Сендвіч із шинкою

54

Я знайшов кімнату на Темпл стріт у філіпінському кварталі. Вона знаходилась на другому поверсі й коштувала 3.50$ за тиждень. Я заплатив власниці – дамі середнього віку – за тиждень наперед. Туалет і ванна знаходились у коридорі та я відливав просто в умивальник у кімнтаі.

У першу ж ніч я знайшов бар на першому поверсі зпарва від виходу. Він мені сподобався. Треба було просто піднятися нагору і я був удома. В барі було повно маленьких темношкірих хлопців, та вони мене не зачіпали. Я чув багато історій про філіпінців – що їм дуже подобались білі дівчата, особливо блондинки, що вони завжди носили з собою стилети і, так як усі вони були однакового зросту, то просто скидалися й купували один дорогий костюм з прибамбасами на всіх і носили його по черзі. Джордж Рафт казав, що вони навіть диктували напрями в моді. Ніби вони любили стояти на розі й крутити позолочений ланцюжок десь восьми люймів завдовжки, що означав довжину пеніса.

Бармен також був філіпінцем.

«Ти що новенький?» запитав він.

«Я живу нагорі. Студент.»

«В борг не наливаю.»

Я поклав перед ним кілька монет.

«Налий мені «Істсайду.»

Він повернувся з пляшкою.

«Де тут можна підчепити дівчину?» запитав я.

Він взяв монети.

«Я нічого не знаю,» відповів він і пішов до книги обліку.

Тієї ночі я залишився до самого закриття бару. Ніхто не чіпав мене. Кілька блондинок пішло з філіпінцями. Чоловіки там були тихими п’яницями. Вони просто сиділи невеличкими групками, схиливши голови і тихо розмовляли, час від часу сміючись. Мені вони сподобались. Коли бар вже зачинявся і я збирався йти, бармен сказав, «Дякую.» Такого ніколи не зустрінеш в американських барах. Принаймні, мені не доводилось.

Мені подобалось моє нове становище. Все, що мені було потрібно – це гроші.

Я вирішив не кидати коледжу. Завдяки йому мені було куди податися вдень. Мого друга Бекера виключили. Мене більше ніхто не цікавив, окрім, хіба що, викладача антропології, відомого комуніста. Він не запарювався антропологією. Це був великий чолов’яга, дуже простий і приємний.

«А зараз я розповім вам, як правильно готувати стейк,» оголошував він аудиторії, «спершу треба розжарити сковорідку, випити чарку віскі, потім насипати туди солі. Потім кладете стейк і смажите його, але не довго. Потім перевертаєте, смажите ще, потім випиваєте ще віскі, виймаєте стейк і негайно їсте.»

Якось я лежав розтягнувшись на газоні кампусу і він підійшов і розтягнувся поруч зі мною.

«Чінаскі, ти ж не віриш у ту нацистську маячню, що сам несеш, чи не так?»

«Я цього не казав. А ви вірите у своє лайно?»

«Ну звісно ж.»

«В такому разі, успіхів вам.»

«Чінаскі, та ти просто сраний вінершніцель.»

Він підвівся, обтрусив траву з листям і пішов геть…

Я встиг прожити на Тепмл стірт кілька днів, коли Джимі Хетчер знайшов мене. Він постукав у двері, я відчинив і побачив його з іще двома хлопцями з авіазаводу – Делмором та Фастшузом[26].

«Чому його називають ‘Фастшуз’?»

«Позич йому грошей і дізнаєшся.»

«Давайте, заходьте… Як, заради всього святого, ти знайшов мене?»

«Твої родичі найняли детектива.»

«Чорт, а вони знають як прогнати радість з життя.»

«А може вони хвилюються?»

«Якщо це дійно так, то хай просто надішлють грошей.»

«Вони кажуть, що ти їх проп’єш.»

«Ну то нехай продовжують хвилюватись…»

Вони увійшли й сіли на підлозі навколо ліжка. У них була пляшка віскі й паперові стакани. Джимі розлив випивку.

«Непогано ти влаштувався.»

«Та тут просто чудово. Щоразу як виглядую з вікна, бачу Сіті-хол[27].»

Фастшуз фістав з кишені колоду карт. Він сидів на килимку. Він поглянув на мене.

«Граєш?»

«Щодня. А в тебе мічена колода?»

«Агов, ти, сучий сину!»

«Ану закрий рота, бо повішу твій скальп над каміном.»

«Послухай, друже, ці карти не мічені!»

«Я граю тільки в покер і очко. Який ліміт?»

«Два бакси.»

«Що ж, поїхали.»

Я вніс заставу й замовив звичайний покер. Мені не подобалась гра з джокерами, для цього потрібно бути дуже везучим. По четвертаку в банк. Як і домовлялись, Джимі роздавав наступне коло.

«Як ти це робиш, Хенку?»

«Я пишу курсові для інших.»

«Неймовірно.»

«Атож…»

«Агов, хлопці,» кинув Джимі, «а я ж казав, що цей хлопець геній.»

«Ага,» відповів Делмор. Він сидів праворуч від мене. Він відкрився.

«Четвертак,» сказав він.

Ми також поставили.

«Три карти,» сказав Делмор.

«Одну,» мовив Фастшуз.

«Пропускаю,» кинув я.

«Ще четвертак,» сказав Делмор.

Ми залишались у грі, потім я сказав, «Піднімаю до двох баксів.»

Делмор та Джимі скинули. Фастшуз поглянув на мене. «А що ще ти бачиш, окрім Сіті-холу, коли визираєш із вікна?»

«Ти не відволікайся, а грай. Я тут не для того, аби тріпатися про гімнастику чи краєвиди.»

«Добре,» сказав він, «тоді я пас.»

Я згріб гроші й зібрав їхні карти, так і не відкривши свої.

«А що було в тебе?» запитав Фастшуз.

«Плати, щоб побачити, або ж плач до скону,» сказав я, кладучи свої карти до колоди й перемішуючи їх, тасуючи колоду й почуваючись, ніби Гейбл під час землетрусу в Сан-Франциско.[28]

Колода переходила із рук в руки, та вдача не покидала мене. На авіазаводі був день зарплаптні. Ніколи не приносьте купу грошей в домівку бідняка. Все, що він може втратити – це той дріб’язок, що має. А з іншого боку, він може виграти у вас геть усе, що ви принесли. Головне правило стосовно грошей і бідняка – це не давати їм зійтись занадто близько.

Якимось чином я відчув, що ця ніч моя. Делмор скоро скинувся й пішов додому.

«Хлопці,» сказав я, «у мене є ідея. Щось карти повільно йдуть. Давайте зіграємо в орел-решку, десять баксів з носа. Щасливчик забирає все.»

«ОК,» сказав Джимі.

«ОК,» сказав Фастшуз.

Віскі закінчилось. Ми дістали пляшку мого дешевого вина.

«Ну що ж,» сказав я, «підкидуємо монети! Потім ловимо на долоню. А коли я скажу ‘відкриваємось!’, перевіримо результати.»

Ми підкинули монети і спіймали їх.

«Відкриваємось!» сказав я.

Я був щасливчиком. Двадцять баксів просто так.

Я запхапв гроші до кишені

«Кидаємо!» сказав я. Ми кинули.

«Відкриваємось!» сказав я.

Я знову виграв.

«Кидаємо!» сказав я.

«Відкриваємось!» сказав я.

Виграв Фастшуз.

Наступний хід був за мною.

Потім пощастило Джимі.

Я відігрався у настпуних двох.

«Чекайте,» сказав я, «треба відлити!»

Я підійшов до умивальника й відлив. Ми прикінчили пляшку вина. Я відчинив двері шафи. «У мене тут є ще трохи,» сказав я їм.

Я дістав більшість купюр з кишені й кинув до шафи. Я вийшов, відкрив пляшку й назлив усім.

«От лайно,» вилаявся Фастшуз, заглянувши до гаманця, «я протринькав майже все.»

«І я,» сказав Джимі.

«Хто ж забрав усі гроші?» запитав я.

Вони не вміли пити. Не варто було змішувати вино з віскі. Вони вже погойдувалися.

Фастшуз похитнувся й упав на комод, скинувши поплільничку на підлогу. Вона розкололася на дві половини.

«Ану підніми,» гримнув я.

«Не підніматиму я твого лайна,» відповів він.

«Я сказав підніми!»

«Не буду.»

Джимі підняв розбиту попільничку.

«Так, хлопці, ану забирайтеся звідси,» сказав я.

«Ти не змусиш мене піти,» сказав Фастшуз.

«Ну що ж,» відповів я, «тоді спробуй ще раз відкрити свій рот і сказати бодай одне слово і не зможеш витягнути голову зі сраки!»

«Ходімо, Фастшузе,» сказав Джимі.

Я відчинив двері й вони вийшли непевною ходою. Я послідував за ними по коридору до самих сходів. Там ми зупинилися.

«Хенку,» сказав Джимі, «ще побачимось. Не нервуйся.»

«Добре, Джиме.»

«Послухай-но,» сказав мені Фастшуз, «ти…»

Я зарядив з правою прямо йому в зуби. Він покотився сходами. Він був таким, як і я, шість футів на 180 фунтів, тому добряче стукнувся об підлогу в вестибюлі. Там стояло двоє філіпінців та одна блондинка. Вони поглянули на нього, та не ступили й кроку назустріч.

«Ти вбив його!» вигукнув Джимі.

Він кинувся вниз сходами й перевернув Фастшуза. В того був розбитий ніс і губа. Джимі тримав його голову. Джимі поглянув на мене.

«Ти вчинив неправильно, Хенку…»

«Так, і що ж ти мені зробиш?»

«Гадаю,» сказав Джимі, «що ми ще повернемось і дістанемо тебе…»

«Зажди-но,» сказав я.

Я зайшов у кімнату й налив собі ще вина. Мені не подобались стакани Джимі, тому я пив з банки з-під желе. На ній все ще висіла заляпана етикетка. Я знову вийшов у коридор.

Фастшуз приходив до тями. Джимі допомагав йому звестися. Він перекинув його руку собі через шию. Вони все ще стояли в холі.

«Що ти там казав?» запитав я.

«Ти огидний, Хенку. Тобе потрібно як слід провчити.»

«Маєш на увазі, що я не пай-хлопчик?»

«Я маю на увазі, що ти поводишся огидно….»

«Забирай свого дружка звідси, поки я не спустився і не прикінчив його!»

Фастшуз підвів свою закривавлену голову. На ньому була гавайська сорочка з квітами, тільки зараз більшість із них були заляпані кров’ю.

Він поглянув на мене. Потім він заговорив. Я ледве його чув. Але я чув його слова. Він сказав, «Я вб’ю тебе…»

«Ага,» підкинув Джимі, «ми тобі покажемо.»

«ТА НЕВЖЕ, ВИ, ПІДАРИ?» Закричав я. «Я НІКУДИ НЕ ПІДУ! ЯКЩО ЗАХОЧЕТЕ ЗНАЙТИ МЕНЕ, ТО ШУКАЙТЕ В 5-ій КІМНАТІ! Я ЧЕКАТИМУ! КІМНАТА НОМЕР 5, ЗАПАМ’ЯТАЛИ? ДВЕРІ БУДУТЬ ВІДЧИНЕНІ!»

Я підняв банку з вином і осушив її. Потім пошпурив її прямо в них. Я кинув сильно. Та не влучив у ціль. Я вдучив у кут стіни біля сходів і вона впала у холі між моєю хазяйкою та її філіпінськими жружками.

Джимі повернув Фастшуза до виходу й повільно повів його. Це була довга й болісна прогулянка. Я ще раз почув Фастшуза, як він чи то гарчав, чи то скавчав, «Я вб’ю його… уб’ю…»

Джимі вивів його назовні. Вони пішли геть.

Білява хазяйка і два філіпінці все ще стояли у холі, витріщившись на мене. Я був босий, а крім того ще й не голений вже п’ять чи шість днів. Мені не завадило б постригтися. Я розчісувався тільки зранку. Мої викладачі фікультури завжди казали мені: «Випрям плечі! Чому ти постійно клюєш носом? Чи ти щось згубив?»

Я був далеко не іконою стилю. Моя біла майка буа заляпана вином, пропалена сигаретами і вкрита кров’ю з блювотиною. Крім того, вона була дещо замалою, оголюючи мого пупа. І штани мої також були замалими. Вони щільно облягали мене і були вище кісточок.

Вони все стояли й дивилися на мене. Я поглянув на них. «Агов, хлопці, заходьте до мене трохи випити!»

Коротуни зашкірилися, дивлячись на мене. Хазяйка, жінка типажу зістареної Керол Ломбард[29], безпристрасно поглянула на мене. Її називали місіс Канзас. Може, вона закохана у мене? На ній були рожеві туфлі на підборах і чорна сукня з блискітками. Вона відкидала на мене маленькі відблиски. Її груди були тим, що не дозволено бачити нікому з простих смертних – вони були лише для королів, диктаторів, правителів, філіпінців.

«У когось є куриво?» запитав я. «Бо у мене саме скінчилося.»

Смаглявий коротун, що стояв біля місіс Канзас зробив ледь помітний рух до кишені свого піджака й у повітрі замайоріла пачка «Кемелу». Він вправно упіймав її іншою рукою. Після невидимого удару пальцем об дно, з неї з’явилася справжня сигарета.

«О, дідько, дякую,» сказав я.

Я рушив униз сходами, спіткнувся, мало не впав, учепився за перило, випрямився, трішки постояв, приходячи до тями й спустився. Чи був я п’яний? Я підійшов до хлопця з пачкою. Я злегка кивнув.

Я дістав цигарку. Я підкинув її й упіймав ротом. Мій смаглявий друг стояв без жодного виразу на обличчі, а його посмішка зникла, відколи я почав спускатися. Він нахилився, склавши долоні човником і прикурив мені.

Я затягнувся і випустив дим. «Послухайте, чому б нам не піднятись до мене й не пропустити по скляночці?»

«Ні,» відповів хлопець, що дав мені цигарку.

«Може спіймаємо по радіо Джмеля, чи може Баха! Я ж маю освіту! Я студент…»

«Ні,» відповів інший коротун.

Я зробив глибоку затяжку, потім поглянув на Керол Ломбард – міс Канзас.

Потім я перевів погляд на двох хлпців.

«Вона ваша. Я не хочу її. Вона ваша. Просто зайдіть на хвильку. Вип’ємо трохи вина. У старій-добрій 5 кімнаті.»

Вони не відповіли. Я трохи похитнувся, віскі й вино саме змагалися всередині мене. Сигарета висіла на кінчику моїх губ і я пахкав нею. Я так і залишив її висіти.

Я знав про стилети. За той короткий час, що я пробув там, я встиг двічі побачити їх у дії. Якось із вікна своєї кімнати, виглядаючи на звуки сирени, я побачив тіло під своїм вікном, що лежало під ліхтарем на залитому місячним сяйвом тротуарі Темпл стріт. І ще одного разу ще однин труп. Першого разу то був білий чоловік, другого – один із них. І щоразу кров стікала по мостовій, справжня кров, що текла до стічної канави і продовжувала свій беззмістовний, тупий шлях там… стільки крові з однієї людини.

«Ну що ж, друзі мої,» сказав я їм, «не ображайтеся. Тоді я питиму сам…»

Я розвернувся й попрямував до сходів.

«Містере Чінаскі,» почув я голос місіс Канзас.

Я повернувся і поглянув на неї та двох її маленьких друзів по бокам.

«Ідіть у свою кімнату й проспіться. А якщо ви продовжуватимете буянити, я викличу поліцію.»

Я розвернувся й пішов сходами угору.

Ніде нема життя, нема життя ні в цьому місті, ні взагалі ніде в цьому нудному існуванні…

Мої двері були відчинені. Я зайшов. В мене лишалася ще десь третина пляшки вина.

Може у шафі є ще одна?

Я відчинив шафу. Пляшки там не було. Зате там була купа десяток і двадцяток. Між парою брудних шкарпеток з дірками лежала звернута двадцятка; з-під комірця сорочки виглядала десятка; а в старому піджаку в кишені знайшлось іще десять баксів. Решта грошей валялась на підлозі.

Я підняв одну купюру, поклав її до кишені штанів, вийшов з кімнати, зачинив двері на замок і попрямував до бару.