Сендвіч із шинкою

58

Я вирішив навідатись до району нічліжок, аби підготуватися до того, що чекає мене в майбутньому. Мені не сподобалося те, що я там побачив. Ті чоловіки й жінки не мали ніяких здібностей чи достоїнств. Вони хотіли того ж, що і решта. Також там можна було зустріти й просто божевільних, що спокійно розгулювали вулицями. Я помітив, що в найбагатших і найбідніших осередках суспільства психам часто давали повну свободу. А ще я знав, що й сам не був абсолютно здоровим. Іще з дитинства я знав, що в мені є щось дивне. Я відчував, ніби мені судилося стати вбивцею, грабіжником, святим, гвалтівником, монахом чи самітником. Я потребував якогось закритого місця, щоб сховатися. Нетрі були просо жахливими. Життя нормальної, пересічної людини було нудним, гіршим за смерть. І можливої альтернативи не проглядалося. Освіта також була пасткою. Той мізер її, що я собі дозволив, зробив мене ще більш підозрілвимим. Ким були лікарі, юристи, науковці? Вони були просто людьми, котрі дозволили відібрати у них свободу думати й поводитись, як особистість. Я повернувся до своєї халупи й випив…

Випиваючи вдома я був-подумав про самогубство, та раптом відчув дивну любов до свого тіла, свого життя. Якими б жахливими вони не були, все ж вони належали мені. Я поглянув у дзеркало й посміхнувся: якщо вже ти підеш, то можна чом би не прихопити вісім-десять, а то й двадцять чоловік з собою…

Це був суботній вечір грудня. Я сидів у кімнаті й випив дещо більше, ніж зазвичай, запалюючи цигарку за цигаркою й думаючи про дівчат, про місто, роботу й майбутнє. Мені мало що подобалося з того, що я бачив у майбутньому. Я не був мізантропом чи жінконенависником, мені просто подобалося бути самому. Мені подобалося сидіти на самоті в маленькій кімнатці, курити й пити. Я сам собі завжди бв найкращою компанією.

Раптом я почув радіо в сусідній кімнаті. Сусід увімкнув його занадто голосно. Передавали якусь паскудну пісеньку про любов.

«Агов, друже!» крикнув я, «прикрути трохи звук!»

Ніхто не відповів.

Я підійшов до стіни й погрюкав кулаком.

«Я СКАЗАВ, ВИМКНИ НАХРІН СВОЄ СРАНЕ РАДІО!»

Жодної реакції.

Я вийшов з кімнати й підійшов до його дверей. Я був у самих лише шортах. Я вдарив двері з ноги. Вони рочинилися. На ліжку лежало двоє, старий гладкий мужик і такаж гидка баба. Вони трахались. На столі палахкотіла маленька свічечка. Старий був зверху. Він зупинився і повернув до мене голову. Вона визирнула з-під нього. Кімната мала доволі непоганий вигляд, там були штори і маленький коврик.

«Ой, вибачте…»

Я зачинив їхні двері й повернувся до себе. Я почувався жахливо. Бідняки мали право трахатися так, як вони уявляли собі у своїх мріях. Секс, випивка і, можливо іноді, любов були усім, що вони мали.

Я сів на ліжко й налив собі склянку вина. Я залишив двері відчиненими. До кімнати заглянуло місячне сяйво, принісши з собою звуки міста: музичні автомати, машини, лайка, гавкіт собак, радіо… Ми всі були там. Ми всі разом варилися в одному великому казані лайна. І не було жодного виходу. Нас усіх рано чи пізно змиють в каналізацію.

Повз мої двері пробігало кошеня, воно зупинилося біля входу й заглянуло всередину. Місяць підсвічував його очі, вони були яскравими й палахкотіли багряним, ніби полум’я, світлом. Просто неймовірні очі.

«Ходи сюди, кицю…» я простягнув руку, ніби пропонуючи йому щось. «Киць, киць…»

Кіт продовжив свій шлях далі.

Я почув, як у сусідній кімнаті вимкнули радіо.

Я допив вино й вийшов надвір. Я все ще був у самих шортах. Я підтягнув їх і сховав руки в кишені. Я зупинився біля сусідніх дверей. Вибиваючи двері, я зламав їм замок. Знадвору було видно світло від свічки. Вони просто підперли вері чимось, вочевидь стільцем.

Я тихенько постукав.

Ніхто не відповів.

Я постукав ще раз.

Почулися якісь звуки. Двері відчинили.

На порозі стояв гладкий старий. Його обличчя було помережане глибокими зморшками печалі. На ньому чітко виділялись брови, вуса й сумні очі.

«Послухайте,» сказав я, «мені дуже шкода за те, що я зробив. Чи не хотіли б ви разом зі своєю подругою зайти до мене й трохи випити?»

«Ні.»

«Чи може давайте я краще принесу вам чогось?»

«Ні,» відповів він, «будь ласка, облиш нас.»

Він зачинив двері.

Я прокинувся з одним із найгірших своїх похміль. Зазвичай я спав аж до полудня. Та цього дня я просто не міг. Я вдягнувся й пішов до ванної в головному корпусі, щоб навести свій туалет. Потім я вийшов надвір, пройшовся алеєю, потім сходами донизу й спустився на вулицю, що проходила нижче.

Неділя, найгірший з усіх клятих днів.

Я попрямував до головної вулиці, минаючи бари. Біля кожного входу сиділи дівчата в коротких спідницях і туфлях на підборах.

«Агов, золотце, заходь-но сюди!»

Головна вулиця, 5-та Іст, Банкер Хіл. Вигрібна яма всієї Америки.

Йти було нікуди. Я зайшов до залу ігрових автоматів. Я обійшов усі столи, але бажання у щось пограти в мене так і не з’явилось. Раптом біля автомату для пінболу я побачив морського піхотинця. Він обхопив авомат обома руками й штурхав його тілом, намагаючись керувати м’ячем. Я підійшов до нього й схопив його ззаду за комір і пояс.

«Бекере, вимагаю реваншу, твою наліво!»

Я відпустив його й він розвернувся.

«Ні, не хочу,» відповів він.

«Два з трьох.»

«До сраки,» сказав він, «я куплю тобі випити.»

Ми вийшли із залу й попрямували головною вулицею. Дівчина з одного з барів загукала нам у слід, «Агов, морячок, заходь до нас!»

Бекер зупинився. «Я йду туди,» сказав він.

«Не треба,» мовив я, «то ж справжнісінькі таргани, а не люди.»

«Я щойно отримав платню.»

«Вони п’ють просто чай а твою випивку розбавляють водою. Потім тобі виставяють подвійний рахунок, а дівки своєї ти вже більше ніколи не побачиш.»

«Я все-одно піду.»

Бекер увійшов. Один з найкращих неопублікованих авторів Америки, одягнений для того, щоб убивати й померти самому. Я пішов за ним. Він підійшов до однієї з дівуль і заговорив з нею. Вона припідняла свою спідницю, вильнула стегнами й засміялась. Вони пішли до кабінки в кутку. До них підійшов бармен, щоб прийняти замовлення. Інша дівчина біля бару поглянула на мене.

«Агов, золотце, не хочеш трохи погратися?»

«Атож, тільки, якщо це буде моя гра.»

«Ти боїшся чи просто хворий?»

«І те, й інше,» відповів я, сідаючи біля дальнього кінця бару.

Між нами сидів сидів якийсь хлопцеь, схиливши голову на стійку. У нього витягли гаманець. Коли він прокинеться й поскаржиться, його або ж викине бармен, або ж забере поліція.

Обслуживши Бекера з його дівкою, бармен підійшов до мене.

«Слухаю.»

«Нічого.»

«Так? Тоді що ти тут робиш?»

«Чекаю на друга,» я кивнув на кабінку в кутку.

«Ти сів тут, значить треба пити.»

«ОК, в такому разі принеси води.»

Бармен відійшов, потім повернувся зі склянкою води.

«Четвертак.»

Я заплатив.

Дівка біля бару сказала йому, «Він якийсь чи то хворий, чи то просто переляканий.»

Бармен нічого не відповів. Потім Бекер помахав йому і він пішов прийняти замовлення.

Дівка поглянула на мене. «А чому ти не в уніформі?»

«Не люблю одягатися так, як усі.»

«Чи може на те є якісь інші причини?»

«А інші причина – то вже мої власні справи.»

«Та пішов ти,» сказала вона.

Бармен повернувся. «Тобі треба випити ще.»

«ОК,» відказав я, кладучи ще одну монетку перед ним.

Ми з Бекером вийшли на вулицю і пішли головною вулицею.

«Як усе пройшло?» запитав я.

«Змусили заплатити за столик, плюс два напої. Все разом 32 бакси.»

«Господи, та мені б цього вистачило, щоб два тижні не просихати.»

«Вона взяла мене за член під столом і почала дрочити.»

«Що вона сказала?»

«Нічого. Просто дрочила мені.»

«Я б краще сам собі подрочив і заощадив тридцять два бакси.»

«Але вона ж така гарна.»

«Хай йому грець, друже, я зараз іду поряд із круглим ідіотом.»

«Колись я про це напишу. Мої книги будуть на полицях бібліотек: БЕКЕР. ‘Б’ взагалі дуже слабкі, їм потрібна допомога.»

«Ти забагато говориш про письменництво.» відкинув я.

Біля автобусної станції ми знайшли ще один бар. Там було зовсім не людно. Був лише бармен і п’ять чи шість подорожніх, всі чоловіки. Ми з Бекером сіли.

«Я пригощаю,» сказав Бекер.

«Тоді пляшку ‘Істсайду’.»

Бекер замовив дві. Він поглянув на мене.

«Та ну давай, будь мужиком, втсупай до нас. Будеш морпіхом.»

«Не бачу нічого такого особливого в спробах стати мужиком.»

«Ти завжди все висміюєш.»

«Я так розважаюсь.»

«Приєднуйся. Потім буде про що писати.»

«Бекере, завжди й так є про що писати.»

«Добре, але чим ти збираєшся займатись?»

Я показав на пляшку й підняв її.

«Як ти збираєшся жити?» запитав Бекер.

«Здається, ніби це питання задають мені все життя.»

«Ну не знаю на рахунок тебе, але я хочу спробувати все! Війна, жінки, подорожі, шлюб, діти, різні роботи. Першу ж машину, яка в мене буде, я розберу на деталі! А потім складу назад! Я хочу знати все про речі, хочу знати як вони працюють! Я б хотів стати кореспондентом у Вашингтоні. Я хочу бути там, де стаються великі речі.»

«Вашингтон – лайно, Бекере.»

«А жінки? Шлюб? Діти?»

«Лайно.»

«Так? А ти тоді чого хочеш?»

«Сховатися.»

«Ти жалюгідний гівнюк. Тобі треба випити ще.»

«Добре.»

Принесли ще пива.

Ми сиділи мовчки. Я відчував як Бекер думав про те, як він їже кудись сам, про те, як воно бути морпіхом, про письменництво, про злягання. З нього вийде хороший письменник. Його просто розпирало від ентузіазму. Йому подобалось багато речей: сокіл в польоті, клятий океан, повний місяць, Бальзак, мости, театральні постанови, Пулітцерівська премія, фортепіано, клята Біблія.

У барі було маленьке радіо. Саме грала популярна пісенька. Раптом ефір перервали на середині. Диктор оголосив, «Увага, термінове оголошення. Японці атакували Перл Харбор. Повторюю: Японці атакували Перл Харбор. Всі військовослужбовці повинні негайно з’явитися на своїх базах!»

Ми поглянули одне на одного, не зовсім розуміючи, що ми щойно почули.

«Що ж,» сказав Бекер тихо, «мені пора.»

«Допий пиво,» сказав я йому.

Бекер зробив ковток.

«Господи, уявляєш, якийсь сучий виродок наставляє на мене кулемет і тисне на гачок?»

«Може й таке статися.»

«Хенку…»

«Що?»

«Поїдеш зі мною на базу?»

«Я не можу.»

Бармен, мужик десь 45, з пузом як кавун і каламутним поглядом, підійшов до нас. Він поглянув на Бекера. «Що, хлопче, схоже, що тебе викликають на базу?»

Це вивело мене з себе. «Послухай, пузаню, дай йому спокійно допити пиво.»

«Звісно, звісно… Хочеш ще одне за рахунок закладу, вояче? Як на рахунок чарки хорошого віскі?»

«Ні,» відповів Бекер, «дякую.»

«Давай,» сказав я Бекеру, «випий трохи. Він вважає, що ти загинеш, захищаючи його бар.»

«Що ж, добре,» сказав Бекер, «тоді я вип’ю.»

Бармен поглянув на Бекера.

«У тебе нахабний товариш…»

«Просто налийте йому випити,» кинув я.

Інші клієнти збуджено обговорювали Перл Харбор. До цього ніхто ні з ким не розмовляв. А зараз їх мобілізували. Плем’я було в небезпеці.

Бекер отримав свій напій. Це був подвійний віскі. Він перехилив його.

«Я тобі ніколи не казав,» мовив він, «але я сирота.»

«Побий мене грім,» відповів я.

«Може тоді хоча б проведеш мене на автобус?»

«Атож.»

Ми встали й пішли до дверей.

Бармен стояв, витираючи руки об фартух. Він зім’яв його і енергійно почав терти.

«Щасти тобі, вояче!» гукнув він.

Бекер вийшов. Я зупинився біля виходу й поглянув на бармена.

«Перша світова, так?»

«Так, так…» радо відповів він.

Я наздогнав Бекера. Ми побігли до автобуса. Службовці в уніформах саме відправлялися. В повітрі навколо відчувалося збудження. Повз нас пробіг моряк.

«ВБ’Ю СОБІ ЯПОНЦЯ!» крикнув він.

Бекер став у чергу за квитком. Там стояв один військовий з дівчиною. Вона говорила, плакала, пригорталася до нього, цілувала його. А в бідолашного Бекера був тільки я. Я стояв збоку чекаючи. Це було довге очікування. Моряк, що перед цим кричав, підійшов до мене. «Агов, друже, ти що не хочеш нам допомогти? Чому ти тут стоїш? Чому ти не вступиш у війська?»

Він нього тягнуло віскі. У нього на обличчі були веснянки і великий ніс.

«Поспіши, бо пропустиш свій автобус,» сказав я йому.

Він пішов до свого автобусу.

«Нахуй сраних японців!» крикнув він.

Бекер нарешті отримав свій квиток. Я провів його до автобуса. Він став у іншу чергу.

«Якісь поради?» запитав він.

«Ні.»

Черга рухалася повільно. Дівчина ридала й щось швидко й тихо казала своєму солдату.

Бекер вже наблизився до дверей. Я стукнув його по плечу. «Ти найращий з усіх, кого я знав.»

«Дякую, Хенку…»

«Бувай…»

Я пішов звідти. Раптово вулиці заполонив хаос. Всі кудись мчали, проскакували на червоне світло, кричали одне на одного. Я вийшов на Головну вулицю. Америка вступила у війну. Я заглянув до гаманця: у мене залишився долар. Підрахував дріб’язок: 67 центів.

Я попрямував головною вулицею. Сьогодні у дівчат з барів буде небагато заробітку. Я все йшов далі. Потім заглянув до залу автоматів. Там також було пусто. Був тільки власник, що стояв за стійкою. Там стояла темрява і сморід сечі.

Я пройшов уздовж темного проходу, повз зламані автомати. Хоча це місце й називалося «Ігри по пенні», більшість із них кошутвали по 5, а то й по 10 центів. Я став біля автомату з боксом, мого улюбленого. Це була скялна коробка, всередині котрої стояло два металеві боксери з кнопками на бідборіддях. Потрібно було триматися за ручку й натискати на гачок і твій боєць бив. Ними можна було керувати вперед назад і по боках. Якшо поцілити у кнопку на підборідді іншого бійця, той падав у нокаут. Колись у дитинстві, коли Макс Шмелінг нокаутував Джо Луїса, я вибіг на вулицю, горлаючи «Агов хлопці, Макс Шмелінг побив Джо Луїса!», та мені ніхто не відповів, ніхто нічого не сказав, вони просто пішли геть.

Для гри потрібно було двоє, а мені не хотілося грати з валсником-дегенератом. Я помітив хлопчика-мексиканця демь восьми-дев’яти років. Він підійшов до мене. Милий, маленький мексиканський хлопчик.

«Агов, друже!»

«Так, містере?»

«Хочеш зіграти?»

«Безкоштовно?»

«Звісно. Я заплачу. Обирай бійця.»

Він обійшов автомат, розглядаючи фігурки через скло. Він виглядав дуже серйозним. Потім він сказав, «ОК, я обираю хлопця в червоних трусах. Він виглядає краще.»

«Що ж, добре.»

Хлопець зайняв свою позицію і поглянув на мене через скло. Спершу він оглянув свого бійця, а потім кинув погляд на мене.

«Пане, а ви хіба не знаєте, що почалася війна?»

«Знаю.»

Ми продовжували стояти.

«Вам треба опустити монетку,» сказав хлопчина.

«А що ти тут робиш?» запитав я його. «Чому ти не в школі?»

«Сьогодні субота.»

Я опустив монетку. Хлопець почав натискати на свій гачок, а я на свій. Він помилився із вибором. Ліва рука його боксера була зламана й працювала тільки на половину. Він ніяк не міг дістати кнопки на підборідді мого бійця. Він міг бити тільки правою. На моєму боксері були сині труси. Я рухав ним туди-сюди, роблячі несподівані випади. Та малий був не промах, він не здвався. Він відпустив гачок для лівої руки й повністю сконцентрувався на правій. Я направив свого бійця в атаку, натискаючи обидва гачки. Хлопець відбивався однією правою. Раптом мій боєць упав. Він важко повалився, клацнувши на останок.

«Я виграв, пане,» сказав малий.

«Так, ти переміг,» відповів я.

Хлопець був у захваті. Він не зводив очей з мого бійця, що сидів на дупі.

«Хочете зіграти ще, пане?»

Я промовчав, сам не знаю чому.

«У вас закінчились гроші, пане?»

«Ні, ні.»

«Так давайте зіграємо ще.»

Я опустив іще одну монетку й мій боєць знову підвівся. Малий почав неамовито тиснути на гачок і права рука його бійця замахала. Я відійшов на хвильку й обдумав план дій. Потім я кивнув малому. Я взяв свого бійця й замахав обома руками. Мені необхідна була перемога. Це здавалося надзвичайно важливим. Я не розумів, чому це було важливо, та все ж продовжував так думати.

Раптом інша частина мене відповіла, просто тому що так треба.

Одразу ж після цього мій боєць знову впав, видавши металеве клацання. Я поглянув на нього, як він лежав на маленькому зеленому коврику.

Я розвернувся й пішов геть.

Переклад: Борис Превір