрафіолетве опромінення. Для початку, по дві хвилини на кожен бік…»

«Добре, лікарю Гранді.»

Я пройшов за міс Акерман до наступної кімнати. Вона сказала мені лягти на стіл. Вона взяла серветку й почала давити перший нарив.

«Боляче?»

«Та не дуже.»

«Бідолашний…»

«Не перейматеся. Мені навпаки шкода, що ви змушені це робити.»

«Бідолашний хлопчику…»

Міс Акерман була першою людиною, що проявила до мене співчуття. Я почувався ніяково. Це була маленька повненька медсестричка біля тридцяти років.

«Ходиш до школи?» запитала вона.

«Ні, мене звільнили від занять.»

Міс Акерман продовжувала чавити й говорити.

«А чим займаєшся увесь день?»

«Валяюся в ліжку.»

«Жахливо.»

«Та ні, якраз те, що треба. Мені це подобається.»

«Не болить?»

«Ні. Продовжуйте.»

«Що ж хорошого в тому, щоб валятися цілісінький день у ліжку?»

«Мені не треба ні з ким бачитись.»

«І тобі це подобається?»

«О, так.»

«А чим ти ще займаєшся?»

«Іноді слухаю радіо.»

«А що ти слухаєш?»

«Музику. І різні розмови.»

«Думаєш про дівчаток?»

«Звісно. Але не більше.»

«А мені так не здається.»

«Я складаю розклади літаків, що пролітають над будинком. Вони пролітають там щодня о тій же годині. У мене все записано. Наприклад, я знаю, що один із них пролетить об 11:15. Десь об 11:10 починаю прислухатись чи не чутно звуку мотора. Я намагаюся вхопити перший звук. Іноді, мені здається, що я чую його, а іноді я невпевнений, а потім раптом починаю чути його десь із далеку. Звук наростає. Об 11:15 він пролітає над будинком і звук досягає своєї найвищої точки.»

«І ти робиш так щодня?»

«Тільки не тоді, коли я тут.»

«Перевернись,» сказала міс Акерман.

Я перевернувся. Раптом у сусідній палаті почав кричати чоловік. Ми все чули через стінку. Він горланив гучно.

«Що вони з ним роблять?» запитав я у міс Акерман.

«Він у душі.»

«І через це кричить?»

«Так.»

«Я ще гірший за нього.»

«Ні, не правда.»

Мені сподобалась міс Акерман. Я кинув на неї погляд. У неї було кругле обличчя, хоча вона й не була красунею, сестринська шапочка додавала їй задору, а ще у неї були великі карі очі. Вся справа була в очах. Я слідкував за її ходою, поки вона відлучилась за новою серветкою. Вона була далеко не міс Грідіс і я бачив багато жінок з кращою фігурою, та все ж у ній бло щось тепле й зворушливе. На відміну від них, вона не думала про свою жіночність.

«Як тільки я закінчу з твоїм обличчям,» мовила вона, «спробуємо прогріти ультрафілетовою лампою. Наступний прийом буе післязавтра о 8:30.»

Після цього ми більше не розмовляли.

Вона скінчила. Я одягнув окуляри і вона увімкнула альтрафіолетову установку.

Машина цокала. Було так спокійно. Певно, то був таймер, або розжарювався металевий рефлектор. Я почувався дуже комфортно й розслаблено, та як тільки задумався, то вирішив, що все, що вони зі мною роблять не має жодного значення. До мене дійшло, що навіть найкраща голка залишить на мені шрами до кінця життя. Було неприємно про це думати, та я не міг інакше. Мене хвилювалло те, що насправді вони толком не знали, що зі мною робити. Я вловив це у їхніх розмовах і поведінці. Вони вагалися, хвилювались, у деякій мірі їм було навіть байдуже. Зрештою, мені також було байдуже, що вони роблять. Вони були просто змушені робити бодай щось – адже нічого не робити – ознака непрофесіоналізму.

Вони експериментували на бідних і, якщо це працювало, – продавали багатим. А якби щось і не спрацювало – то в бідняках нестачі не було.

Машина подала сигнал про те, що дві хвилини спливло. Міс Акерман підійшла, сказала перевернутись і знову вийшла. Вона була найдобрішою людиною, що я зустрів за останні вісім років.