Сендвіч із шинкою

55

Через кілька ночей прийшов Бекер. Думаю, батьки дали йому адресу, або ж він знайшов мене через коледж. Моє ім’я й адреса зазначалися в списку на працевлаштування, під графою «некваліфікована робоча сила». «Робитиму все чесно або ж навпаки,» зазначив я у картці. Жодного дзвінка.

Бекер сів у крісло і я налив йому вина. На ньому була форма морського піхотинця.

«Бачу, тебе завербували,» сказав я.

«Я втратив своє місце у “Вестерн Юніон’’. У мене не було вибору.»

Я дав йому склянку. «Але ти ж не патріот?»

«Та звісно ж ні.»

«Чому тоді морська піхота?»

«Я почув про навчальний курс. Захотів перевірити, чи витримаю.»

«І витримав.»

«Так. Там є справжні психи. Майже щовечора стаються бійки. Ніхто їх не припиняє. Вони мало не вбивають одне одного.»

«Непогано.»

«А чому б і тобі не вступити?»

«Не люблю прокидатися рано, а ще не люблю виконувати накази.»

«А шо робитимеш далі?»

«Не знаю. Коли закінчаться останні копійки, піду жити в нетрі.»

«А там є справжнісіньки психопати.»

«Їх скрізь вистачає.»

Я налив Бекеру ще вина.

«Єдина проблема,» сказав він, «що немає часу, щоб писати.»

«Ти все ще хочеш стати письменником?»

«Звісно. А ти?»

«Так,» сказав я, «хоча це й безнадійно.»

«Типу ти не достаньо хороший?»

«Ні, вони не достатньо хороші.»

«Що ти маєш на увазі?»

«Ти читаєш журнали? “Найкращі історії року”? та їх щонайменше дюжина.»

«Так, читаю…»

«А “Нью-Йоркер” читаєш? “Харперс”? ”Атлантік”?»

«Ага…»

«Надворі 1940 рік. А вони все ще друкують речі з 19 сторіччя, важкі, заїжджені, претензійні. Від них або болить голова, або просто хилить на сон.»

«А що з ними не так?»

«Це фокус, шарада, маленька внутрішня гра.»

«Звучить так, ніби тебе не прийняли.»

«Я й так знаю, що не прийняли б. Для чого переводити марки? Мені потрібне вино.»

«А я прорвуся,» сказав Бекер. «Колись ти ще побачиш мої книги на полицях бібліотек.»

«Давай більше не говорити про письменництво.»

«Я читав твої речі,» сказав Бекер. «Ти занадто похмурий і ненавидиш усе.»

«Годі про письменництво.»

«Візьми хоча б Томаса Вулфа…»

«Та під три чорти того Томаса Вулфа! Він схожий більше на стару, що тріпається по телефону!»

«ОК, а хто тобі подобається?»

«Джеймс Тарбер[30]»

«Забавка для вищого й середнього класу...»

«Він знає, що геть усі божевільні.»

«Томас Вулф є одним зі світових…»

«Тільки козли говорять про письменництво…»

«Це ти мене козлом назвав?»

«Так…»

Я налив нам ще вина.

«Ти дурень, що нап’ялив цю уніформу.»

«Ти назвав мене козлом і дурнем. А я думав, що ми друзі.»

«Та ми й так друзі. Просто я дмаю, що ти себе не захищаєш.»

«Щоразу, коли я тебе бачу, у тебе в руці випивка. І ти називаєш це самозахистом?»

«Це найкраще з того, що я знаю. Без випивки я б уже давно перерізав собі горло.»

«Лайно собаче.»

«Ніяке інше лайно так не діє. У проповідників із Першин стріт є їхній Бог. А у мене є кров мого бога!»

Я підняв свою склянку й осушив її.

«Ти просто ховаєшся від реальності,» сказав Бекер.

«А чому б і ні?»

«Ти ніколи не станеш письменником, якщо і далі ховатимешся.»

«Ти про що взагалі? Це ж саме те, що роблять письменники!»

Беккер підвівся. «Не підвищуй голосу, коли говориш зі мною.»

«А що ти зробиш? Піднімеш мені члена?»

«У тебе його нема!»

Я наніс йому неочікуваний удар з правої, втрапивши прямо за вухом. Склянка випала з його руки і він позадкував через кімнату. Бекер був сильним чолов’ягою, набагато сильнішим за мене. Він вдарився об кут шафи, розвернувся і я наніс іще одни удар прямо по обличчю. Його віднесло до відчиненого вікна і я на мить злякався, що він може випасти.

Бекер узяв себе в руки і струснув головою, щоб очуматись.

«Ну що ж,» сказав я, «давай вип’ємо по маленькій. Мене вже нудить від насильства.»

«ОК,» відповів Бекер.

Він підійшов і взяв свою склянку. У пляшок дешевого вина, яке я пив, не було корків, кришка просто відкручувалась. Я відкрив нову пляшку. Бекер підставив склянку і я налив йому. Потім я налив собі й поставив пляшку. Бекер задпом випив свою порцію. Я спорожнив свою.

«Тільки без емоцій,» сказав я.

«Точно, друже,» сказав Бекер, ставлячи свою склянку. Раптом він заїхав мені просто у живіт. Я склався удвоє, а він схопив мене за голову й зацідив коліном просто мені по пиці. Я впав на коліна, з носа в мене, заливаючи сорочку, текла кров.

«Налий но мені ще, друже,» сказав я, «давай обмізкуємо цю штуку.»

«Вставай,» гаркнув Бекер, «це був тільки перший розділ.»

Я встав і пішов на Бекера. Я відбив його джеб, заблокував правий удар ліктем і зарядив коротким правим прямісінько йому в носа. Бекер відступив. У нас обох були розбиті носи.

Я кинувся на нього. Ми почали махатися всліпу. Я отримав кілька хороших подач. Він наніс мені сильний удар в живіт. Я зігнувся та відразу ж розпрямився, відповівши аперкотом. Удар прийшовся прямо в ціль. Це був чудовий, вдалий постріл. Бекер похитнувся назад і завалився на комод. Він вдарився потилицею об дзеркало. Воно розбилося. Його оглушило. Я зробив його. Я схопив його за шкібарки і зарядив прямо по лівому вуху. Він упав на килимок і став навкарачки. Я відійшов і тремтячою рукою налив собі випити.

«Бекере,» сказав я йому, «я тут надираю всім дупи щонайменше двічі на тиждень. Ти обрав не той день.»

Я перехилив свою склянку. Бекер встав. Він стояв, дивлячись на мене. Потім він наблизився.

«Бекере,» сказав я, «послухай…»

Він замахнувся з правої, а потім вдарив лівою мені в зуби. Ми знову почали. Про захист ніхто не думав. Ми просто місили, місили й місили. Він штовхнув мене у крісло й те розламалося. Я встав і перехопив його. Він відсахнувся і я спіймав його правою. Він вдарився об стіну і вся кімната здригнулася. Він знову кинувся на мене, вдарив правою мені в лоба і у мене перед очима замиготіли кольорові плями: зелені, жовті, червоні… Потім він заїхав мені по ребрам і по пиці. Я махнув і промазав.

Чорт забирай, подумав я, невже ніхто не чує цього шуму? Чому ніхто не прийде й не зупинить це? Чому не викличуть поліцію?

Бекер знову кинувся на мене. Я пропустив сильний правий і вирубився…

Коли я прийшов до тями, надворі було темно, настала ніч. Я був під ліжком, з-під якого стирчала тільки моя голова. Певно, я туди заповз. Я був боягузом. Я був уесь оббльований. Я виліз з-під ліжка.

Я поглянув на розбите дзеркало й розламане крісло. Стіл був перекинутий догори дригом. Я підійшов і спробув поставити його на місце. Дві ніжки були зламані. Я спробував полагодити їх, як міг. Я поставив стіл. Він постояв хвильку, потім знову впав. Килимок був просочений вином і блювотиною. Біля нього лежала пляшка. На дні ще трохи лишилося. Я випив ті рештки і роззирнувся навколо, шукаючи ще. Пити було нічого. Я замкнув двері. Знайшов сигарету, запалив її й став біля вікна, дивлячись на Темпл Стріт. Надворі була гарна ніч.

Раптом почувся стук у двері. «Містере Чінаскі?» це була місіс Канзас. Вона була не сама. Я чув як шепотіли ще кілька голосів. З нею були її маленькі смагляві дружки.

«Містере Чінаскі?»

«Так?»

«Я хочу зайти до вашої кімнати.»

«Для чого?»

«Хочу змінити простирадла.»

«Я хворію. Не можу вас впустити.»

«Я просто хочу змінити вам простирадла. Це займе всього кілька хвилин.»

«Ні, не можу. Приходьте зранку.»

Я чув, як вони шепотілися. Потім я почув, як вони пішли по коридору. Я сів на ліжко. Була суботня ніч, все місто пиячило.

Може мені пощастить вислизнути?

Я підійшов до дверей, відчинив їх на маленьку щілинку, не знімаючи ланцюжок і виглянув. На сходах стояв філіпінець, один із дружків місіс Канзас. У нього в руці був молоток. Він стояв на колінах. Він поглянув на мене, зашкірився і забив цвях у килимок. Він вдавав, ніби щось там ремонтує. Я зачинив двері.

Мені дійсно треба було випити. Я обнишпорив усю підлогу. Чому в усіх на світі, окрім мене, є що випити? Скільки я ще просиджу в цій клятій кімнаті? Я знову відчинив двері. Нічого не змінилося. Він поглянув на мене, усміхнувся й забив ще один цвях у підлогу. Я зачинив двері.

Я дістав свою валізу й почав кидати до неї свої небагаті пожитки.

У мене все ще було трохи грошей, котрі я виграв у хлопців, та я знав, що їх не вистачить, аби відшкодувати збитки в кімнаті. Та мені й не хотілося того. Насправді, це була не моя провина. Їм варто було б припинити бійку. А дзеркало взагалі поламав Бекер…

Я вже все зібрав. В одній руці в мене була валіза, а в іншій – друкарська машинка в чохлі. Я знову визирнув. Він все ще був там. Я зняв ланцюжок з дверей. Потім я швидко відчинив двері й вибіг. Я побіг до сходів.

«АГОВ! Ти куди?» запитав коротун. Він все ще стояв на одному коліні. Він підняв молоток. Я вдарив його по голові своєю машинкою. Почувся страшний звук. Я збіг по сходах, промчав холом і вискочив у двері.

Може я й убив того хлопця.

Я побіг по Темпл Стріт. Раптом побачив таксі. Воно було порожнє. Я застрибнув усередину.

«Банкер Хіл,» крикнув я, «швидко!»