Сендвіч із шинкою

27

Вагнер від нас не відставав. Якось я стояв на подвір'ї під час уроку фізкультури.

“Що ти робиш, Чінаскі?”

“Нічого.”

“Нічого?”

Я не відповів.

“Чому ти не приймаєш участь у іграх?”

“Тому, що це все лайно.”

“Ставлю тебе в бригаду по збору сміття до наступного попередження.”

“За що? В чому причина?”

“Неробство. 50 очок штрафу.”

Учні мали відпрацьовувати штрафні бали прибиранням території. Не можна було перейти в інший клас, якщо залишалося більше десяти невідпрацьованих балів. Мені було байдуже, закінчу я чи ні. Це були їхні проблеми. Я міг би залишитись там навіки, стаючи все старшим і більшим. Я б перетрахав усіх дівчат.

“50 балів?” запитав я. “І це все? Може давай відразу сто?”

“ОК, маєш сто балів. Сам напросився.”

Вагнер пішов геть. У Пітера Менгалора було 500 балів. Тепер я був на другому місці й скорочував відставання...

Перша зміна на прибирання заступала за півгодини до кінця обідньої перерви. Наступного дня я був у парі з Пітером Менгалором. Це було легко. У нас були палиці з гострими кінцями. Ми наколювали на них папірці й кидали до урни. Дівчата дивилися на нас, коли ми проходили. Вони знали, що ми погані. Пітер виглядав знудьговано, а я мав байдужий вигляд. Дівчата знали, що ми погані.

“Ти знаєш Ліллі Фішман?” запитав мене Піт.

“Ну звісно.”

“А знаєш, вона вже не целка.”

“Звідки тобі відомо?”

“Вона сама мені казала.”

“Хто її трахнув?”

“Її батько.”

“Гммм... його не можна в цьому звинувачувати.”

“Ліллі чула, що у мене великий член.”

“Та про це знає вся школа.”

“Ліллі хоче спробувати. Каже, що впорається зним.”

“Ти ж розірвеш її на шмаття.”

“Ато. Вона все-одно хоче спробувати.”

Ми поставили урну й подивилися на дівчат, що сиділи на лавці. Піт підійшов до них. Я дивився на нього. Він підійшов до однієї дівчини й прошепотів щось їй на вухо. Вона загиготіла. Він повернувся до мене. Ми взяли урну й пішли далі.

“Тож,” сказав Піт, “сьогодні о четвертій я розірву Ліллі на шматки.”

“Справді?”

“Знаєш ту зламану машину за школою, з якої Поуп Фарнсворт вийняв двигун?”

“Ага.”

“Поки її не забрали геть, це буде моя спальня. Я затягну Ліллі на заднє сидіння.”

“Щастить же декому.”

“В мене стоїть, тільки-но подумаю про це,” сказав Піт.

“І в мене, хоча я цього й не робитиму.”

“Правда, є одна проблема,” сказав Піт.

“Не можеш кінчити?”

“Ні, не в тому справа. Мені треба, щоб хтось постояв на шухері. Постежив за горизонтом.”

“Так? Слухай, я можу це зробити.”

“Зможеш?” запитав Піт.

“Атож. Правда треба взяти ще когось, аби проглядати обидва напрямки.”

“Добре. Маєш когось на прикметі?”

“Лисий.”

“Лисий? Та він же слабак.”

“Так, проте надійний.”

“Ну добре. В такому разі, зустрінемось о четвертій.”

“Ми будемо там.”

Ми зустрілися з Пітом та Ліллі о четвертій біля машини.

“Привіт!” сказала Ліллі. Вона була гаряча штучка. Піт курив сигарету. Він виглядав байдуже.

“Привіт, Ліллі,” сказав я.

“Привіт, крихітко Ліллі,” кинув Лисий.

На сусідньому полі хлопці грали у футбол, та це було навіть краще, адже вони створювали прикриття. Ліллі стояла важко дихаючи, її груди здіймалися вгору і вниз.

“Ну,” сказав Піт, відкидаючи цигарку, “давай подружимовся, Ліллі.”

Він відчинив задні двері, кивнув і Ліллі залізла всередину. Піт заліз за нею, зняв черевики, спустив штани і труси. Ліллі поглянула на Пітів член.

“О Боже,” сказала вона, “я навіть не знаю...”

“Ну давай, крихітко,” сказав Піт, “один раз живемо.”

“Ну що ж, добре...”

Піт виглянув з вікна. “Хлопці, ви ж стежите за горизонтом?”

“Так, Піте,” відповів я, “ми стежимо.”

“Ага, дивимось,” сказав Лисий.

Піт підняв спідницю Ліллі. Над панчохами показалася біла плоть і трусики. Неймовірно.

Піт схопив Ліллі й поцілував. Потім відштовхнув її.

“Ти шльондра!” сказав він.

“Піте, поводься зі мною добре!”

“Ти клята сука!” гаркнув він і добряче вдарив її по обличчю.

Вона почала схлипувати. “Піте, не треба, не треба...”

“Заткнися, пизда!”

Піт почав знімати з неї трусики. Йому було важко. Трусики щільно облягали її великий зад. Він сильно шарпнув, вони затріщали і сповзли. Він кинув їх на підлогу. Потім він почав гратися з її пиздою. Він все грався і грався, цілуючи її знову і знову. Потім він відкинувся на спинку сидіння. В нього встав лише на половину.

Ліллі поглянула на нього.

“Ти що, хворий?”

“Та ні, Ліллі. Просто я думаю, що хлопці не стежать за горизонтом. Вони дивляться на нас. Я не хочу, щоб нас тут застукали.”

“Горизонт чистий, Піте,” сказав я. “Ми стежимо!”

“Так, ми стежимо!” озвався Лисий.

“Я їм не вірю,” сказав Піт. “Вони стежать не за горизонтом, а за твоєю пиздою, Ліллі.”

“Та ти просто сцикун! Такий член, а стоїть лиш на половину!”

“Я не хочу, щоб нас застукали, Ліллі.”

“Я знаю, що треба робити,” сказала вона.

Ліллі нахилилася і провела язиком по Пітовому члену. Вона поводила язиком по гігантській голівці. Потім взяла член у рот.

“Ліллі... Боже,” сказав Піт, “я люблю тебе...”

“Ліллі, Ліллі, Ліллі... о, о, оооооооо...”

“Генрі!” закричав Лисий. “ДИВИСЬ!”

Я поглянув. Через поле до нас прямував Вагнер, а за ним слідували хлопці, що грали у футбол плюс усі хлопці й дівчата, що дивилися гру.

“Піт!” закричав я, “сюди йде Вагнер, а з ним ще 50 чоловік!”

“Блядь!” вигукнув Піт.

“От чорт,” сказала Ліллі.

Ми з Лисим почали тікати. Ми вибігли крізь ворота й пробігли півкварталу. Ми зазирнули крізь паркан. У Піта з Ліллі не було шансів. Вагнер підбіг до машини і шарпнув двері. Машину оточили і ми більше нічого не бачили...

Після цього ми більше ніколи не бачили Піта і Ліллі. Ми навіть не знали, що з ними трапилось. Нам з Лисим впаяли по 1000 штрафних балів, що поставило мене на перше місце, з 1100 балами в запасі. Я аж ніяк не встигав відпрацювати їх. Я залишався у Маунт Джастіні навіки. Звісно ж, це довели до відома моїх батьків.

“Пішли,” скомандував батько і я попрямував до ванної.

Він дістав пасок.

“Знімай штани і труси,” гаркнув він.

Я не скорився. Він простягнув руку, розщібнув мій пояс і стягнув з мене штани. Потім труси. Пасок ударив. Все було те ж саме, той же звук, той же біль.

“Ти доконаєш свою матір!” кричав він.

Він знову вдарив. Та сліз не було. Мої очі були на диво сухими. Я захотів його вбити. Має ж бути якийсь спосіб. Через кілька років я зможу забити його до смерті. Та мені хотілося зробити це зараз. Він не був вартий нічого. Мабуть мене всиновили. Він знову вдарив. Я все ще відчував біль, та страху вже не було. Ще один удар. Кімната більше не розпливалася. Я все чітко бачив. Здавалось, ніби батько відчув цю зміну в мені, тож почав лупцювати все сильніше й сильніше, та чим більше він бив мене, тим менше я це відчував. Він був майже безпорадним. Щось сталося, щось змінилось. Батько спинився, віддихуючись і я почув, як він вішає пасок на місце. Він пішов до дверей. Я розвернувся.

“Агов,” сказав я.

Батько повернувся й поглянув на мене.

“Давай ще трішки,” кинув я йому, “якщо тобі від того покращає.”

“Не смій так зі мною говорити!” гаркнув він.

Я подивився на нього. Я побачив складки шкіри у нього під підборіддям і навколо шиї. Я бачив сумні зморшки й тріщини. Його обличчя нагадувало застарілу потріскану шпаклівку. Він був у майці, яку розтягувало обвисле пузо. В очах більше не було люті. Його очі дивилися кудись убік, та не на мене. Щось сталося. Рушники знали це, душ знав це, дзеркало знало це, ванна знала це і навіть унітаз знав це. Батько розвернувся і вийшов крізь двері. Він також знав це. Це був останній раз, коли я був битий. Ним.