Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

— Я поки що не знаю, що зроблю, але Вескотт у мене це підпише, або я не Сара МакКарті! — сержант МакКарті сиділа в моєму кріслі й жалілася на патрона. Полковник уперто не підписував розпорядження, за яким на авіабазі мало з’явитись меню з продуктів, що не містять глютену.

— Яке безглютенове меню?! Сержант, та ви збожеволіли! Я своїм солдатам ледве рибу вибив тричі на тиждень, а ви мені пропонуєте ще один геморой! — кипів полковник.

Сара доймала полковника безглютеновим меню вже півмісяця. Спочатку сержант помітила, що рядові Гіґґінс і Козінскі не ходять зі своїм підрозділом на ланч у їдальню, а дістають судочки й сідають за окремий стіл, наче сироти.

— Ми не можемо їсти те, що їдять усі. У нас безглютенова дієта, — сказала білявка Соня Козінскі. — Гіґґінс теж сидить на gluten free. От ми й носимо ланч з дому. Іноді міняємося, щоб не набридало…

— А що таке «безглютенова дієта»? — спитала Сара.

Слово «дієта», для професійної балерини у минулому, було їй добре знайоме. Про «безглютенову» Сара теж колись чула, але не знала, «з чим її їдять».

— У нас автоімунне захворювання, — пояснила Соня. — Наші організми не здатні засвоювати білок глютен, який міститься в зернових. Наш імунітет сприймає глютен як ворога і починає його атакувати. Від цього страшенно болить живіт і голова. Слизова шлунка й кишківника починає запалюватись. Це дуже небезпечно.

— Тобто ви не їсте хліба? — уточнила Сара.

— Якби ж то! — сумно зітхнула Соня. — Не їмо будь-яких продуктів, що містять клейковину. Це фактично вісімдесят відсотків звичних для вас продуктів.

— Ну, я в магазинах бачила позначку «gluten free» на деяких товарах…

— На деяких, — наголосила Соня. — Вибір є, звісно, але порівняно з асортиментом «нормальних» продуктів — негусто. Тут на базі так класно готують! Але, на жаль, не для нас!

З того дня Сара втратила спокій. Як так? Мовчазний Гіґґінс, весела Соня, а разом з ними ще п’ятеро солдатів, диспетчер з control tower і механік із зони прийому не можуть їсти, як усі! А що ж вони тоді їдять? Те, що приготують удома, або напівфабрикати з магазину. Картина вимальовувалася сумна. Аж дев’ять осіб з персоналу авіабази позбавлені не зі своєї волі можливості вибору, доступного для всіх інших!

І Сара занурилася в розрахунки. Вона вивчила меню. Проконсультувалася з кухарем авіабази, дізналась, де, які продукти і за якими цінами треба закупити, щоб надати меню з трьох страв на вибір тим, хто не вживає глютену. Вийшов кошторис приблизно на п’ятсот доларів щомісяця. Півтисячі доларів на те, щоб дев’ять осіб могли харчуватися в їдальні разом з іншими. Шість тисяч доларів на рік.

Коли Сара принесла документ Вескоттові, полковник ніяк не міг утямити, НАВІЩО йому пропонують витрачати 6000 на рік.

— Що це? — Вескотт одсунув од себе документ з таким виглядом, ніби Сара на ньому чистила оселедця й забула прибрати тельбухи.

— Сер, це перелік продуктів, які необхідно закупити для включення трьох страв, що не містять глютену, в загальне меню, сер! — спокійно пояснила суперінтендант.

— У мене тут база, а не ресторан, — сухо відрізав Вескотт.

— Сер, це меню необхідне, бо Козінскі, Гіґґінс, Марша, Рейнолдс та інші не можуть собі дозволити нормально харчуватися. А вони, між іншим, повноцінні громадяни й такі самі солдати, як ми з вами, сер!

— Рядовий Чандра вегетаріанець!!! — обурився Вескотт. — Рядовий Саабі не їсть свинини і вживає тільки халяльні продукти! Мені що, відкривати тут ресторан індійсько-іракської кухні?!

— Сер, уподобання рядових Чандри й Саабі — це їхній добровільний і свідомий вибір. Люди, що не сприймають глютену, не обирали собі автоімунних захворювань, і в цьому є істотна різниця, сер!

— Сержант МакКарті! Відчепіться від мене зі своїм глютеном! Шість тисяч на рік! Ви збожеволіли!

І так Сара гризла полковника другий тиждень.

— Не підписує? — спитала Франческа.

— Ні, — сумно зітхнула Сара. — А я пообіцяла Соні, Рею Гіґґінсу та іншим, що виб’ю для них меню! Я не хочу, щоб вони носили їжу в судочках! Держава видала їм форму, чому вона не може їх нагодувати, як інших солдатів?! Вони давали одну й ту саму присягу під одним і тим самим прапором! Він підпише мені цей документ! — уперто струснула кучерями маленька шотландка. — Інакше я не Сара МакКарті!

— Сара має рацію! — Франческа войовничо розмахувала кулачком. — Полковник витрачає купу грошей на дурниці типу «безкоштовної піци», хоч ми без тієї піци цілком можемо обійтись!

Раз на тиждень, у четвер або п’ятницю, Вескотт влаштовує офіцерам і цивільним спеціалістам, які не ходять у їдальню, як військові, «безкоштовну піцу», звісно ж, купуючи її в ресторані Франчесчиного батька.

— Це несправедливо, що люди, яким держава оплатила харчування і форму, люди, які давали присягу, обділені у своїх правах! — продовжувала розмахувати кулачком дівчина, наче революціонер на мітингу. — Це просто свинство!!! — і кулачок заїхав мені по спині, якраз між лопаток.

— Чессіно, мене за що лупиш?! Я тут яким боком?!

— Пробач, Джорджіо, я захопилась!

— Захопилась… — пробурчав я. — Не напарника треба лупити, а Козінскі підтримати. Стати з ними на одну сторону…

— Джорджіо, ти геній!!! — вигукнула сицилійка й так заїхала мені по спині, що в мене ледь окуляри з носа не злетіли.

Перед ланчем на нашій маленькій кухні зібралася вся наша гоп-компанія: старший офіцер Баррел, Трейсі, професор Рассел, сержант МакКарті і ми з Франческою.

— Увага, вогонь! — на кухню з традиційним «дотепним» гаслом зайшов Вескотт з коробками піци. — Свіжа, «правильна», справжня піца, прямо з печі!

Полковник відкрив коробки:

— Розбирайте!

Але ніхто й з місця не зрушив.

— Мене від глютену пучить! — заявила раптом Франческа. — Не можу це їсти, дякую!

Вескотт з несподіванки ледь не впустив шматок піци, який уже збирався надкусити.

— Джорджіо, що це все, в біса, означає?

— Щось я теж не хочу… — сказав я, зосереджено дивлячись на напарницю.

— Його теж пучить! — відрізала Франческа. — Глютен — це вам не жарти!

Офіцер Баррел, насилу стримуючи сміх, рохнув, наче кабан у кущах.

Полковник Вескотт отетеріло подивився на нашу ватагу.

— Що це, в біса, означає?!

— У нас у всіх дієта! — вигнула чорну брову Франческа. — Безглютенова.

Полковник поклав на місце шматок піци й гнівно зиркнув на сержанта МакКарті. Завжди незворушна й спокійна Сара, не кліпаючи, дивилась полковникові прямо у вічі. Дуель тривала кілька секунд, після чого Вескотт почервонів, наче сигнальна ракета, й процідив:

— Ваша ідея, МакКарті?

— Це Джорджіо ідея! — видала мене з бебехами дорога напарниця. Вескотт не очікував од мене такої підлості і з-під лоба зло подивився на мене. Мені нічого не залишалось, як прийняти виклик, і я склав руки на грудях:

— Моя!

Напарниця зрозуміла, що бовкнула не те, тому заступила мене й сказала:

— А втілення — моє!

Полковник випрямився, склав руки за спиною і пройшовся туди-сюди, від чого став схожий на пихатого гусака або ще краще — на індика.

— Бунт, значить?

— Ні, не бунт, — спокійно сказала Сара. — Це вільна країна. Кожен має право отримати в їдальні те, чого потребує.

— Так, — відчеканив Вескотт. — Годі!

Приклав руку до кашкета, різко повернувся на каблуках і вийшов з кухні. Дверима свого кабінету навпроти він грюкнув так, що в нас на кухні підстрибнули чашки в шафі.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Несподівано з гучномовців пролунав ображений Вескоттів рик:

— Козінскі, Гіґґінс, Рейнолдс, Марша, Паттерсон, Вілкокс, Лоретті, Барнс і Пептон — зайдіть негайно до командира бази!

Після того, як полковник особисто переговорив з усіма, хто потребує безглютенової дієти, він зайшов до нас. Його індиче бойове завзяття згасло, тепер командир нагадував скоріше пса, що погриз улюблені хазяїнові туфлі.

— Сержант МакКарті.

— Sir, yes, sir!!!

— По-перше… — полковник відкашлявся в кулак. — По-перше, я прошу у вас пробачення…

— Вау! — сказала Франческа з награним здивуванням. Полковник поморщився.

— По-друге, я підписав розпорядження про безглютенове меню. Ось! — Вескотт простяг сержанту МакКарті течку.

Сара мовчки взяла й подивилась на документ. Здавалося, в повітрі затріщали бойові барабани, протяжно заграли перемогу шотландські волинки й на вітрі весело затріпотіли знамена кланів Ферґюсон-МакКарті.

— Сер, дякую, сер!

Вескотт винувато всміхнувся.

— Але, сер, мушу вас попередити. Якщо ви й надалі будете ставитись подібним чином до моїх порад, то я буду змушена подати рапорт про відставку, сер! — спокійно сказала відважна шотландка.

Вескотт розгублено заблимав очима. Франческа, мов ножем, провела рукою собі по горлі. Я вкусив себе за губу, щоб не засміятися. Полковник нарешті опанував себе й вичавив:

— Я зрозумів тебе, Саро. Вибач, я слухатиму твоїх порад.

І почервонів, як помідор.

— То що, я підігрію піцу в духовці? — весело спитала Франческа.

— У тебе ж од піци срачка, — в’їдливо зауважив Вескотт.

— Полковнику, ваш підпис усе виправив! — не залишилася в боргу сицилійка.

Сара вперше за день усміхнулася.

— А вас, кадет, я чекаю в тирі! — тицьнув у мене пальцем Вескотт.

Отак завжди. Знов у всьому винен Джорджіо!!!

* * *

— Як?! Як ти міг вступити в змову з МакКарті?! — Вескотт тримав свій Glock обома руками й цілився в мішень на відстані 50 футів.

— Сер, це не був заколот проти вас, сер! Ми всього-на-всього хотіли, щоб ви підписали той клятий папір! — виправдовувався я, запихаючи в обойму останній набій.

— Так, але ви підірвали мій авторитет! Перед сержантом, перед Трейсі, Баррелом, Расселом врешті-решт! — полковник вистрілив.

Звук пострілу якось по-особливому проник мені в душу, від чого в животі стало холодно.

— Сер, навпаки. Ви підписали розпорядження, чим сильно підняли свій авторитет у наших очах, сер! — я нарешті вставив обойму в пістолет і пересмикнув затвор.

— Ти автор ідеї? — полковник опустив зброю й уважно на мене подивився.

У животі стало ще холодніше. Насправді я тільки й зробив, що став з ними на одному боці, а весь спектакль з піцою і метеоризмом придумала Франческа. Але ж не буду я всерйоз розповідати про це полковникові?

— Сер, я був автор, сер!

Полковник подивився на мене круглими котячими очима й сказав:

— Це було тупо.

— Зате дієво! — почав сердитись я. — Сер, ви самі казали, що військова тактика не має бути красива, вона має бути ефективна, сер!

Полковник зареготав.

— Та добре вже, це я тебе перевіряв! — сказав він крізь сміх. — Я знаю, що про піцу придумала Франческа — її почерк. Молодець, що її не здав! А ідея, може, й не найдотепніша, але справді дієва. Ви мене неабияк розізлили. Не знаю, чи дійшли б у мене руки до цього розпорядження, якби не ваша витівка.

Я полегшено зітхнув і підняв пістолет. Навів на мішень, зіставив мушку з проріззю, згадав, що цей Glock, котрий закріпили за мною (на коробці написано: A. «Giorgio» Vasiliev MCC FCR CT), трохи забирає вліво, і перевів мушку на градус правіше.

Вистрілив. П’ятірка. Причому не по вертикалі, по вертикалі все було ОК, а по горизонталі.

— Дихання, за диханням стеж!!! — заволав, наче поранений, Вескотт. — Чого ти дихаєш, як ведмідь на весіллі?!

До чого тут ведмідь на весіллі, я так і не второпав, але з дихалкою справді треба попрацювати.

— А скажи-но мені, Джорджіо, — примружив одне око полковник. — Ти не в курсі, хто написав на моїй машині «Cutie» й понамальовував довбаних сердечок?!

Хай йому грець! Згадав же події піврічної давнини, коли перед Різдвом моя дорога напарниця обмалювала губною помадою правий борт його «Форда»!

— Гадки не маю, — збрехав я. І почервонів.

— Кажеш, гадки не маєш? — протяг полковник. — А от камери на стоянці вказали на тебе. Що ти на це скажеш?!

Я швидко поклав Glock на столика, бо вже був готовий застрілитись. Каюся. Я тоді стояв на шухері, стежив за виходом і вікнами, а Франческа прослизнула з протилежного до входу на стоянку боку й обмалювала автомобіль. Чесно, я її попереджав, що це тупо. Намагався її відговорити. Але повірте, якщо Франческа щось утокмачить собі у свою кучеряву голову, то сам Папа Римський її не відговорить. Хоч після того, як дівчина втілить у життя задуману капость, вона одразу побіжить до нього на сповідь і каятиметься. А якщо їй не допоможеш, то ображатиметься півроку або, що гірше, вляпається в якусь халепу. Тому мені нічого не залишалось, як стояти на шухері. Все одно була перерва… Напевно, тоді я й засвітився на камерах.

Ситуація склалася жахлива. Виказати напарницю я не міг, бо це було б тупо, жалюгідно і врешті-решт нечесно, бо хоч як, а я теж поплічник.

Залишалося у всьому зізнатись:

— Ем-м-м… Так, то був я. Пробачте, сер… — я відклав пістолет од гріха подалі.

Щоб я ще раз купився на дурнуваті сицилійські витівки! Ніколи!!!

Полковник заіржав. Не засміявся, не зареготав — він іржав, як найбільший у світі британський кінь на кличку Діґґер. Я потягся по пістолета.

— Кадет, я просто в шоці від вашої команди! — реготав Вескотт. — На моїй базі ще такого не бувало, клянусь!

— Сер, мені дуже прикро, сер… — бурмотів я. — Я справді не хотів…

Почувши слова «не хотів», Вескотт знову заіржав. Так він іржав з хвилину. Насилу віддихавшись, полковник знов подивився на мене й затулив лице рукою. Плечі його трусилися.

— Джорджіо… Охо-хо-хо… Я… знаю… знаю, що то, аха-ха-ха, Франческа намалювала!..

Бажання схопитися за пістолет стало нестерпне.

— Я знаю, Джорджіо, я все знаю… Там же камери на кожному розі!..

— Якого ж тоді біса, сер?!

Полковник знов почав іржати. Він мені помстився.

— Я просто ще раз тебе перевіряв, кадет!

Коли полковник сміявся або сердився, він ставав червоний, як стигла полуниця. Я завжди переживаю, що з ним, боронь Боже, станеться удар, але сьогодні був не той випадок.

Мені чомусь до болю в зубах стало шкода Тайлера, хлопця старшої Вескоттової дочки, зеленоокої Меґан, котрий чи не перший з усіх її кавалерів підкорив заодно й полковникове серце — хоч усім відомо, що в полковника нема серця, на тому місці в нього — добре змащений пістолет.

Якщо він мене так перевіряє, то як він екзаменуватиме бідолашного Тайлера?!

— Ви тільки мене перевіряєте, сер? — мені стало образливо.

— Та ні, Франческу я сьогодні теж підловив! — засміявся полковник.

— Як?

— Та оце щойно, коли йшов у тир, зустрів її і сказав, що знаю, хто мені обмалював машину. Сказав, що Джорджіо! — Вескотт, явно задоволений сьогоднішнім днем, знов зареготав.

— І?

— Вона мені ледь очі не видряпала. Сказала, що ти тут ні до чого, що вона сама це зробила, а тебе там і близько не було!

— От Франческа! Захотіла всю славу заграбастати собі.

— Ну що я скажу. Ви ще ті поплічники, прикриваєте одне одного! Молодці, можна вас у тил ворога закидати, — похвалив Вескотт. — Але є два моменти. По-перше, ніяких заколотів проти командира! І по-друге, ти її там стримуй хоч деколи. Бо ти все-таки старший… Толку від цього, щоправда… — полковник знов засміявся.

— А що Марґарет? Не сильно наваляла вам за «симпатягу», «cutie»?

— О-бой, та вона сміялася, як ненормальна! Дівчата мої потішались, сусіди всі бачили! Вона мені й досі це згадує!

— Добре, що все обійшлося!

Полковник знов засміявся.

— Франческо. Полковник у курсі, хто обмалював його «Форда».

— OMG! Він сказав, що це ти!!!

— І що?

— Я підтвердила!

— Брехло!!!