Сендвіч із шинкою

29

Того літа, в липні 1934, Джона Ділінджера застрелили біля кінотеатру в Чикаго. Він не мав жодних шансів. Леді в Червоному[11] вказала на нього. За рік до того всі банки обвалилися. Сухий закон відмінили і батько знову пив пиво. Та найгіршою річчю була смерть Ділінджера. Багато людей ним захоплювались, тому його смерть сильно засмутила їх. Президентом став Рузвельт. По радіо передавали його “Розмови біля каміну”[12] і всі їх слухали. Він дійсно вмів говорити. Він почав запроваджувати програми, які забезпечували людей роботою. Та все ж справи йшли погано. З моїми фурункулами також було все погано, вони були незвичайно великі.

У вересні мене призначили у старшу школу Вудхевен, та батько наполіг, щоб я пішов у школу Челсі.

“Послухай,” сказав я йому, “Челсі знаходиться не в нашому районі. Це занадто далеко.”

“Ти зробиш так, як я скажу. Ти вчитимешся у Челсі.”

Я знав, чому він хоче, аби я навчався в Челсі. Там вчилися діти багатіїв. Мій батько був божевільним. Він все ще мріяв розбагатіти. Коли Лисий дізнався, що я йду в Челсі, він також туди записався. Я не міг позбутися його і своїх прищів.

В перший день ми приїхали до Челсі на своїх велосипедах. Це було жахливо. У більшості учнів, принаймні у старшокласників, вже були власні автомобілі, багато новеньких трансформерів і вони були не чорні чи темно-сині, як більшість машин, а яскраво-жовті, зелені, оранжеві й червоні. Хлопці сиділи в них біля школи, навколо них збиралися дівчата і всі їхали кататися. Усі, хлопці й дівчата, були гарно вдягнені, у всіх були новенькі светри, наручні годинники й блискучі туфлі. Вони всі виглядали дорослими, зрілими і переважали нас у всьому. А я ходив у своїй старій сорочці, латаних штанях, зношених черевиках і вкритий прищами. Хлопці на тачках не хворіли на акне. Вони були гарні, високі, чисті з блискучими зубами і не мили голову господарським милом. Здавалося, ніби вони знають щось, чого не знаю я. Я знову опинився на самому дні.

Так як у всіх були машини, ми з Лисим соромились своїх великів. Ми залишали їх удома й ходили до школи пішки дві з половиною милі. Ми носили з собою коричневі пакети з обідом. Та більшість учнів не обідали навіть у шкільній їдальні. Вони їздили до кафе з дівчатами, слухали музику й веселилися. Їм була пряма дорога до U.S.C.

Я соромився своїх прищів. У Челсі був вибір між фізкультурою та СПОР[13]. Я обрав СПОР, тому що там не треба було носити спортивний костюм і ніхто не міг бачити прищів на моєму тілі. Та я ненавидів уніформу. Сорочка була вовняна і подразнювала мої виразки. Уніформу слід було носити з понеділка по четвер. У п'ятницю нам дозволяли ходити в цивільному.

Ми вивчали стройові прийоми зі зброєю. Це був предмет про ведення бою і тому подібне лайно. В кінці курсу нас чекав екзамен. Ми марширували навколо стадіону. Це було щось типу стройової підготовки. Тримати гвинтівку й виконувати нею різні трюки було погано для мене. В мене на плечах були фурункули. Коли я прикладав гвинтівку до плеча, фурункули лускали і гній просочувався в сорочку. Кров просякувала тканину, але через те, що сорочка була товстою плями майже не проступали.

Я розповів про це матері. Вона нашила на плечі сорочки заплатки з матерії, та це майже не допомогло.

Одного разу до нас з інспекцією завітав офіцер. Він узяв мою рушницю й зазирнув у дуло, перевіряючи чи там немає пилу. Він віддав її мені, потім поглянув на пляму крові у мене на плечі.

“Чінаскі!” відрізав він, “у тебе з гвинтівки витікає мастило!”

“Так, сер.”

Я протримався цілий семестр, та прищі ставали все гірші. Вони збільшились до розміру горіха і вкривали все обличчя. Я дуже цього соромився. Іноді я ставав перед дзеркалом у ванні й проколював один з них. Звідти на дзеркало бризкав жовтий гній. Навколо були маленькі білі грудочки. Мене дивувало, як все це там вміщувалося. А ще я знав, як іншим людям важко дивитися на мене.

Мабуть у школі побалакали з моїм батьком. До кінця семестру мене звільнили від занять. Я лежав у ліжку, а батьки вкривали мене маззю. Це була коричнева смердюча маса. Батько спеціально вибрав її для мене. Вона пекла. Він казав, щоб я тримав її довго, набагато довше, ніж було написано в інструкції. Якось він наполіг, щоб я не змивав її кілька годин. Я почав кричати. Я підбіг до вмивальника, набрав води і ледве відмив ту гидоту. Пекло все тіло, обличчя, спина, груди. Я сів на край ліжка. Я не міг лягти.

До кімнати зайшов батько.

“Я ж казав тобі не змивати!”

“Поглянь, що сталося,” сказав я йому.

Увійшла мати.

“Цей сучий син не хоче видужувати,” сказав їй батько. “За що мене покарано таким бездарним сином?”

Мати втратила свою роботу. Батько все ще кудись їздив щоранку, вдаючи, ніби йде на роботу. “Я інженер,” казав він людям. Він завжди хотів бути інженером.

Мене приписали до окружної лікарні загального типу. Мені дали довгу білу картку. Я взяв її й сів у трамвай номер 7. Проїзд коштував сім центів (або чотири талони на четвертак). Я пробив свій талон і пішов на заднє сидіння. Мені було призначено на 8:30.

Через кілька кварталів до трамваю увійшла жінка з маленьким хлопчиком. Жінка була товстою, хлопчик виглядав десь на чотири роки. Вони сіли за мною. Я дивився у вікно. Ми їхали вулицею. Мені подобався сьомий трамвай. Він їхав швидко, погойдуючись у сонячному промінні.

“Мамо,” почув я голос хлопчика, “а що у дяді з обличчям?”

Жінка не відповіла.

Хлопчик знову запитав її.

Вона не відповіла.

Хлопчик закричав, “Мамо! Що у дяді з обличчям?”

“Замовкни! Я не знаю, що у нього з обличчям!”

В лікарні я підійшов до реєстрації й мені сказали піднятися на четвертий поверх. Там сестра записала моє ім'я і сказала почекати. Пацієнти сиділи на зелених металевих стільцях у два ряди й дивилися одне на одного. Мексиканці, білі й чорні. Не вистачало тільки азіатів. Не було чого читати. У декого з пацієнтів були вчорашні газети. Там були люди різного віку, товсті й худі, високі й низькі, старші й молодші. Ніхто не розмовляв. Всі виглядали дуже стомленими. Санітари снували коридором, іноді пробігала сестра та не було видно жодного лікаря. Пройшла година, дві. Нікого не викликали. Я встав і пішов пошукати фонтанчик з питною водою. Я заглядав у маленькі кімнати для огляду хворих. Там нікого не було, ні лікарів, ні пацієнтів.

Я підійшов до реєстрації. Сестра дивилася у велику товсту книгу з іменами. Задзвонив телефон. Вона відповіла.

“Лікаря Менена ще немає.” Вона поклала слухавку.

“Перепрошую,” сказав я.

“Так?” запитала сестра.

“Лікарів ще нема. Можна мені прийти пізніше?”

“Ні.”

“Але ж тут нікого нема.”

“Лікарі на виклику.”

“Але ж мені призначено на 8:30.”

“Тут усім на 8:30.”

Там чекало ще 45 чи 50 чоловік.

“Так, як я є в списку, може я прийду за кілька годин, коли будуть лікарі.”

“Якщо підете зараз, вас автоматично викреслять з прийому на сьогодні. Вам доведеться прийти завтра, якщо хочете полікуватись.”

Я повернувся і сів на стілець. Решта не протестували. Там було мало руху. Іноді поряд проходило сміючись кілька сестер. Якось поруч провезли чоловіка у кріслі. Обидві його ноги були загіпсовані й у нього не було одного вуха. Посередині була просто чорна дірка, розділена на маленькі секції так, ніби павук сплів там павутину. Минали години. Перевалило за полудень. Ще одна година. Дві години. Ми все сиділи й чекали. Раптом хтось промовив, “Он іде лікар!”

У кімнату для огляду зайшов лікар і зачинив за собою двері. Ми всі приготувались. Нічого. Увійшла сестра. Ми чули її сміх. Вона вийшла. П'ять хвилин. Десять. Вийшов лікар зі списком у руці.

“Мартінез?” запитав лікар. “Хосе Мартінез?”

Старий мексиканець підвівся й підійшов до лікаря.

“Мартінез? Мартінез, як ти, старий?”

“Погано, лікарю... Мабуть вмираю...”

“Ясно... заходь...”

Мартінез довго не виходив. Я підняв газету й спробував читати. Та всі думали лише про Мартінеза. Хто буде після нього.

Почувся його крик. “АААА! АААА! ПРИПИНІТЬ! СТІЙТЕ! АААА! ПОМИЛУЙТЕ! ГОСПОДИ! СПИНІТЬСЯ!”

“Ще трішки, це не боляче...” заспокоював його лікар.

Мартінез знову закричав. До кімнати забігла сестра. Запала тиша. Все, що нам було видно — це тінь у напіввідчинених дверях. Потім туди забіг санітар. Мартінез почав видавати булькаючі звуки. Його вивезли на каталці. Сестра і санітар покотили його коридором крізь двері. Мартінез був накритий простирадлом, проте він не був мертвим, тому що обличчя було відкрите.

Лікар залишався в кімнаті ще протягом десяти хвилин. Потім він знову вийшов зі списком.

“Джеферсон Вілліамс?” запитав він.

Ніхто не озвався.

“Тут є Джеферсон Вілліамс?”

У відповіль тиша.

“Меррі Блекторн?”

Тиша.

“Гаррі Льюїс?”

“Так, лікарю?”

“Проходьте, будь ласка.”

Черга рухалась дуже повільно. Лікар оглянув ще п'ятьох пацієнтів. Потім він вийшов, підійшов до реєстрації, запалив цигарку й пророзмовляв з сестрою п'ятнадцять хвилин. Він справляв враження дуже розумної людини. Права половина його обличчя посмикувалась, у нього було руде волосся з сивиною. Він носив окуляри й постійно знімав і одягав їх. Підійшла ще одна сестра і подала йому чашку кави. Він відсьорбнув, потім, тримаючи чашку однією рукою, штовхнув двері й вийшов.

Сестра піднялася з-за свого столу, тримаючи наші картки й оголосила всіх по іменам. Вона віддала картки нам. “На сьогодні прийом закінчено. Будь ласка, приходьте завтра. Час прийому вказаний у ваших картках.”

Я поглянув на свою. Там було вибито 8:30.