Сендвіч із шинкою

46

Важкі часи продовжувались. Моєму здивуванню не було меж, коли подзвонили з «Мірз-Старбак» і запросили на роботу наступного понеділка. До цього я обходив усе місто, розносячи резюме. Більше нічого не лишалося. Я не хотів працювати, але й жити з батьками також. Певно у «Мірз-Старбак» надійшла ціла купа резюме. Я не міг повірити, що вони обрали саме моє. Це був великий універмаг з філіями у багатьох містах.

Наступного понеділка я вирушив туди, тримаючи в руці пакет з обідом. Універмаг знаходився за кілька кварталів від моєї школи.

Я до цих пір не міг втямити яким чином мене обрали. Я заповнив анкету, а співбесіда тривали всього кілька хвилин. Напевно, я відповів правильно на всі питання.

На першу ж зарплату зніму собі кімнату неподалік від бібліотеки, подумав я.

Я більше не почувався самотнім, та й насправді не був таким. За мною йшов бродячий пес. Бідолаха був геть худий; через шкіру проглядали ребра. Він був майже повністю облізлий. Та шерсть, що залишилась, стирчала клаптями. Цей пес був побитою, заляканою, викинутою на вулицю жертвою Homo sapiens.

Я зупинився, присів і простягнув руку. Він відійшов.

«Ходи сюди, друже, я твій друг… Давай же, не бійся…»

Він наблизився. У нього були дуже сумні очі.

«Що вони з тобою зробили, друже?»

Він пійшов ще ближче, крадучись уздовж тротуару й швидко виляючи хвостом. Потім він стрибнув на мене. Він, вірніше те, що від нього лишилось, був великий. Він штовхнув мене передніми лапами і я впав на тротуар, а він лизвав мені обличчя, рот, вуха, лоб. Я відштовхнув його, підвівся й витер обличчя.

«Заспокойся! Тобі треба чогось поїсти! ЇЖА!»

Я взяв свій пакет і дістав бутерброд. Я розділив його навпіл.

«Це тобі, друже, а це – мені!»

Я поклав його половину сендвіча на тротуар. Він підійшво до нього, понюхав і відійшов, озираючись на мене.

«Зажди, друже! Це було арахісове масло! Йди сюди, спробуй трохи ковбаси! Агов, хлопчику, повернися! Повернися!»

Пес знову обережно пійдійшов до мене. Я дістав бутерброд з ковбасою, відірвав шматок, витер з нього дешеву водянисту гірчицю й поклав на землю.

Пес підійшов до шматка, нахилився, понюхав, розвернувся й пішов. Цього разу він вже не озирався. Він побіг далі вулицею.

Не дивно, що я постійно був пригнічений. Я не отримував нормального харчування.

Я пішов далі до універмагу. Я йшов тією ж вулицею, якою ходив до школи.

Діставшись туди, я побачив вхід для працівників, відчинив двері й увійшов. З яскравого сонця я потрапив у напівтемряву. Як тільки мої очі призвичаїлись, я побачив чоловіка, що стояв за кілька кроків від мене. Йому бракувало половини лівого вуха. Це був високий, дуже худий чоловік з маленькими зіницями, що буди в центрі вицвівших очей. Я помітив у цього худого чоловіка – доволі несподівано – великий живіт, що звисав прямо на пояс. Весь його жир зібрався там, тоді як решта вже використалась.

«Я начальник Феріс,» сказав він. «А ти, гадаю, Генрі Чінаскі?»

«Так, сер.»

«Ти спізнився на п’ять хвилин.»

«Просто мене затримали… Я просто зупинився, щоб погодувати собаку,» посміхнувся я.

«Це одне з найбезглуздіших виправдань, які я чув, а я працюю тут вже тридцять п’ять років. Ти не міг придумати нічого краще?»

«Я ж тільки починаю, пане Феріс.»

«І майже закінчуєш. А зараз,» показав він, «ось годинник, а тут карткоприймач. Знайди свою й відміться.»

Я знайшов свою картку. Генрі Чінаскі, робітник № 687 54. Я підійшов до таймера, та не знав, що робити далі.

Феріс підійшов до мене і став ззаду, дивлячись на таймер.

«Твоє спізнення складає вже шість хвилин. Коли спізнюєшся на десять, вираховуємо годину.»

«Ну тоді краще вже спізнитися на годину.»

«Не будь смішним. Якщо я захочу посміятись, то послухаю Джека Бені. Якщо запізнишся на годину, то втратиш свою кляту роботу.»

«Вибачте, та я не знаю, як користуватись тайамером. Тобто, як потрібно відмічатись?»

Феріс взяв мою картку. Він показав на неї.

«Бачиш цей слот?»

«Ага.»

«Що?»

«Тобто, ‘так’.»

«Добре, цей слот для першого дня тижня. Сьогодні.»

«А.»

«Вставляєш картку сюди, ось так…»

Він вставив її, потім витягнув.

«А тепер натискаєш цей важіль.»

Феріс настиснув на важіль, але без картки.

«Зрозумло. Можна починати.»

«Ні, зажди.»

Він все ще тримав мою картку.

«Коли йдеш на обід, відмічаєшся тут.»

«Добре, я зрозумів.»

«А коли повертаєшся, відмічаєшся тут. Обід триває півгодини.»

«Ясно, півгодини.»

«Коли закінчуєш роботу, пробиваєш ось тут. І того, чотири рази за день. А потім ідеш додому чи до своєї кімнати чи ще кудись, спиш, повертаєшся і знову пробиваєш картку чотири рази на день і так кожного робочого дня, аж поки тебе не звільнять, чи сам не покинеш, помреш чи вийдеш на пенсію.»

«Зрозуміло.»

«А ще тобі варто знати, що ти пропустив мою настановчу промову для нових працівників, з яких ти на даний момент, єдиний. Я тут головний. Моє слово закон, а твої бажання нічого не значать. Якщо мені щось не сподобається в тобі – як ти зав’язуєш шнурки, зачісуєш волосся чи пердиш, повернешся на вулицю, втямив?»

«Так, сер!»

В кімнату забігла молода дівчина, вона була на високих каблуках і мала довге каштанове волосся. На ній була обтягуюча червона сукня. Губи були великі й виразні, вкриті дещо зайвою помадою. Вона театрально дістала свою картку з полиці, пробила її й схвильовано дихаючи, поклала на місце.

Вона поглянула на Фертіса.

«Привіт, Едді!»

«Привіт, Діано!»

Очевидно, що Діана була продавщицею. Феріс підійшов до неї. Я не чув їхньо розмови, та бачив, як вони сміялися. Потім вони розійшлися. Діана підійшла й стала чекати ліфта, котрий мав забрати її на роботу. Ферсі повернувся до мене, тримаючи мою картку.

«Я зараз проб’ю, пане Феріс,» сказав я.

«Краще я. Хочу, щоб ти правильно почав.»

Феріс вставив мою картку в таймер. Він чекав. Я почув, як клацнув годинник, потім натиснув на ручку. Він поклав мою картку на полицю.

«На скільки я спізнився, пане Феріс?»

«На десять хвилин. А тепер іди за мною.»

Я послідував за ним.

Я побачив групу людей.

Чотири чоловіка і три жінки. Всі вони були старі. Здавалося, ніби у всіх були проблеми зі слиновідділенням. На кінчиках їхніх ротів була слина; вона висихала, ставала білою і вкривалася новим шаром.Деякі з них були дуже худими, а деякі дуже товстими. Деякі були короткозорими; інші тремтіли. У одго старого в кольоровій сорочці на спині був горб. Вони всі посміхалися, кашляли й пихкали цигарками.

Раптом я все зрозумів.

«Мірз-Старбак» шукала витривалих. Компанія не зважала на плинність кадрів (хоча цим новеньким була одна дорога – в могилу, тому вони були мають бути вдячними й відданими працівниками). І менне обрали для того, щоб працювати пліч-о-пліч із ними. Пані з бюро по працевлаштуванню оцінила мене, як придатного для роботи з цією жалюгідною купкою невдах.

Що б подумали хлопці зі школи, якби побачили мене? Мене, одного з найжорсткіших хлопців зі старших класів.

Я підійшов до групи й зупинився. Феріс сів на стіл і оглянув нас. Пормінь світла з лампи впав на нього. Він затягнувся сигаретою й посміхнувся до нас.

«Ласкаво порсимо до «Мірз-Старбак»…»

Здалося, ніби він поринув у задумливість. Певно згадував, як сам вперше прийшов у цей універмаг тридцять п’ять років тому. Він випустив кілька кілець і подивився на них. Його обрізане вухо виглядало вражаюче у світлі лампи.

Мій сусід, маленький сухий чоловічок, штурхнув мене ліктем. Він був одним і з тих, чиї окуляри, здавалося, ось-ось мають впасти. Він був ще огиднішим за мене.

«Привіт!» прошепотів він. «Я М’юкс. Одел М’юкс.»

«Здоров, М’юкс.»

«Послухай, хлопче, давай після роботи зайдемо до бару. Можливо, підчепимо дівчат.»

«Не можу, М’юксе.»

«Боїшся дічат?»

«Ні, мій брат хворий. Мені треба дивитися за ним.»

«Хворий?»

«Навіть гірше. Рак. Йому доводиться мочится через трубочку в пляшку, причеплену до ноги.»

Феріс прдовжив. «Ваша початкова платня буде сорок чотири з половиною центи за годину. Профспілки нема. Керівництво вірить, що те, що справедливо для компанії, справедливе й для вас. Ми ніби одна родина, наша мета – служити й приносити користь. Кожен з вас отримає десятивідсоткову знижку на всі товари у «Мірз-Старбак»…»

«ОГО!» вигукнув М’юкс.

«Так, пане М’юкс, це хороша угода. Ви піклуєтесь про нас, а ми, в свою чергу, про вас.»

Я міг би залишитись у «Мірз-Старбакс» на сорок сім років, подумав я. Міг би жити з божевільною подружкою, втратити половину вуха і, можливо, перейняти Ферісову посаду, коли він вийде на пенсію.

Феріс ще трохи поговорив про свята й відпустки і промова закінчилась. Нам видали комбінезони й місця в шафках, а потім відправили в підземні склади.

Феріс також там працював. Він був на телефоні. Щоразу, коли він відповідав на дзвінок, він прикладав слухавку до свого відрізаного лівого вуха лівою рукою, а праву запихав під ліву пахву. «Так? Так? Так. Зараз все буде.»

«Чінаскі!»

«Так, сер.»

«Відділ жіночої білизни…»

Потім він підіймав список замовлення, позначав необхідні товари та їхню кількість. Він ніколи не робив цього під час розмови, завжди тільки опісля.

«Візьми ці товари, достав їх у відділ жіночої білизни, отримай підпис і повертайся.»

Його розмова ніокли не мінялася.

Моєю першою доставкою була близна. Я взяв товари, поклав їх у кошик на колесах і поштовхав його до ліфту. Ліфт був нагорі, я натиснув кнопку й став чекати. Він наближався, я бачив його дно. Він був дуже повільним. Нарешті він спустився. Двері відчинилися і я помітив одноокого альбіноста, що керував ним. Господи.

Він поглянув на мене.

«Новенький, так?» запитав він.

«Ага.»

«Що думаєш про Фері?»

«Думаю, він хороша людина.»

Напевно, вони жили разом, в одній кімнаті й по черзі користувалися електричною плитою.

«Вибач, але я не можу підняти тебе.»

«Чому?»

«Мені треба посрати.»

Він вийшов з ліфта й пішов геть.

Я стояв і чекав на нього. Саме так зазвичай все і відбувалось. Можна бути керівником чи сміттярем, можна бути акробатом чи грабіжником банків, дантистом чи збирачем фруктів, або тим, або тим. Завжди хочеться виконувати роботу добре. Спочатку ти керуєш, а потім чекаєш якогось придурка. Я все стояв біля свого возика і чекав поки ліфтер посере.

Раптом до мене дійшло чому багатії, золоті хлопчики й дівчатка зажди сміються. Просто вони це знають.

Альбінос повернувся.

«Чудово. Почуваюсь легшим на тридцять фунтів.»

«Добре. Ми можемо їхати?»

Він зачинив двері й ми поїхали в торговий зал. Він відчинив двері.

«Удачі,» кинув альбінос.

Я поштовхав сій возик уздовж проходу, шукаючи відділ жіночої білизни і його керівника міс Мідоуз.

Міс Мідоуз чекала. Вона була струнка й виглядала просто класно. Вона була схожа на модель. Її руки були схрещені. Наближаючись, я помітив її очі. Вони були смарагдово-зелені, у них відчувалася глибина, знання. Я повинен був знати когось такого. Так очі, такий клас. Я зупинився перед прилавком.

«Добридень, міс Мідоуз,» посміхнувся я.

«Де тебе, в дідька, носило?» запитала вона.

«Я дещо затримався.»

«Ти розумієш, що мене чекають клієнти? Ти розумієш, що я намагаюсь провадити тут успішну торгівлю?»

Продавці отримували на десять центів на годину більше, ніж ми плюс винагорода. Я помітив, що вони ніколи не говорили з нами в дружній манері. Чоловіки чи жінки, всі вони були однакові. Вони сприймали фамільярність як особисту образу.

«У мене є гарний привід подзвонити містеру Фері.»

«Міс Мідоуз, наступного разу цього не повториться.»

Я виклав товари на прилавок і простягнув їй форму на підпис. Вона швидко поставила свій підпис на папірці й, замість того, щоб повернути мені, кинула його до возика.

«Господи, де тільки вони знаходять таких, як ти!»

Я поштовхав свій возик до ліфта, натиснув кнопку й став чекати. Двері відчинилися і я увійшов.

«Як все пройшло?» запитав альбінос.

«Почуваюся на тридцять фунтів важчим,» відповів я.

Він усміхнувся, зачинив двері й ми спустилися.

Того вечора за обідом, мати сказала, «Генрі, я так пишаюся, що в тебе є робота!»

Я не відповів.

Батько мовив, «Ти хіба не радий, що отримав роботу?»

«Ага.»

«Ага? І це все, що ти можеш сказати? Ти хоч уявляєш, скільки в цій країні зараз безробітних?»

«Гадаю багато.»

«Ти маєш бути вдячним.»

«Послухай, а ми не можемо просто поїсти?»

«Ти маєш бути вячним і за цю їжу. Знаєш скільки коштує такий обід?»

Я відштовхнув свою тарілку. «Чорт! Я не можу це їсти!»

Я встав і пішов до своєї кімнати.

«Я зараз прийду й навчу тебе що до чого!»

Я зупинився. «Я чекатиму, старий.»

Я пішов далі. Я зайшов до кімнати і став чекати. Я знав, що він не прийде. Я завів будильник, щоб бути готовим до «Мірз-Старбак». Була тільки 7:30 вечора, та я все-одно роздягнувся й ліг у ліжко. Я вимкнув світло й навколо запала темрява. Робити було нічого, йти було нікуди. Батьки скоро також ляжуть і вимкнуть світло.

Моєму батьку подобався слоган «Хто рано лягає і рано встає, буде здоровим, багатим і мудрим.»[18]

Та він не став ні тим, ні іншим. Я вирішив, що спробую повернути весь процес навпаки.

Я не міг заснути.

А якщо помастурбувати на міс Мідоуз?

Занадто дешево.

Я лежав у темряві, чекаючи на щось.