Сендвіч із шинкою

14

У лікарні мені приклали до колін ватні тампони, вимочені в чомусь. Сильно пекло. Лікті також пекли.

Лікар з медсестрою нахилилися до мене. Я лежав у ліжку, крізь вікно світило сонце. Лікар посміхнувся. Сестра випрямилась і також усміхнулася. Там було добре.

«Як тебе звуть?» запитав лікар.

«Генрі.»

«Генрі. А прізвище?»

«Чінаскі.»

«Поляк, так?»

«Німець.»

«Чому ж ніхто не хоче бути поляком?»

«Я народився в Німеччині.»

«Де ти живеш?» запитала сестра.

«З батьками.»

«Справді?» спитав лікар. «А де це?»

«Що з моїми ліктями й колінами?»

«Тебе збила машина. На щастя, не зачепило колесами. Свідки кажуть, водій був п’яний. Він утік з місця події. Проте його номер запам’ятали. Його знайдуть.»

«У вас симпатична сестра…» сказав я.

«Дякую,» відказала вона.

«Хочеш піти з нею на побачення?» запитав лікар.

«А як це?»

«Хочеш кудись із нею сходити?» перепитав лікар.

«Не знаю, чи мені можна це робити. Я ще занадто молодий.»

«Робити що?»

«Ви знаєте.»

«Що ж,» посміхнулася сестра, «приходь після того, як загояться твої коліна і побачимо, що вийде.»

«Перепрошую,» сказав лікар, «проте мушу оглянути ще одного пацієнта.» Він вийшов з кімнати.

«Що ж,» мовила сестра, «на якій вулиці ти живеш?»

«Вірджинія Роуд.»

«А який номер будинку, сонечко.»

Я сказав їй номер. Вона запитала чи був у нас телефон. Я відповів, що не знаю номера.

«Я хочу залишитись тут,» сказав я.

«Що? Ти не хочеш додому до батьків?»

«Ні. Можна залишитись тут?»

«Милий, так не можна. Ці ліжка потрібні іншим хворим і пораненим.»

Вона посміхнулася й вийшла з кімнати.

Коли з’явився батько, він швидко зайшов до кімнати і, не сказавши й слова, витягнув мене з ліжка. Він виніс мене з кімнати в коридор.

«Ах ти ж малий засранець! Хіба я не казав тобі дивитися в ОБИДВА боки перед тим, як переходити вулицю?»

Він вийшов зі мною у коридор. Ми проминули сестру.

«Бувай, Генрі,» сказала вона.

«До побачення.»

Ми зайшли у ліфт, в якому був стариган у візку. За ним стояла медсестра. Ліфт почав спускатися.

«Я думав, що помру,» сказав старий. «Я не хочу вмирати. Я боюся смерті…»

«Ти й так уже багато прожив, старий пердун!» пробурчав батько.

Старий здивовано глипнув на нього. Ліфт спинився. Двері не відчинялися. Я побачив ліфтера. Він сидів на маленькому стільчику. Це був карлик у яскраво-червоній уніформі й червоному кашкеті.

Карлик поглянув на батька. «Пане,» сказав він, «ви нестерпний дурень!»

«А ти, коротуне,» відповів батько, «відчиняй ці срані двері, а то гірше буде.»

Двері відчинилися. Ми вийшли з лікарні. Батько ніс мене через стоянку. На мені все ще був лікарняний халат. Батько ніс мій одяг у іншій руці. Вітер припідняв край халату і я побачив свої обдерті коліна, вони були вкриті йодом, бинтів не було. Батько мало не біг по стоянці.

«Коли того сучого сина спіймають,» сказав він, «я його засуджу! Я з нього витягну все до останньої копійки! Він забезпечуватиме мене до кінця життя! Мене вже нудить від тієї клятої вантажівки! «Голден Стейт Крімері»!Поцілуйте мене в дупу! Ми переїдемо на Південні моря. Ми їстимемо кокоси й ананаси!»

Батько дійшов до машини й посадив мене на переднє сидіння. Потім він сів за кермо. Завів двигун.

«Ненавиджу п’яниць! Мій батько був п’яницею. Мої брати п’яниці. П’яниці слабаки. Вони боягузи. А ті що тікають з місця події взагалі мають сісти за ґрати навіки!»

Він не замовкав усю дорогу додому.

«А ти знаєш, що на Південних морях місцеві мешканці живуть у хатинах з трави? Коли вони прокидаються зранку, їжа просто падає з дерев їм під ноги. Вони просто підіймають її й їдять, всілякі там кокоси й ананаси. А ще вони думають, що білі люди – то боги! А ще вони ловлять рибу й смажать диких свиней, а їхні жінки носять спідниці з трави й чешуть чоловіків за вухами. «Голден Стейт Крімері», поцілуй мене у дупу!»

Та батькова мрія так і не здійснилася. Чоловіка, що збив мене знайшли і посадили у в’язницю. У нього була дружина і троє дітей і не було роботи. Він був бідним п’яницею. Він просидів деякий час у тюрмі, проте батько від нього так нічого й не добився. Як він казав, «Від нього толку, як від козла молока, хай йому грець!»