Сендвіч із шинкою

42

«Тобі треба брати приклад з Ейба Мортінсона,» сказала мати, «він круглий відмінник. Чому ти так погано вчишся?»

«Генрі прикипів дупою до крісла,» кинув батько. «Іноді мені просто не віриться, що це мій син.»

«Ти що, не хочеш бути щасливим, Генрі?» спитала мати. «Ти ніколи не усміхаєшся. Посміхайся й будь щасливим.»

«Перестань жаліти себе,» сказав батько. «Будь мужиком!»

«Посміхнися, Генрі!»

«Що з тебе буде? Як, у дідька, ти виб’єшся в люди? Ти ж навіть не стараєшся!»

«Чому б тобі не сходити до Ейба? Поспілкуйтеся, повчися у нього,» сказала мати…

Я постукав у двері квартири Мортінсонів. Мені відчинили. Це була мати Ейба.

«Ейба не можна турбувати. Він вчиться.»

«Я знаю, місіс Мортінсон. Я тільки на хвилинку.»

«Ну добре. Його кімната там.»

Я пішов до нього. У нього був власний письмовий стіл. Він читав книжку, що лежала на двох інших. Я впізнав її за кольором обкладинки: Громадянське право. Господи, громадянське право в неділю.

Ейб підняв голову й побачив мене. Він плюнув собі на руки й продовжив читати. «Здоров,» кинв він, дивлячись у книжку.

«Готовий побитися об заклад, що ти прочитуєш кожну сторінку по десять разів, гівнюче.»

«Треба запам’ятати все.»

«Та це ж гівно.»

«Маю здати іспити.»

«Ти ніколи не думав про те, щоб трахнути дівку?»

«Що?» він плюнув на руки.

«Тобі ніколи не хотілося побачити щось більше, коли дивишся на дівчину? Ніколи не думав про пизду?»

«Це не важливо.»

«А їй це важливо.»

«Треба вчитися.»

«Ми збираємося пограти в бейсбол. Будуть хлопці зі школи.»

«В неділю?»

«А що тут такого? Люди роблять багато речей в неділю.»

«Але ж бейсбол.»

«Професіонали грають по неділях.»

«Але ж їм за це платять.»

«А тобі платять за те, що ти мільйон разів перечитуєш одну й ту ж сторінку? Ходімо, подихєш трохи свіжим повітрям, це прочистить тобі голову.»

«Ну добре. Тільки не надовго.»

Він підвівся, ми пройшли крізь коридор до вітальні. Ми підійшли до дверей.

«Ейбе, куди це ти?»

«Я не надовго.»

«Ну добре. Але не барись. Тобі треба вчитися.»

«Я знаю…»

«Генрі, проконтролюй, щоб він повернувся.»

«Я попіклуючь про нього, пані Мортінсон.»

Ми зустрілися з Лисим, Джимі Хетчером і ще кількома хлопцями зі школи й району. У нас було всього по сім гравців на кожному боці, захисту не було, там мені й так подобалось. Я грав центрового. Я був неперевершений, всюди встигав. Я контролював майже все зовнішнє поле. Я був швидкий. Мені подобалося грати коротко, перехоплюючи. Та найбільше мені подобалось бігти за високими й сильними подачами. Саме так грав Джигер Статц у «Лос-Анджелес Енджелс». Він вибивав тльки на 280, та ті м’ячі, що він перехоплював, вартували всіх 500.

Щонеділі на нас приходили подивитися дівчата. Я не звертав на них уваги. Коли траплялося щось цікаве, вони верещали, мов навіжені. Ми грали жорстко і в кожного була власна рукавиця, навіть у Мортінсона. У нього була найкраща. Вона була новенька.

Я став у центрі й гра почалася. Ейб був на другій базі. Я вдарив кулаком по рукавиці й крикнув Мортінсону, «Агой, Ейбе, ти колись дрочив сирим яйцем? Щоб потрапити у рай, не варто й помирати!»

Я почув, як дівчата засміялися.

Вибив перший хлопець. Не дуже сильно. Я вибивав найкраще. Я дійсно вмів прикластися: м’яч летів далеко й високо. Я завжди займав низьку стійку. Завдяки ній я був ніби на пружині.

Я насолоджувався кожним моментом гри. Всі ігри, що я пропустив, косячи газон, чи через змарновані дні у школі, де я був невдахою, все це було в минулому. Я розквітнув. В мені дійсно було щось, я знав це й почувався добре.

«Агов, Ейбе!» прокричав я. «Тобі, певно, й не треба яйця, стільки ти харкаєш на руку!»

Наступний хлопцеь вдарив сильно і високо, тому мені довелося відбігти, щоб спіймати з-за плеча. Я почувався так, ніби здатен на ще одне диво.

Блядь. М’яч влучив у дерево. Потім я помітив, як він скочується по гілках. Я приготувався й чекав. Ні, здаєтья, він застряг. Він покотився вправо. Я побіг туди. Він упав на гілку, застряг там, прокотився крізь листя й упав просто мені в рукавицю.

Дівчата закричали.

Я посто вистірлив м’ячем у нашого пітчера і помчав до своєї позиції. Вийшов наступний вибиваючий. У нашого пітчера, Харві Ніксона, був неперевершений кидок.

Ми помінялися і я став першим на вибивання. Раніше я не бачив хлопця, що подавав. Він був не з Челсі. Мені було цікаво звідки він. У нього все було велике – велика голва, рот, вуха, все тіло. Волосся спадало йому на очі, через що він виглядав дещо по-дурному. У нього було каштанове волосся й зелені очі, що дивилися на мене з ненавистю. Здавалося, ніби його ліва рука довша за праву. Він подавав лівою. До цього, я ще ніколи не зустрічався з шульгою. Це ніби твоє відображення. Зворотнє відображення.

Його називали «Кітен»[17] Флосс. Непогане таке кошеня. 190 фунтів.

«Давай, Здорованю, покажи їм!» крикнула одна з дівчат.

Вони називали мене «Здорованем», тому що я грав жорстко й не звертав на них уваги.

Кіттен поглянув на мене з-поміж своїх здоровенних вух. Я сплюнув, присів і помахав биткою.

Кітен кивнув, ніби отримав сигнал від кетчера. Насправді ж, він просто випендрювався. Потім він оглянув поле. Ще більше понтів. Це все було заради дівчат. Він не міг відволікти свої курячі мізки від думок про пизду.

Нарешті він закінчив кривлятися. Я спостерігав за м’ячем у його лівій руці. Я просто прикипів очима до нього. Я знав один секрет. Треба було сконцентруватися на м’ячі й слідкувти за ним весь час, аж поки він не досягне битки.

Крізь промені сонця я дивився, як м’яч вилетів з його руки. Світло аж гуділо від напруги, та я не здавався. Він пролетів нижче моїх колін і далеко від зони удару. Його кетчеру довелося зігнутися, аби впіймати його.

«Пеша спроба,» пробурмотів старий пердун, що жив по сусідству й судив наші матчі. Він працював нічним охоронцем в універмазі й любив потеревеніти з дівчатами. «У мене є двоє дочок вашого віку. Справжні красуні. Вони також носять такі легкі платтячка.» Він любив нахилятися над базою й показувати їм свої сідниці. Це все, що у нього було, окрім його золотого зуба.

Кетчер повернув м’яч Флоссу.

«Агов, Котику!» крикнув я йому.

«Це ти мені?»

«Так, тобі, короткорукий. Може підійди ближче, чи мені викликати для тебе таксі?»

«Наступна подача спеціально для тебе,» сказав він.

«Ну давай,» відповів я й зайняв стійку.

Він знову повторив свою церемонію з киванням голови й оглядом поля. Його зелені очі впилися в мене з-під брудного волосся. Я стежив за його замахом. Я бачив, як м’яч вилетів з його руки, пронісся темною плямою по небу й раптово спрямував мені в голову. Я заточився після того, як він влучив мені у голову.

«Перший страйк,» пробурмотів старий.

«Що?» крикнув я. Кечтер тримав м’яч. Він здивувався, чому я почав виступати. Я взяв м’яч і показав рефері.

«Це що таке?» запитав я в нього.

«Це м’яч.»

«Добре. Запам’ятай, як він виглядає.»

Я взяв м’яч і підійшов до насипу. Зелені очі під брудним волоссям навіть не мигнули. Його рот злегка привідкрився, ніби у жаби, що ковтає повітря.

Я підійшов до Кітена.

«Я стежу за тобою. Ще раз так зробиш і я запхну цей м’яч тобі туди, де сонце не світить, прямо через штани.»

Я віддав йому м’яч і пішов назад. Я став на місці й змахнув биткою.

«Один-один,» сказав стариган.

Флосс притоптав грязюку навколо свого насипу. Він оглянув лівий фланг поля. Там нічого не було, окрім бездомного пса, що чухав за вухом. Флосс кивнув, ніби підтверджуючи знак від пітчера. Він думав про дівчат, тому й намагався виглядати круто. Старий пердун присів, розставивши свої сідниці, також намагаючись вразити дівчат. Напевно, я був одним з небагатьох, хто думав безпосередньо про гру.

Час настав, Кітен Флосс зробив замах. Його ліва рука змушувала мене нервувати. Треба бути терплячим. Врешті-решт, колись він кине. Після того, м’яч стане моїм і чим сильнішою буде подача, тим сильніше його можна відбити.

Я бачив, як він кинув м’яч під супровід дівчачих криків. Флосс не дав маху. М’яч летів, немов бджола, спрямований мені в голову. Я встиг ледве встиг ухилитися, впавши й набравши повний рот пилюки.

«ДРУГИЙ СИИИРАЙК!» почувся крик старого. Він аж захлинався. Людина, що працює за безцінь ні на що не варта.

Я підвівся і струсив пил. Він потрапив навіть у шорти. Я вже уявляв, як мати питає мене, «Генрі, як ти умудрився набрати грязюки навіть туди? Тільки не кривися так. Усміхнися й будь щасливим!»

Я підійшов до насипу. Я спинився біля нього. Всі замовкли. Я поглянув на Кітена. У мене в руках була битка. Я підняв її й притиснув йому до носа. Він відсторонив її. Я розвернувся й попрямував до бази. Я спинився на півдорозі. Розвернувся й поглянув на нього. Потім я повернувся на базу.

Я вкопався й замахнувся битою. На цей раз, вдача буде зі мною. Кітен вирячився на неіснуючий знак. Він довго дивився, потім мотнув головою, не погоджуючись. Він продовжував дивитися своїми зеленими очима з-під брудного волосся.

Я змахнув биткою сильніше.

«Покажи йому, Здорованю!» закричало кілька дівчат.

«Здоровань! Здоровань! Здоровань!» підхопили решта.

Кітен підвернувся від нас і вирячився на центр поля.

«Давай,» сказав я і вийшов з квадрату. Серед дівчат була одна дуже гаренька, одягнена в помаранчеву сукню. У неї було прекрасне, пряме біле волосся, що спадало на плечі, ніби водоспад, я упійма в її погляд і почув, «Здорованю, будь ласка, зроби це.»

«Замовкни,» сказав я і став назад на базу.

Пішла подача. Я простежив її з самого початку. Я мав брати її. Та, нажаль, я чекав тохи іншої траєкторії. Якби я отримав те, чого чекав, то, безперечно, виграв би. М’яч пролетів прямо під биткою. Поки я зорієнтувався, що робити, він злегка ковзнув по низу битки й пройшов повз.

Той покидьок зробив мене.

Він обійшов мене на трьох прямих подачах підряд. Клянуся, йому було щонайменше 23 роки. Певно, він ще й напівпро.

Хтось мав здихатися його.

Я думав покращити справи у полі. Я вмів ловити. Треба було тільки спіймати кураж. Я знав, що побачивши подачі Кітена, я зможу перевершити його. Він більше не зможе вибити мені мізки. Хай навіть не пробує. Він просто відбивав по центру. Підлаштуватися під нього було просто справою часу.

Та справи все погрішувалися. Мені це не подобалось. І дівчатам також. Він був не тільки класним пітчером, він ще й добре відбивав. За перші два рази він зробив два домашніх забігання й подвоїв рахунок. На третій раз він запустив високу свічку між мною та Ейбом. Я пішов на перехват, дівчата кричали, та Ейб, здавалося, нічого не бачив, виставивши плече й відкривши рота, виглядаючи справжнім придурком. Я крикнув йому «Подача моя!», хоча насправді вона була його, та я не міг допустити, аби вона дісталася йому. Він був просто придурком-заучкою, він мені не подобався, тож я не міг допустити, щоб він упіймав цю подачу. Ми зіткнулися, м’яч вислизнув з його рукавиці й і я спіймав його.

Я встав, а він продовжував лежати на землі.

«Підіймася, придурок,» сказав я йому.

Ейб не вставав. Він плакав. Він тримався за ліву руку.

«Вставай, гівно ти куряче.»

Ейб підвівся й пошкандибав геть із поля, тримаючись за руку.

Я озирнувся. «Ну що ж,» крикнув я, «продовжуємо!»

Та всі почали розходитись, навіть дівчата. Очевидно, що гра скінчилася. Я ще трохи постояв там і пішов додому…

Перед самим обідом задзвонив телефон. Мати взяла слухавку. Її голос змінився. Вона поклала трубку і я почув, як вона говорить із батьком.

Потім вона зайшла до мене в кімнату.

«Зайди до вітальні, будь ласка,» сказала вона.

Я зайшов і сів на диван. Вони сиділи в кріслах. Так було завжди. Крісла були для господарів. Диван для гостей.

«Щойно дзвонила пані Мортінсон. Вони отримали результати рентгену. Ти зламав руку її сину.»

«Це сталося випадково,» сказав я.

«Вона сказала, що засудить нас. У неї адвокат єврей. Вони заберуть в нас усе.»

«У нас не так і багато всього.»

Моя мати була однією з тих тихонь-плакальниць. Сльози котилися все швидше і швидше з її очей. Її щоки заблищали при світлі вечірнього сонця.

Вони витерла очі. Вони були тьмяні.

«Чому ти зламав руку тому хлопчику?»

«Ми випадково зіткнулися. Це був спірний м’яч.»

«Що це значить?»

«Що його спіймає той, хто першим добіжить.»

«Тож ви зіткнутися?»

«Так.»

«Але як це нам допоможе? У того єврейськго адвоката є зламана рука, як доказ.»

Я встав і пішов до кімнати. Батько нічого не сказав. Він заплутався. З одного боку він боявся втратити усе те, що мав, а з іншого – він пишався сином, що спромігся-таки зламати комусь руку.