Сендвіч із шинкою

39

Якось у неділю Джимі вмовив мене піти з ним на пляж. Він хотів поплавати. Я ж не хотів, щоб мене бачили у плавках, тому що вся моя спина була вкрита фурункулами і шрамами. Правда, не зважаючи на це, у мене було хороше тіло. Але ніхто б його не помітив. У мене був сильний грудак і міцні ноги, та на них ніхто б і не глянув.

У мене не було грошей, я нудьгував, ще й хлопців не було надворі. Врешті-решт я вирішив, що пляж належить усім. І я також мав на нього право. Мої шрами й прищі не були протизаконними.

Тож ми сіли на свої велики й поїхали. До пляжу було п’ятнадцять миль. Та мені було начхати. У мене були сильні ноги.

Я проїхав з Джимі до самого Калвер Сіті[16]. Потім я поступово почав прискорюватись. Джимі намагався встигати за мною. Він почав задихатися. Я дістав сигарету, запалив і простягнув йому пачку «Хочеш, Джиме?»

«Ні… дякую…»

«Це ще веселіше, аніж стріляти горобців з пневмата,» сказав я. «Треба буде якось повторити!»

Я наліг на педалі. У мене було ще багато сил.

«Це того варте,» сказав я. «Це навіть краще за дрочку!»

«Агов, пригальмуй трохи!»

Я озирнувся на нього. «Нема нічого кращого за велопрогулянку з хорошим другом. Наздоганяй, друже!»

Я розігнався і помчав далі. Вітер дув прямо в обличчя. Я почувався добре.

«Зажди! ЗАЖДИ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!» верещав Джимі.

Я засміявся і ще дужче розпалився. Скоро Джим відставав уже на півкварталу, квартал, два квартали. Мені було добре як ніколи, я відчував неймовірну силу. Я почувався чудесно. Сонце всюди розкидало свою жовтизну, а я прорізав її, ніби шалений ніж на колесах. Мій батько був жебраком на вулицях Індії, та попри те, всі жінки світу любили мене…

Я мчав на повній швидкості, аж до світлофора. Я прошмигнув між рядами машин. Тепер навіть вони були позаду. Правда, не надовго. Зі мною порівнялася зелена машина-купе з хлопцем та його дівчиною всередині.

«Агов, малий!»

«Що?» я поглянув на нього. Це був здоровань двадцяти з лишком років з волохатимим руками й татуюванням.

«Куди ти преш, твою наліво?» запитав він.

Він випендрювався перед дівкою. Вона була справжньою красунею, вітер роздував її довге біляве волосся.

«Пішов ти, хлопче!» сказав я.

«Що?»

«Я сказав, ‘Пішов ти!’»

Я виставив середній палець.

Він все ще їхав біля мене.

«Ти виб’єш із цього малого лайно, Ніку?» почув я голос дівулі.

Він продовжував їхати.

«Послухай, хлопче,» сказав він, «Я не дочув, що ти там сказав. Можеш повторити?»

«Ага, повтори,» озвалася красуня з білявим волоссям, що розвівалося по вітру.

Мене це зачепило. Вона зачепила мене.

Я поглянув на нього. «Що ж, хочеш проблем? Зупиняйся. Я твоя проблема.»

Він обійшов мене десь на півкварталу, зупинився й відчинив дверцята. Я об’їхав його по зустрічній, прямо перед Шеві, що посигналила мені. Повертаючи у провулок, я чув як той здоровань реготав.

Як тільки все скінчилось, я повернувся на бульвар Вашингтона, проїхав ще кілька кварталів, зліз із велосипеда і став чекати Джима на автобусній зупинці. Я бачив як він під’їжджав.Коли він наблизився, я прикинувся, ніби сплю.

«Та ну, Хенку! Годі прикидатись!»

«А, привіт, Джиме. Ти вже тут?»

Я умовив Джима зайняти місце, де було б якомога менше людей. Я почувався впевнено до того часу, поки не знімав сорочку. Я ненавидів інших пляжників та їхні ідеальні тіла. Я ненавидів тих триклятих людей, що засмагали, плавали, їли, спали, розмовляли чи грали в м’яча. Я ненавидів їхні спини, обличчя, лікті, волосся, очі, пупи і купальні костюми.

Я розтягнувся на піску, думаючи, що все ж, варто було б вдарити того товстого сучого сина. Що він, в дідька, знав?

Джим ліг біля мене.

«Якого біса,» сказав він, «гайда плавати.»

«Почекай,» сказав я.

У воді було повно людей. Що було особливого в пляжі? Чому люди його так любили? Невже їм не було більш чим зайнятись? Якими ж убогими імбецилами вони були.

«Тільки подумай,» сказав Джим, «жінки, коли заходять у воду, пісяють туди.»

«Ага, а ти це ковтаєш.»

Я ніколи не зможу нормально ладнати з людьми. Мабуть, подамся в монахи. Прикинуся, ніби увірував у Бога, житиму в бунгало, гратиму на органі й упиватимусь вином. Ні з ким не трахатимусь. Місяцями сидітиму в печері, медитуючи, нікого не буду бачити, а мені спускатимуть вино. Єдиною проблемою була б ряса з вовни. Це було б навіть гірше за уніформу СПОРу. Я просто не зміг би її носити. Треба було б придумати якийсь вихід.

«О, о,» сказав Джим.

«Що там?»

«Там якісь дівчата дивляться на нас.»

«І що?»

«Вони говорять і сміються. Може підійдуть.»

«Так?»

«Так. Якщо вони йтимуть, я попереджу. Перевернешся на спину.»

На грудях у мене майже не було прищів.

«Не забудь,» сказав Джим, «коли я дам знак, перевернись на спину.»

«Добре.»

Я поклав голову на руки. Я знав, що Джим дивиться на дівчат і посміхається. Він знав, як із ними ладнати.

«Звичайні пизди,» сказав він, «видно, що тупі.»

Для чого я сюди прийшов? Подумав я. Чому завжди доводиться вибирати між чимось поганим і ще гіршим?

«О, о, Хенку, вони йдуть!»

Я поглянув. Їх було п’ятеро. Я перекинувся на спину. Вони, все ще сміючись, підійшли до нас. Одна з них почала, «О, а ці хлопці милі!»

«Дівчата, а ви живете десь тут неподалік?» запитав Джим.

«Так,» відповіла ода з них, «гніздуємось із чайками!»

Вони загиготіли.

«Ну,» сказав Джим, «в такому разі, ми орли. Але навіть і гадки не маємо, що робити з п’ятьма чайками.»

«А як це роблять пташки?» запитала котрась із них.

«Побий мене грім, якщо я знаю,» відповів Джим, «може, спробуємо якось дізнатись.»

«Хлопці, а чому б вам не приєднатись до нас?» запитала одна з них.

«Звісно,» сказав Джим.

Говорили тільки три дівчини. Решта дві стояли й мовчки, натягуючи купальники на місця, які не хотіли показувати.

«На мене не розраховуйте,» сказав я.

«Що з тобою, друже?» запитала одна здівчат, що закривала зад.

Джим сказав, «Він дивний.»

«Що з ним не так?» запитала остання.

«Він просто дивак,» сказав Джим.

Він підвівся й пішов з дівчатами. Я заплющив очі й прислухався до хвиль. Там жили тисячі риб, що пожирали одна одну. Незліченна кількість ротів і срак, що постійно жерли і срали. Уся планета була заселена ротами й сраками, що постійно жерли, срали і трахались.

Я перевернувся і поглянув на Джима з дівчатами. Він стояв, виставивши груди і яйця. Його грудна клітка була не такою бочковидною, як у мене і ноги виглядали краще. Він був струнким і підтягнутим, чорноволосим, з маленьким ротом, повним рівних зубів, круглими вухами й довгою шиєю. У мене ж не було шиї. Хіба що трішки. Здавалося, ніби моя голова посаджена прямо на плечі. А я був великим і гидким. Не достатньо гарним, адже дівчата люблять денді. Якби не мої фурункули і шрами, я б зараз був там із ними, показуючи різні штуки. Я б привернув увагу цих пустоголових курей своїми яйцями. Я і моє життя за 50 центів на тиждень.

Потім я побачив, як дівчата потягли Джима у воду. Я чув, як вони сміялися й верещали, ніби навіжені… що? Ні, все ж, вони були милі. Вони не були, як дорослі чи батьки. Вони сміялися. Їх усе смішило. Вони нічого не боялися. В їхньому житті не було сенсу, їм усе було байдуже. Д. Х. Лоуренс знався на цьому. Людині потрібна любов, та не така любов, якою користуються, чи яку практикує більшість людей. Старий Д. Х. щось-таки тямив. Його друг Хакслі був просто інтелектуальним параноїком, але ж яким чудовим. Кращим за Г. Б. Шоу, що бороздив дно своїм жорстким кілем, спрямовуючи свій важковаговий розум на досягнення мети, котру він поставив перед собою й котра заважала йому сконцентруватися на собі, зводячи його чудову мову нанівець, ранячи розум і чуттєвість. Та все, ж як же ж добре було читати їх усіх. Це давало змогу зрозуміти, що слова можуть бути захоплюючими, хоча, зрештою, й даремними.

Джим плескав водою на дівчат. Він був Богом Води і вони любили його. Він був можливістю й обіцянкою водночас. Він був неперевершений. Він знав, що треба робити. Я прочитав багато книг, та він прочитав ту, про яку я не знав. Він був художником у маленьких плавках, з яйцями, хтивим погляддом і круглими вухами. Він був найкращим. Я не міг змагатися з ним так, як із тим хлопцем у зеленій машині з довговолосою білявою красунею. Вони обидва отримали те, на що заслуговували. Я був лише 50-центовим гівном, що плило зеленим океаном життя.

Я дивився, як вони, блискучі, ідеальні, молоді й непереможні вийшли з води. Я хотів, аби вони жадали мене. Та тільки не з жалості. Все ж, не зважаючи на їхні ідеальні тіла й чистй розум, їм усе-ж таки чогось не вистачало, адже вони ще не пройшли головного випробування. Коли проблеми увірвуться у їхні життя, буде вже запізно, занадто важко. А я був готовий до цього. Можливо.

Я бачив, як Джим витирається їхнім рушником. Поки я так дивився, до мене підійшов хлопчик десь чотирьох років і кинув повну жменю піску мені у пику. Він стояв, злісно посміхаючись, скрививши свій маленький дурний ротик в переможну посмішку. Він був відважним маленьким лайном. Я поманив його пальцем, іди сюди, хлопче, не бійся. Він стояв нерухомо.

«Малий,» сказав я, «ходи сюди. У мене є ціла торба гівна в шоколаді спеціально для тебе.»

Малий засранець розвернувся і втік. У нього була дурувата дупа. Дві маленькі сіднички персикового кольору гойдались, майже повністю роз’єднавшись. Та ще один ворог відступив.

Потім повернувся Джим-серцеїд. Він став наді мною. Він також посміхався.

«Вони пішли,» сказав він.

Я поглянув туди, де сиділи ті дівчата, щоб пересвідчитись.

«Куди вони пішли?» спитав я.

«Кого їбе? Я взяв номери у двох найкращих.»

«Найкращих для чого?»

«Для того, аби трахнути, придурок!»

Я підвівся.

«Я зараз дам тобі, козел!»

Його обличчя виглядало гарно, обвіяне морським вітром. Я вже бачив, як валю його, а він падає на пісок, задираючи свої білі ноги.

Джим відвійшов.

«Заспокойся, Хенку. Послухай, забирай їхні номери собі!»

«Не треба. Я ж не такий мудак, як ти!»

«ОК, ОК, ми ж друзі, чи ти забув?»

Ми пішли з пляжу до місця за чиїмось будинком, де він заховав наші велосипеди. Ми обидва знали, чиїм був той день і надирання чийогось заду нічого б не змінило, хоча до цього й ішло. На шляху додому я вже не випендрювався так, як до цього. Я хотів чогось більшого. Певно, я хотів ту блондинку, що їхала в зеленій тачці, а її волосся розвівав вітер.