Сендвіч із шинкою

22

Одного разу, зовсім як це було в початковій школі з Девідом, до мене причепився один хлопець. Він був маленький, худорлявий і майже без волосся на голові. Хлопці називали його Лисим. Його справжнє ім'я було Елі Лакрос. Мені подобалося його справжнє ім'я, проте не він сам. Він просто-таки приклеївся до мене. Він був настільки жалюгідним, що я просто не міг прогнати його. Він був ніби голодний, битий пес. Мені не дуже подобалося ходити з ним. Та оскільки мені були знайомі почуття бродячого пса, я дозволив йому залишитись. Він майже постійно лаявся, в кожному реченні використавував хоча б один матюк, та це було не по-справжьому, він не був крутим, він був заляканим. Я не був заляканий, я був розгублений, тож ми були хорошою парою.

Я проводив його додому майже щодня. Він жив із матір'ю, батьком та дідом. У них був маленький будиночок через дорогу від парку. Мені подобалася та місцина, там було багато тінистих дерев, а відколи мені почали казати, що я гидкий, я почав віддавати перевагу тіні перед сонцем, темряві перед світлом.

Лисий розповідав мені про свого батька під час наших прогулянок. Він був лікарем, успішним хірургом, та згодом втратив свою ліцензію через алкоголізм. Якось я познайомився з батьком Лисого. Він сидів у кріслі під деревом, просто сидів і нічого не робив.

“Тату,” сказав Лисий, “це Генрі.”

“Привіт, Генрі.”

Це мені нагадало момент, коли я вперше побачив свого дідуся на ганку перед будинком. Щоправда, у батька Лисого було чорне волосся й чорна борода, та його очі були такими ж — сяючими, блискучими й такими ж дивними. А біля нього стояв Лисий, його син, і він зовсім не сяяв.

“Ходімо,” сказав Лисий, “слідуй за мною.”

Ми спустилися в погріб. Там було темно й вогко і ми трохи затрималися біля входу, поки очі не призвичаїлись до мороку. Потім я побачив багато бочок.

“У цих бочках повно різних вин,” сказав Лисий. “На кожній з них є кран. Хочеш спробувати?”

“Ні.”

“Та ну, давай, сьорбни трохи.”

“Для чого?”

“Вважаєш себе мужиком?”

“Я й так крутий,” відповів я.

“Тоді, блядь, спробуй трохи.”

Малий Лисий підбадьорював мене. Без питань. Я підійшов до бочки, схилив голову.

“Поверни цей сраний кран! Відкрий свій клятий рот!”

“А тут немає павуків?”

“Давай! Давай, твою ж мать!”

Я підставив рот під кран і відкрив його. В рот полилась смердюча рідина. Я виплюнув її.

“Не сци! Ковтай, блядь!”

Я знову відкрив кран і підставив рот. Смердюча рідина полилась і я проковтнув її. Я закрутив кран і випрямився. Я думав, мене знудить.

“Тепер твоя черга,” сказав я Лисому.

“Звісно,” відкинув він, “я ж не сцикун!”

Він став під бочкою і зробив добрячий ковток. Не могло бути, щоб такий малий вилупок зробив мене. Я підійшов до іншої бочки, відкрив її й ковтнув. Я встав. Починало ставати добре.

“Агов, друже,” сказав я, “мені подобається ця хрінь.”

“Ну так, йоб твою мать, спробуй іще.”

Я спробував ще. Вже смакувало краще. Мені стало ще гарніше.

“Це все належить твоєму батькові, Лисий. Не варто пити все.”

“Йому байдуже. Він зав’язав із випивкою.”

Мені ще ніколи не було так добре. Це було навіть краще, ніж мастурбація.

Я ходив від бочки до бочки. Це було казково. Чому раніше мені нічого про це не розповідали? З цією штукою життя здавалось чудовим, я почувався прекрасно, ніщо не турбувало мене.

Я випрямився й поглянув на Лисого.

“А де твоя мати? Я хочу трахнути її!”

“Я приб'ю тебе, засранцю, тримайся подалі від моєї матері!”

“Та я ж розітру тебе в порох, Лисий.”

“Я знаю.”

“Добре, не лізтиму до твоєї матері.”

“Пішли, Генрі.”

“Ще трішечки...”

Я підійшов до бочки і добряче приклався. Потім ми вийшли з погребу надвір. Коли ми вийшли, батько Лисого все ще сидів у своєму кріслі.

“Що, хлопці, були у винному погребі?”

“Так,” відповів Лисий.

“Чи не зарано починаєте?”

Ми не відповіли. Ми пішли на бульвар і зайшли у магазин, де продавалася жувальна гумка. Ми купили кілька пачок і запхали їх до рота. Лисий боявся, щоб його мати не дізналася. Мені ж усе було по барабану. Ми сиділи в парку на лавці, жували гумку і я думав, що нарешті я знайшов щось вартісне, щось, що допоможе мені, що залишиться зі мною надовго. Трава здавалася зеленішою, лавочки зручнішими, а квіти пахли сильніше. Напевно ця штука була протипоказана хірургам, та з усіма, хто хотів бути хірургом, завжди було щось не так.