Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

Франческа мовчки зайшла в кабінет, зняла свої окуляри на півобличчя і подивилась на мене. Синець під правим оком трохи розплився і став ще більший. Щоправда, набряку на оці вже не було, від чого здавалося, що це не гематома, а якийсь жахливий ранковий експеримент з макіяжем. Я насилу відірвав погляд від пошкодженого ока напарниці й зрозумів, що знову щось сталося.

Фраза «Франческа зайшла/вбігла/увірвалася/ввалилася в кабінет» сама по собі вже означає форс-мажор, катастрофу, кінець спокою і чималі проблеми. Але я вже до цього звик. Ба більше, в ті дні, коли моя напарниця не чудить, я почуваюсь незатишно. Знаєте, коли ви шість днів на тиждень, в один і той самий час звертаєте на певну вулицю або виходите на певній зупинці, то виробляється певна звичка. Знайомі місця, знайомі краєвиди. Ви точно знаєте, що будете робити в наступну секунду — подивитесь ліворуч, потім праворуч, подумаєте про погоду й підете або поїдете собі далі на повному автопілоті. Але в якийсь день ви чомусь мусите проїхати повз звичний поворот або зупинку. І саме це почуття дискомфорту через відхід од певної системи виникає в мене, коли Франческа чемна й зібрана і з нею нічого не стається.

Та сьогодні в мене не було відчуття дискомфорту. Здогадайтеся чому?

Франческа мовчала.

Мені все стало ясно.

— Доброго ранку, Чессіно! А тепер що сталося?

Франческа вийшла з трансу й ображено подивилась на мене.

— Джорджіо, що означає «тепер що сталося»?! Я тобі що, кишенькове джерело катастроф?! Ти що, думаєш…

— Я взагалі-то привітався, — перебив я напарницю.

— Не перебивай мене!!!

Я мовчки підійшов, сів поряд, усміхнувся й сказав:

— Франческо. Усе гаразд, не сварись. З тобою завжди щось стається. Я вже звик. Мені вже нудно, коли ти просто приходиш і ми просто починаємо працювати. Тому давай, ділись. Що цього разу?

Франческа важко зітхнула.

— Я ключі в машині захряснула. Точніше, в багажнику.

— Як таке могло статись?

— У мене по дорозі до роботи в багажнику щось каталося. Ну, я приїхала, зупинилася, смикнула ручку відкриття багажника, вийшла, захряснула двері, тицьнула на кнопку замка, пішла відкрила кришку багажника, поставила все на місце, закріпила те, що каталося, й захряснула багажник. А ключі лишилися там… — заплакала дівчина. — Я про них забула…

Франческа часом нагадує мені мою молодшу дочку Христину. Христя плаче, коли їй сумно чи погано, сміється й жартує, коли їй добре. Вона злиться, коли голодна або хтось її дражнить, і не проти накапостити, якщо на неї найде відповідний настрій. Є тільки одна маленька різниця. Христині сім років, а моїй напарниці — двадцять п’ять.

— Не плач, ragazza mia, зараз ми все вирішимо!

Я взяв телефон і набрав янгола-охоронця всіх автівок бази, нашого вусатого механіка Ренді.

— Як ти, друже?! — зрадів Ренді.

— Я в порядку, а ви як?

— Сьогодні випробовую свою крихітку! — похвалився механік. — Незабаром канікули, будемо возити по базі дітлахів. Приходь на тест-драйв, дам покермувати.

Наш механік рік тому, коли я ще тут не працював, знайшов десь за ангарами старий кузов і мотор од старого військового джипа часів Другої світової. Рік Ренді у своєму гаражі його драїв і начищав, перебрав мотор, облазив усі автозвалища в Массачусетсі та Коннектикуті і зібрав, нарешті, його докупи. Тепер Ренді хоче передати цю крихітку в наш місцевий музей при авіабазі, щоб на ній возили по периметру дітлашню. А щоб дітям не було нудно, Ренді причепив у салоні стару військову радіостанцію, і діти можуть зв’язуватися з нашою control tower [37] та з пілотами С-130, які заходять на посадку або злітають, і побажати їм м’якої посадки або щасливого польоту.

— Дякую, ми обов’язково прийдемо, але я дзвоню у справі…

— Слухаю.

— Моя напарниця захряснула в машині ключа.

— А-а-а, то це вам до капрала Ґутьєреса! — засміявся вусань. — Центральний замок?

— Саме так.

— То Ґутьєрес вам допоможе. Він профі.

Я спочатку не зовсім зрозумів, до чого тут капрал Ґутьєрес. А потім до мене дійшло.

Капрал Ґутьєрес — худорлявий і смаглявий мексиканець. Він носить окуляри в тонкій металевій оправі і акуратні вусики.

Його легко можна сприйняти за науковця, працівника лабораторії чи навіть лікаря, якби не одне «але». Руки, шия, торс і ноги капрала Ґутьєреса густо вкриті татуюваннями.

Капрал Ґутьєрес у минулому був активним членом вуличної банди.

Ми знайшли Ґутьєреса на плацу — він щойно завершив розвід свого відділення. Роздавши кожному солдатові наказ, капрал підійшов до нас:

— Гей, братчику, як життя? — Ґутьєрес широко всміхнувся, і ми обмінялися характерним привітанням — стукнулись кулаками й обнялися.

— Гей, сеньйоріта, як твоя бойова подряпина? — чутки на базі розліталися зі швидкістю блискавки.

— Трохи краще, — сказала Франческа й зняла окуляри.

— О-о-у-у, набагато краще! — поспівчував Ґутьєрес. — Нічого, фінгал не тату, скоро зійде! Не те, що в мене!

Капрал задер рукав сорочки й показав нам руку, густо вкриту хрестами, ягуарами з оскаленими пащами, кинджалами та цитатами з Біблії.

Навколо зап’ястка була витатуйована вервиця, ніби надіта на руку. Хрестик од вервиці на шнурочку тягся від зап’ястка до мізинця і безіменного пальця.

— Ґанґстер! — усміхнулася Франческа.

— Був колись! — засміявся Ґутьєрес. — Я чимось можу допомогти?

— Можеш, — кивнув я. — Франческа захряснула в машині ключі. Треба відкрити.

— Та жодних проблем! Показуй тачку!

Ми підійшли до Франчесчиної «Хонди». Ґутьєрес заглянув у салон, обійшов машину навколо, зупинився коло водійських дверей і сказав:

— Відверніться.

Ми відвернулись.

Не минуло й десяти-п’ятнадцяти секунд, як двері клацнули.

— Чікі-та, чікі-та, чікі-та, бум-с!!! — проспівав Ґутьєрес, смикнув ручку багажника, і той відкрився.

— Як ти це зробив?! — здивовано вигукнула Франческа.

— Ну… Скажімо так, це моя спеціальність, — усміхнувся Ґутьєрес.

— Чекай, а сигналізація?

— Яка сигналізація? — прикинувся дурнем капрал. — Не знаю я ніякої вашої сигналізації.

— Чудеса… І що, ти так будь-яку тачку можеш відкрити?

— Ну… Майже.

— А завести?

— Чувак, навіщо я відкриватиму тачку, якщо я не зможу її завести? Я ж раніше займався крадіжками!

У Франчески від’їхала щелепа.

— Крадіжками?!

Я знав і раніше, що Ґутьєрес належав до вуличної банди. А для напарниці це була новина.

Дитинство Ґутьєреса пройшло в бідному районі Південного Гартфорда. Капралів батько гарував зранку до вечора на трьох роботах, аби прогодувати сім’ю з п’ятьма дітьми, де Ґутьєрес був наймолодший.

Відсутність батьківської уваги, погані школи і вплив «старших товаришів» зробили своє, і у вісімнадцять років майбутній капрал Національної гвардії США був уже активним членом однієї з вуличних банд. Пограбування, наркотики, крадіжки машин.

Ґутьєрес спеціалізувався на останніх.

— Ми в основному відкривали дорогі тачки, — згадує капрал. — Усе було серйозно — брали тільки ті, на які були замовлення, або ті, про які точно знали, що продамо.

У Південному Гартфорді, особливо на північному сході, в районі промзон, що прилягають майже до самого downtown [38], є безліч маленьких майстерень-гаражів, і в деяких з них розбирають на деталі крадені автомашини.

— Ми ніколи не відкривали тачки, щоб щось украсти — ми не працювали по дрібницях. І прості тачки не займали.

— А ще які не займали? Був якийсь кодекс? — спитав я.

— Ну аякже ж! Не займали тачки з дитячими кріслами та іграшками чи ті, на яких був знак «інвалід». Пенсіонерів не займали. І дівчат. Тільки тачки тих чуваків, які можуть купити собі ще одну таку саму. А то й крутішу. Слідкували за переміщеннями, визначали водія, хто він, що він, чим дихає. А потім брали. На все про все — тридцять секунд. Двоє на шухері, один на колесах страхує, я відкриваю й заводжу, хтось зриває номери і чіпляє інші. І все.

— А потім?

— А потім заводимо тачку до дилера, беремо бабло і чікі-та, чікі-та, чікі-та, бум-с!!!

— І довго так?

— Ну, я почав з чотирнадцяти років. Знаєш, у банді братани, типу, ніхто тебе не видасть, захистять, а потім легкі гроші, дівчата, шикарне життя… Підсів на наркоту. Та я взагалі ні про кого й ні про що не думав! Вважав, що так буде вічно. Або поки мене не пристрілять, — засміявся капрал.

Та якось Ґутьєресові не пощастило. Його взяли на гарячому. Спочатку взяли тих, хто на шухері. А ті вказали на автомобіль, на якому Ґутьєрес уже під’їжджав до гаража.

— Пов’язали мене. І я одразу сів. Сидів місяців два, поки йшло слідство. Потім суд. Я там побачив батьків. На них страшно було дивитись… Мені світило років десять, — капрал зітхнув. — Прокурор, враховуючи те, що я попався вперше, дав мені шанс і залишив міру покарання на вибір судді. Суддя Салідас покликав мене, нахилився й каже: «Я знаю твого батька. Він хороша людина, на відміну від тебе, придурка. Словом, я даю тобі шанс. Якщо ти прямо звідси, не заїжджаючи додому, поїдеш у перший-ліпший рекрутерський пункт, підеш в армію і протримаєшся там рік — будеш на волі. Вилетиш — у той же день сядеш. Це тобі іспитовий строк. Папір до рекрутерів я напишу, а тепер марш звідси, щоб я тебе, вилупка, більше тут не бачив!!!». Ну, я й поїхав у рекрутерський пункт і вже через день був на цій базі.

— І що потім? — спитала Франческа. — Як ти з огидної гусениці перетворився на чарівного метелика?

— Полковник, — сплюнув Ґутьєрес. — Полковник Вескотт за мене взявся. Проходу не давав. Ледь що — одразу Ґутьєрес. Туалети чистити? Ґутьєрес! Чергувати добу в зоні прийому? Ґутьєрес! Підняти по тривозі о другій ночі? Ґутьєрес! Віджатися 50 разів при повній викладці зі зброєю і в касці під зливою? Ґутьєрес!

Був момент, коли рядовий Ґутьєрес хотів усе кинути і сісти у в’язницю — теж не мед, але там принаймні ніхто до тебе не чіплятиметься.

— І я вже, було, зібрався тікати, як мене викликає полковник. Викликав він мене й питає: «Важко?». «Важко», — відповідаю. «Це тому, дурню, що для тебе моя база як покарання, а не як нове життя, — каже. — Хочеш покарання? Вали за ґрати. Хочеш нового життя — перестань скиглити і будь чоловіком, засранцю!!!» От і все. Найбільше залежить од ставлення. А потім я став молодшим капралом. Мені довірили людей, і я вже не міг дозволити собі всілякої херні. У мене з’явилась, як то кажуть, сім’я… Солдати, які від мене залежали. І я не міг їх покинути… А якось іду я додому, чуєш? Тільки-но зі служби — ледве ноги тягну, зате у формі, як має бути. І бачу, як Марія, дівчина, про яку я раніше й мріяти не міг, стоїть на вулиці. Вночі. Сама. «Маріє! — гукаю я. — Ти чого тут сама стоїш?» А вона дивиться на мене — я у формі. І плаче: «Ґутьєрес, ти?! Мене батько з дому вигнав…». Як ти розумієш, чувак, я її нікуди тоді не відпустив… А потім народилися діти… Ми мусили переїхати в хороший район з хорошими дитсадками і школами. Я не хотів, щоб мої діти росли в тому ж районі, що і я. Там, знаєш, одна доріжка… Звісно, живеться важко — на все треба купу грошей, доводиться ішачити по 25 годин на добу. Але ми з моєю Марією не з гівна зроблені, чувак! Чікі-та, чікі-та, чікі-та, бум-с!!!

Колись мій Учитель Чімітдорж-лама сказав мені: «Ми — ті, ким ми себе бачимо. Якщо тебе в житті щось не влаштовує, треба щось міняти! Хочеш змін? Роби їх! Але пам’ятай: щоб народитись знову, спочатку треба померти! Не бійся смерті! Бо за нею буде нове життя».

Капрал Ґутьєрес служить на авіабазі вже десятий рік. Цього року він стане сержантом.