Сендвіч із шинкою

30

Наступного дня мені пощастило. Назвали моє ім’я. Цього разу був інший лікар. Я роздягнувся. Він направив на мене білу лампу й оглянув мене. Я сидів на краю столика для огляду.

«Гммм, гммммм,» сказав він, «ага…»

Я сидів.

«І скільки вже в тебе це?»

«Кілька років. Стає все гірше й гірше.»

«Ага.»

Він продовжував огляд.

«А зараз, ляж на живіт. Я скоро повернуся.»

За кілька хвилин кімната наповнилась людьми. Самі лише лікарі. Принаймні, вони виглядали і розмовляли як лікарі. Звідки вони всі взялися? Я ж-бо думав, шо в лос-анджелеській окружній лікарні бракує лікарів.

«Акне вульгаріс. Найгріший випадок у всій моїй практиці!»

«Фантастично!»

«Неймовірно!»

«Погляньте-лишень на обличчя!»

«А на шию!»

«Я щойно з огляду однієї дівчини з акне. В неї вся спина обсипана. Вона плакала. Вона сказала, ‘Як же ж я тепер знайду чоловіка? У мене ж спина буде в шрамах. Я не хочу так жити!’ Та погляньте лишень на цього товариша! Якби вона його побачила, то зрозуміла б, що їй нема на що скаржитись!»

Ах ти ж мудак тупий, подумав я, ти що, не розумієш, що я все чую?

Як такий зміг стати лікарем? Чи вони набирають усіх підряд?

«Він що, спить?»

«Чому ти так думаєш?»

«Він дуже спокійний.»

«Та ні, навряд чи він спить. Ти спиш, хлопче?»

«Так.»

Вони водили лампою навколо всього мого тіла.

«Повернись.»

Я повернувся.

«Погляньте, у нього навіть ротова порожнина уражена!»

«Тож, як ми будемо лікувати?»

«Гадаю, електричною голкою…»

«Звісно, електричною голкою.»

«Саме так, нею.»

Все було вирішено.