Сендвіч із шинкою

48

«Тож, ти не втримайвся й тижня на роботі?»

Ми їли спагетті з фрикадельками. Мої проблеми завжди обговорювались під час обіду. Обідня година майже завжди була нещасливим часом.

Я не відповів на батькове питання.

«Що сталося? Чому вони випхали тебе?»

Я не відповідав.

«Генрі, відповідай, з тобою говорить батько!» сказала мати.

«Та він просто слабак, от і все!»

«Поглянь на його обличчя,» сказала мати, «воно все в синцях і шрамах. Генрі, твій бос тебе бив?»

«Ні, мамо…»

«Чому ти не їси, Генрі? В тебе ніколи нема апетиту.»

«Він не може їсти,» гаркнув батько, «він не може працювати, він взагалі нічого не може, він ніхріна не вартий!»

«Татусю, не можна так говорти за столом,» сказала мати.

«А що, коли це правда!» Батько накрутив велику кулю спагетті на виделку. Він запхав її до рота й почав жувати, а жуючи, наштрикнув на виделку велику фрикадельку й відправив туди ж, закусивши шматком батона.

Я згадав слова Івана з «Братів Карамазових», «А хто не хоче вбити свого батька?»

Поки батько жував, одна довга макаронина вилізла з кута його рота. Він помітив її й гучно засмоктав назад. Потім він простягнув руку, поклав дві ложки цукру в каву, підняв чашку й зробив великий ковток, котрий відразу ж виплюнув на свою ж тарілку й скатертину.

«Чорт! Занадто гаряче!»

«Татусю, будь обережнішим,» сказала мати.

Я став на облік у центр зайнятості, як мені й сказали, та це була марна трата часу. Щоб стати бодай помічником офіціанта, потрібні були зв’язки. Та оскільки всі кругом були лише посудомийниками, усе місто було повним безробітних посудомийників. Я проводив з ними дні у парку Першин Сквер. Там збиралися також євангелісти. Хтось був із барабаном, у когось була гітара, а кущі й вбиральні кишіли педиками.

Там був ще непоганий кафетерій «Кліфтон». Якщо раптом не вистачало грошей, то достатньо було заплатити скільки маєш. А якщо грошей взагалі не було, то можна було й не платити. Іноді туди навідувалися волоцюги щоб поїсти. Той заклад належав якомусь багатому старому добрякові, певно він був дуже незвичайною людиною. Я ніколи не міг дозволити собі наїстися там від пуза. Я завжди замовляв каву і яблучний пиріг на п’ятак. Іноді брав сосиски. Там було тихо, прохолодно й чисто. А ще в парку був великий фонтан і можна було сидіти біля нього й уявляти, ніби усе добре. Кафе «Філіпс» також було непоганим. Там можна було замовити чашку кави за три центи, а потім отримувати добавку до схочу. Там можна було сидіти й пити каву цілісінький день і ніхто не тебе не виганяв, як би погано ти не виглядав. Єдине, що вони просили волоцюг, так це не приносити і не розпивати власний алкоголь. Подібні місця завжди давали надію, коли її майже не лишалося.

Люди в Першин Сквер постійно сперечалися про те чи є Бог чи його нема. Більшість із них не вміла вести дискусію, проте майже на кожному кроці зустрічалися релігійні фанатики й атеїсти, що своїми гарячими дебатами влаштовували веселу виставу.

Коли в мене з’являлолся кілька монет я йшов до підземного бару під великим кінотеатром. Мені було 18, та мене все-одно обслуговували. Я виглядав на будь-який вік. Іноді я виглядав на 25, а іноді почувався на 30. Власником бару був китаєць, що ніколи ні з ким не розмовляв. Все, що мені треба було, так це замовити пиво, а далі педики починали пригощати. Я переходив на віскі соур[20]. Я розкручував їх на віскі соур, а коли вони починали приставати, я грубо відшивав їх і йшов геть. Зрештою їх стало занадто багато і це місце взагалі спаскудилось.

Бібліотека була найдепресивнішим місцем, яке я навідував. Я не знав що почитати. Зрештою я просто брав товсту книгу, сідав і стежив за якоюсь дівчиною в залі. Їх там завжди було одна чи дві. Я просто сидів за кілька місць з розумним виглядом, прикидаючись ніби читаю й сподівався, що котрась із них зацікавиться мною. Я знав, що був потворним, проте сподівався, що якщо виглядатиму розмуно, то матиму хоч якийсь шанс. Це ніколи не діяло. Дівчата щось записували у свої блокноти, потім підводились і йшли, а я стежив за тим, як їхні тіла ритмічно гойдалися під чистими сукнями. А як би повівся Максим Горький в такій ситуації?

Вдома все залишалося по-старому. Відразу ж після початку обіду слідувало запитання. Батько завжди питав, «Ти сьогодні знайшов роботу?»

«Ні.»

«Ти хоч намагався?»

«У багатьох місцях. В деякі ходив по два, а той по три рази.»

«Не вірю.»

Та це була правда. Правдою було також те, що деякі компанії щодня давали оглошення про прийом на роботу, хоча вільних місць і не було. Це дозволяло відділам працевлаштування тих компаній заматися хоча б чимось. А ще ця річ марнувала час і руйнувала надії багатьох зневірених людей.

«Нічого, Генрі, ти знайдеш роботу завтра,» завжди повторювала мати…