Сендвіч із шинкою

3

В мого батька було двоє братів. Молодшого звали Бен, а старшого Джон. Обоє були п’яницями й неробами. Мої батьки часто про них говорили.

«Вони нічого не досягли в житті,» казав батько.

«Просто у вас була неблагополучна родина, Татусю,» казала мама.

«Твій брат також нічого не досяг!»

Брат моєї мами жив у Німеччині. Батько часто казав про нього погано.

У мене був ще один дядько, Джек, він був одружений із сестрою мого батька, Елінорі. Я ніколи не бачив свого дядька Джека чи тітки Елінори, тому що вони не спілкувалися з батьком.

«Бачиш цей шрам у мене на руці?» питав батько. «Це Елінора проколола мені руку олівцем в дитинстві. Цей шрам так і не зійшов.»

Мій батько не любив людей. Він не любив мене. «Дітей має бути видно, але не має бути чутно,» повторював він.

Це було по обіді в неділю, коли бабусі Емілі не було в нас.

«Нам треба навідати Бена,» сказала мама. «Він помирає.»

«Ми позичили Емілі багато грошей. А він пустив їх на карти, жінок і випивку.»

«Я знаю, Татусю.»

«З такими розкладами Емілі приречена померти в бідності.»

«Нам все-одно варто навідати Бена. Кажуть, йому залишилось не більше двох тижнів.»

«Ну добре, добре! Поїхали!»

Тож ми сіли в машину й поїхали. Через деякий час ми спинились і мама вийшла за квітами. Їхати було далеко, в напрямку гір. Ми досягли передгір’я і проїхали коротенькою вітряною дорогою вгору. Дядько Бен лежав там у лікарні, помирав від туберкульозу.

«Мабуть Емілі витрачає купу грошей на утримання його там,» сказав батько.

«Може їй допомагає Леонард.»

«У Леонарда нічого немає. Він все пропив і протринькав.»

«Мені подобається дідусь Леонард,» сказав я.

«Дітей має бути бути видно, але не чутно,» сказав батько. Потім продовжив, «Той Леонард, він був добрим з нами в дитинстві, тільки коли напивався. Він жартував з нами і давав нам гроші. Але наступного дня він тверезів і ставав найнеприємнішим типом у світі.»

Машина бадьоро підіймалася дорогою вгору. Повітря було чисте й прозоре.

«Ось ми й на місці,» сказав батько. Він поставив машину на стоянці лікарні й ми вийшли. Я зайшов разом з батьками до приміщення. Коли ми увійшли, дядько Бен сидів на ліжку й дивився у вікно. Він повернувся і поглянув на нас. Він був дуже гарним чоловіком, худим, чорноволосим і з темними, блискучими очима, що мерехтіли, мов два діаманти.

«Здрастуй, Бене,» сказала мама.

«Привіт, Кеті.» Потім він поглянув на мене. «А це Генрі?»

«Так.»

«Сідайте.»

Мій батько і я сіли.

Мама продовжувала стояти. «Бене, я принесла квіти, але не бачу тут вази.»

«Дуже гарні квіти, дякую, Кеті. Нажаль, тут немає вази.»

«Піду запитаю, чи в них часом нема,» сказала мама.

Вона вийшла з кімнати з квітами в руках.

«А де всі твої дівчата, Бене?» запитав тато.

«Вони інколи заходять.»

«Так я й повірив.»

«Вони дійсно заходять.»

«Ми приїхали, тому що Кетрін хотіла побачити тебе.»

«Я знаю.»

«Я також хотів побачити тебе, дядьку Бене. Я думаю, що ти хороший.»

«Хороший, як моя срака,» сказав батько.

Зайшла мама з квітами у вазі.

«Я поставлю їх на столик біля вікна.»

«Гарні квіти, Кеті.»

Мама сіла.

«Ми не можемо затримуватись тут надовго,» сказав батько.

Дядько Бен засунув руку під матрац і витягнув пачку сигарет. Він дістав одну, запалив сірник і прикурив. Він глибоко затягнувся й видихнув.

«Ти ж знаєш, що тобі не можна курити,» сказав батько. «Я знаю, звідки вони в тебе. Ті шльондри принесли їх тобі. Я скажу про це лікарям і попрошу заборонити їм приходити!»

«Тільки не твори гівна,» сказав дядько.

«Так і хочеться вирвати цю цигарку в тебе з рота!» сказав батько.

«Тобі зажди хочеться все псувати,» відповів дядько.

«Бене,» сказала мама, «тобі не варто курити, це тебе вб’є.»

«Я прожив хороше життя,» сказав дядько.

«Ти ніколи не жив добре,» сказав батько. «Ти брехав, пиячив, позичав гроші, тягався зі шльондрами. За все життя ти не працював жодного дня! А зараз ти помираєш в 24 роки!»

«Мені це подобалось,» сказав дядько. Він зробив ще одну глибоку затяжку «Кемелу» й видихнув.

«Пішли звідси,» сказав батько. «Він ненормальний!»

Батько підвівся. Потім встала мама. Потім я.

«Бувай, Кеті,» сказав дядько, «бувай, Генрі.» Він поглянув на мене, показуючи до якого Генрі він говорить.

Ми вийшли за батьком з лікарні й попрямували до стоянки. Ми сіли в машину, завелись і поїхали вниз гірською дорогою.

«Варто було б затриматись на довше,» сказала мама.

«Ти хіба не знаєш, що туберкульоз заразний?» запитав батько.

«Я думаю, що він гарний,» сказав я.

«Це все хвороба,» сказав батько. «Через неї він так виглядає. Тим паче, окрім туберкульозу, в нього ще цілий букет різної гидоти.»

«Якої гидоти?» запитав я.

«Не можу тобі сказати,» відповів батько. Він якраз вів машину вниз дорогою, коли я це запитав.