Сендвіч із шинкою

23

У Маунт Джастіні були веселі уроки біології. Нашим вчителем був містер Стенхоуп. Це був 55-річний старий і ми відразу ж сіли йому на шию. В нашому класі вчилася Ліллі Фішман — не по рокам розвинена дівуля. У неї були величезні груди й просто неймовірний зад, яким вона крутила, походжаючи на своїх високих підборах. Вона була просто чудова, вона терлася об хлопців, коли говорила з ними.

Всі уроки в класі біології проходили за однією й тією ж схемою. Ми ніколи нічого не вчили. Містер Стенхоуп щось розказував перші десять хвилин, а потім Ліллі казала, “Містере Стенхоуп, давайте влаштуємошоу!”

“Ні!”

“Ну містере Стенхоуп!”

Вона підходила до його столу, мило схилялася й щось шепотіла йому на вухо.

“Ну що ж, добре...” відповідав він.

І Ліллі починала співати й викручуватися. Вона завжди починала з “Бродвейської колискової” а потім переходила до решти номерів. Вона була неперевершена, гаряча, вона розпалювала нас і ми спалахували. Вона поводилась, ніби вже доросла жінка, збуджуючи Стенхоупа і нас. Старий Стенхоуп сидів на своєму стільці щось белькочучи й слинячись. Ми сміялися з нього й підбадьорювали Ліллі продовжувати. Так тривало доти, доки одного разу до класу не заглянув директор, містер Лейсфілд.

“Що тут відбувається?”

Стенхоуп прикипів до стільця не в змозі промовитий й слова.

“Вийдіть всі швидко!” закричав Лейсфілд.

Поки ми виходили, Лейсфілд промовив, “А ви, міс Фішман, пройдіть до мого кабінету!”

Звісно, після того ми так і продовжували байдикувати і все було добре, аж поки містер Стенхоуп не влаштував нам першу контрольну.

“Чорт,” вголос сказв Пітер Менгалор, “і що нам робити?”

Пітер був хлопцем з 10-дюймовим членом.

“Тобі ніколи не доведеться самотужки заробляти на життя,” сказв хлопець, схожий на Джека Демпсі. “Це вже наша проблема.”

“Давайте спалимо школу,” кинув Ред Кіркпатрік.

“Гівно,” вигукнув хлопець з кінця класу, “за кожну двійку батько вириває мені ніготь.”

Ми всі втупилися в свої аркуші. Я подумав про свого батька. Потім я подумав про Ліллі Фішман. Ліллі Фішман, подумав я, ти шльондра, лиха жінка, що звивається перед нами й божественно співає, через тебе ми всі потрапимо у пекло.

Стенхоуп дивився на нас.

“Чому ніхто не пише? Чому ніхто не відповідає на питання? У всіх є олівці?”

“Так, так, у всіх все є,” відповів хтось із хлопців.

Ліллі сиділа за передньою партою, якраз навпроти Стенхоупового столу. Ми побачили, як вона відкрила книжку й списувала відповідь на перше питання. Ну що ж. Ми всі також повідкривали свої книжки. Стенхоуп вирячився на нас. Він не знав, що робити. Він почав пирхати. Він просидів так добрих п'ять хвилин, потім зірвався з місця. Він бігав туди й сюди поміж рядами.

“Що ви робите? Закрийте підручники! Закрийте книжки!”

Коли він пробігав поруч, ми закривали книжки лише для того, щоб відкрити їх знову, коли він проходив далі.

Лисий сидів біля мене і реготав. “От придурок! От же ж старий придурок!”

Мені стало трохи шкода старого Стенхоупа, але я мав обирати: або він, або я. Стенхоуп стояв за своїм столом і кричав, “Всі книжки мають бути закритими, інакше весь клас отримає ‘незадовільно’!”

Ліллі Фішман підвелася. Вона припідняла спідницю й підтягнула шовкову панчоху. Вона поправила підв'язку й нам відкрилася біла плоть. Потім вона підтягнула й поправила другу панчоху. Ми ще такого ніколи не бачили, навіть Стенхоуп, певно, такого ще не бачив. Вона сіла на місце й ми закінчили писати контрольну з відкритими книжками. Переможений Стенхоуп сів за стіл.

Інший, з ким ми валяли дурня, був учитель праці Поуп Фарнсворт. Все почалося з першого ж уроку в майстерні. Він сказав, “Тут ви навчитеся працювати. Почнемо прямо зараз. Кожен отримає двигун, ваше завдання розібрати його і скласти докупи, зробивши так, щоб він запрацював, на це маєте семестр. На стінах висять схеми і я відповідатиму на всі ваші питання. Також я покажу вам кілька фільмів про роботу двигуна. А зараз починайте розбирати ваші двигуни. Існтрументи у вас на вестаках.”

“Агов, Поупе, може спочатку кіно?” запитав один хлопчина.

“Я сказав, починайте роботу!”

Я не знав звідки взялися всі ці двигуни. Всі вони були брудні, зламані й іржаві. Це була просто купа брухту.

“Чорт,” сказав хтось, “це ж просто смердюча купа лайна.”

Ми стояли над своїми двигунами. Хлопці потяглися за розвідними ключами. Ред Кіркпатрік узяв викрутку й почав повільно зішкрябувати нею чорну стрічку мазуту десь у два фути довжиною.

“Та ну, Поупе, давай кіно. Ми щойно зі спортзалу, у нас дупи болять! Вагнер змушував нас стрибати, як ті жаби!”

“Починайте виконувати завдання!”

Ми почали. Все було даремно. Це було ще гірше, ніж урок музики. Звідусіль доносилось стукотіння інструментів і важке дихання.

“БЛЯДЬ!” закричав Гаррі Гендерсон, “Я ЗЧЕСАВ СОБІ НАХРІН СУСТАВ! ЦЕ Ж ЯКЕСЬ СРАНЕ БІЛЕ РАБСТВО!”

Ми обережно обмотали йому палець хустинкою й дивилися, як вона просочується кров'ю. “Блядь,” сказав він.

Ми продовжили. “Та я краще запхну голову в слонячу пизду,” сказав Ред Кіркпатрік.

Джек Демпсі кинув свій ключ на підлогу. “Я пас,” сказав він, “робіть зі мною, що хочете, але я пас. Вбийте мене. Відріжте яйця. Я більше не хочу.”

Він відійшов і сперся об стіну. Він схрестив руки й почав розглядати свої черевики.

Ситуація нагніталася. Дівчат не було. Виглянувши з дверей, можна було побачити пустий шкльний майданчик, залитий сонцем, де не треба було нічого робити. А тут ми стояли над дурними двигунами, які навіть не годилися для того, щоб їх поставити назад у машину, це була марна праця. Це були просто дурні шматки сталі. Це було тупо й безтолково. Ми хотіли пощади. Наші життя і так були достатньо безглуздими. Ми потребували спасіння. Нам казали, що Поуп мав м'яку натуру, та це була неправда. Він виявився просто здоровенним сучим сином з пивним пузом, одягненим у засмальцьовану робу, з патлами, що закривали очі й заляпаним мастилом підборіддям.

Ерні Вайтчепл кинув свій ключ і підійшов до Фарнсворта. Ерні привітно зашкірився. “Агов, Поупе, ну якого хріна?”

“Повертайся до свого двигуна, Вайтчепл!”

“Та ну, Поупе, чого ти!”

Ерні був на кілька років старшим за нас. Він провів кілька років у виправній школі. Та навіть попри те, що він був старшим, він все-одно був менший зростом. У нього було чорне волосся, зализане назад. Він проводив багато часу перед дзеркалом в туалеті видушуючи прищі. Він відверто залицявся до дівчат і носив презервативи в кишені.

“Я знаю один класний анекдот, Поупе!”

“Та ну? Повертайся до роботи, Вайтчепл.”

“Та ти тільки послухай.”

Ми затихли й спостерігали, як Ерні розповідає Поупу непристойний анекдот. Вони схилили голови. Ерні закінчив. Поуп зареготався. Він мало не лускав, тримаючись за живіт. “Бляха-муха! Ой, бляха-муха!” заливався він. Потім він затих. “Гаразд, Ерні, повертайся до роботи!”

“Ні, Поупе, почекай, послухай ще цей!”

“Давай!”

“Добре, слухай...”

Ми всі покинули роботу й підійшли ближче. Ми стали навколо й слухали, як Ерні розповідає. Коли він закінчив, Поуп вибухнув. “Чорт забирай, господи, хай йому грець!”

“А є ще один. Коротше, їде мужик пустелею. Бачить іншого, що стрибає по дорозі. Той повністю голий зі зв'язаними руками й ногами. Перший мужик спиняється й питає другого «Агов, друже, що сталося?» А той йому, 'Ну я їхав собі й побачив як якийсь гівнюк голосує на дорозі, тож я зупинився, а він, сучий син, наставляє на мене пушку, забирає мої шмотки й зв'язує мене. Ще й трахнув мене у дупу, засранець такий!' 'Що правда?' питає перший, виходячи з машини. 'Так, той сучий син саме так і вчинив!' відповідає другий. 'Ну що ж,' каже перший, розкриваючи ширінку, 'сьогодні просто твій нещасливий день!'”

Поуп знову залився реготом, хапаючись за пузо. “Ой не можу! ОЙ МАМО! О... ГОСПОДИ... БЛЯДЬ, ІСУСЕ... ХАЙ ЙОМУ ГРЕЦЬ...!”

Він нарешті заспокоївся.

“О чорт,” фиркнув він, “о боже...”

“Як щодо фільму, Поупе?”

“Ну добре, добре.”

Хтось зачинив задні двері й Поуп дістав брудний екран. Він увімкнув прожектор. Фільм був паршивий, проте це було краще, ніж працювати над сраними двигунами. Іскра підпалювала газ і вибух штовхав циліндр, а той рухав колінчатий вал, клапани відкривалися й закривалися, циліндр рухався вгору-вниз, обертаючи колінчатий вал. Не дуже цікаво, та все ж там було прохолодно і можна було відкинутись на спинку стіьця й думати про все що завгодно. Не треба було розбивати собі пальці об кляту сталь.

Ми так жодного разу й не розібрали, не кажучи вже про те, щоб зібрати, ті двигуни і навіть не знаю, скільки разів ми дивилися той фільм. Вайтчепл продовжував травити анекдоти, а ми продовжували реготатися, хоча деякі з них були дійсно жахливі, а Поуп Фарнсворт все тримався за пузо й заливався, “Чорт забирай! Ой неможу! Ой ні, ні, ні!”

Він був непоганим мужиком. Він нам усім сподобався.