Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

— Що це таке? — Франческа, піднявши дугу чорної брови, поверх окулярів дивилась на те, що вона бридливо тримала двома наманікюреними пальчиками.

— Це піца! — сказав полковник Вескотт і ображено додав: — Що, не догодив?

— Це не піца, — Франческа розвернула шматок, заглядаючи на нижню сторону «піци». — Це… це шмат мокрого сирого тіста, вкритий якимись жовтими шмарклями, а зверху накидано того, що, як я розумію, мало зватись «пепероні».

— Це піца, — у голосі полковника бриніла образа. — Це піца, яку їсть уся моя сім’я. Це піца, яку я купую, коли їду до тещі. Це найкраща в Іст-Ґренбі піца, яку я купую на Free Pizza Friday! Це чудова товста піца з сиром і гострим пепероні. Якраз те, що люблять хлопці на моїй (полковник особливо натис на слові «моїй») базі!

— Я нічого не маю проти, ем-м-м… «піци», — я ніколи не думав, що інтонацією можна так чудово підкреслити лапки, — але вона, по-перше, квадратна. Це означає, що тісто розкачували качалкою, а не розкручували руками, як потрібно. По-друге, вона непропечена. Тому вона звисає як… як собачий язик. І мокра, бо на денці коржа не видно кукурудзяного борошна, це означає, що його пекли бозна-де. А по-третє, на ній забагато… я навіть не можу назвати це сиром. Що це? Пармезан? Ні. Моцарела? Ні. Проволоне? Ні. Ґорґонзола? Звісно, ні! Я навіть не знаю, чи з молока це зроблено! — спалахнула Франческа. — І хоч піца не король страв, але це надбання мого народу, і я не хочу, щоб піцою називали те, що на піцу навіть не схоже! — окуляри у дівчини гнівно блищали.

— Корида, — сказав професор Рассел. — Бій биків. Дайте мені попкорну й місце в першому ряду.

Франческа метнула на професора такий погляд, що той аж зніяковів.

— Ну добре! — полковникове лице нагадувало буряк. — І де роблять справжню піцу?

— У ресторані мого батька!

— Чудово! Тоді наступного разу я замовлю піцу саме в ресторані твого батька.

— Вони назвали це піцою! Андрію, оце бозна-що! — ображено бурчала сицилійка аж до вечора. — Ти ж сам бачив! Як можна їсти це лайно?!

— Кошмар-кошмар! — я робив страшні очі і гойдав головою. — Це просто смішно!

Через який час полковник притяг на кухню десять коробок.

— Що це таке? — він тримав двома грубими пальцями- сосисками тендітний хрусткий трикутничок у кольорах італійського прапора — сир-базилік-томат.

— Це піца! — не без гордості сказала Франческа. — «Маргарита»!

— Це шмат засохлого тіста, по якому розмазано трошки сиру, томатної пасти і покладено листочок базиліку! — загарчав полковник. — Оцим я маю годувати своїх хлопців? Та вони це все з’їдять і не помітять!

— Вам би тільки нажертись!!! Набити кендюхи лайном!

— А ти побігай цілий день з автоматом, стрибни з літака, затягни в С-130 дві-три гармати — і я подивлюсь, як ти це зробиш, подзьобавши отакого пергаменту з салатом!

— Це все чудово засвоюється, тут мінімум вуглеводів, які перетворюються на відвислі пузяки!

— Де ти в мене побачила пузяку?! Нормальна фігура! То тільки тебе можна викидати з літака без парашута, бо ти й так приземлишся!!!

Запанувала тиша, така густа, що її можна було черпати ополоником.

Я не витримав і став між Франческою та Вескоттом.

І тут полковник весь якось зморщився й пробурмотів:

— Ну добре, вибач. Я не хотів. Маєш рацію. У твого батька таки справжня піца. Я приведу туди дружину й скажу: «Дивись, Марґарет, оце справжня піца, а не те лайно, яким я тебе годував усі двадцять років, що ми живемо разом».

— Полковнику, в батьковому ресторані з вас ніколи не візьмуть грошей! — у Франчески був такий вигляд, ніби вона перемогла в битвах при Ватерлоо, Ґеттісберґу і, на додачу, під Корсунем.

— От і чудово! — обізвався професор Рассел. — Є піца, якою можна набити кендюха, і є піца, якою можна насолодитись!

Не така вона й проста, та італійська кухня.

* * *

З самого ранку все пішло шкереберть.

Ми йшли по довгому коридору в командний центр, на заняття. Франческа, емоційно жестикулюючи, розповідала про свої недільні пригоди і взагалі не дивилась, куди йде. І ненароком наступила на ногу якомусь чолов’язі, що якраз намагався нас обігнати.

У наступну секунду тендітна Франческа відлетіла до протилежної стіни коридору так, що трохи не впала — чолов’яга штовхнув мою напарницю і вигукнув:

— Дивись, куди йдеш!!! Сучка.

Я загалом мирний. Буддист. Завжди, скільки себе пам’ятав, намагався уникати конфліктів, бійок і ніколи не шукав пригод на свою п’яту точку. Але не цього разу.

Я зірвався, і, мабуть, це була моя головна стратегічна помилка. Я мовчки кинувся на грубіяна й штовхнув його в груди. Мене підкидало так, наче всередині працював поламаний вентилятор. Кров войовничих бурят-монгольських предків штовхала мене в бій, не даючи й на секунду задуматись про наслідки. Права рука стискала уявну криву шаблю, ліва — шкіряний ташуур, очі перетворились на вузькі бійниці, а з грудей уже виривався бойовий клич: «Урагшаа!!! [4]».

Наступна мить цілком могла б бути останньою в моїй пам’яті, бо чолов’яга був у півтора раза більший за мене і міг би легко мене вирубати одним ударом.

Але не встиг.

Несподівано переді мною звідкись виринула Франческа. Тільки це мене врятувало від удару в обличчя.

— Проси пробачення!!! — хуліган злегка отетерів од такого повороту подій. — Поки мій напарник не вибив тобі щелепу, краще вибачся, — металевим голосом сказала Франческа. — Я не навмисно наступила тобі на ногу. Вибач. Але ти мене штовхнув. І обізвав. Негайно проси вибачення. Інакше він, — сицилійка штрикнула мене пальцем в груди, — поламає тобі щелепу. А потім приїдуть мої старші брати і зариють тебе в землю!

Франческа склала руку пістолетом і «бдижь» — вистрілила грубіянові в голову.

«Де в кумедної і цілком мирної Франчески взялись такі мафіозні манери?» — промайнуло у мене в голові. І, ніби почувши мої думки, дівчина сказала:

— Я сицилійка, і зі мною краще не зв’язуватись. Можеш повірити мені на слово, — і посміхнулась такою посмішкою, що мені аж самому стало погано.

— Що тут відбувається?! — голос капрала Ґутьєреса повернув мене з поля бойової слави моїх предків у реальність.

— Нічого. Нічого особливого! — я раптом подумав, що як здам цього «засранця» (а це був саме гвардієць-новобранець, здоровезний білявий селюк), то проблеми можуть виникнути не тільки в нього, але й у мене, бо полковник не схвалював на своїй базі ані найменших конфліктів.

— Джентльмени спілкуються, — сказала Франческа невинним голосом, ніби йшлося про недільний похід до церкви.

— І про що? — капрала було важко надурити. Він відчував, що тут щось не те. — Солдате, доповідайте!

— Сер, усе ОК, ми просто розмовляємо, сер… — вичавив з себе «засранець».

Капрал критично оглянув нас трьох, погрозив нам, наче шкільним розбишакам, пальцем, і пішов собі далі.

— Після роботи чекаємо тебе за блок-постом, — сказала Франческа. Сподіваюсь, ти не боягуз і прийдеш.

Грубіян сопів, дивився на нас з-під лоба і вже, здавалось, не був такий самовпевнений.

Я йшов у командний центр, думав, як далі розвиватимуться події, і подумки добирав собі секундантів. Дивно, але я не шкодував, що встряг у цю дурнувату історію. Шкодував, можливо, що вона могла розтягтися й розвинутися. Франческа вже тріщала з кимось по телефону італійською.

— Дякую, що мене захистив… — напарниця сховала телефон і подивилась на мене поверх окулярів. — Не переживай, я покличу старших братів. Патріціо сказав, що чекатиме нас після роботи.

— Дурниці. Я не мав вибору. І я не переживаю. Якось буде… — промимрив я й збрехав, бо переживав-таки неабияк. Не вистачало мені для повного щастя ще й бійки після роботи. Але нічого вже не вдієш. Що зроблено, те зроблено.

Під час першої перерви на обрії замаячила знайома фігура. І я одразу напружився. Це був ворог. І він наближався до мене. Я про всяк випадок зняв окуляри, поклав у кишеню й приготувався до бою.

Хуліган підійшов і знову, з-під лоба, вирячився на мене.

— Дякую, що не здав мене капралові, — пробубонів бичара. — Вибач. Я був неправий.

— Моїй напарниці це скажи, не мені.

— Де вона?

Я набрав Франческу і попросив її вийти надвір.

Напарниця вилетіла через тридцять секунд. «Засранець» тупцяв на місці. Він почувався явно не у своїй тарілці.

— Вибач. Я був неправий.

— Серйозно?

— Я був неправий, вибач, — знову вичавив з себе хуліган. І почервонів так, як уміють червоніти тільки біляві.

— ОК. Гаразд. Приймається, — і Франческа подивилась на кривдника поглядом Джорджа Вашинґтона з однодоларової банкноти.

— Кевін. Рядовий Кевін Вітакер, — чолов’яга простяг мені руку, більше схожу на лопату зі штирями.

— Ендрю.

— Вибачте ще раз. Я не хотів. Ніколи не повториться.

Я не курю, але мені раптом захотілося закурити.