Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

Ви знаєте, що розробники супутників і ті, хто супутниками керує, вважають їх своїми дітьми, підопічними і взагалі живими істотами? Знаєте, звісно, бо я вже писав про кульгавого Містера Щасливчика. Уявіть собі, що кількасот фунтів високотехнологічного заліза та композитів не просто обертаються навколо Землі або разом із Землею, а живуть, зосереджено переміщуються, працюють і вмирають. З ними розмовляють, за них переживають і хвилюються, і за ними, як за живими, також плачуть бородаті суворі дядьки та ніжні дівчата.

У середньому сателіт живе на орбіті від 15 до 20 років, залежно від орбіти, умов експлуатації і, головне, від запасу пального (переважно гідразину, рідше — ксенону) та стану акумуляторів. Акумулятори періодично підзаряджаються від сонячних батарей, однак у суворих умовах космосу вони також мають свій ресурс. Живитися тільки від сонячних батарей неможливо, бо сонце видно не завжди, а живлення потрібне безперебійно.

Що ж відбувається? Як помирають сателіти? Як їх ховають?

Раніше їх просто бездушно залишали на орбіті. Купою холодного заліза оберталися вони навколо Землі, поки через відсутність корекції (те, чим ми з напарницею займаємось щодня) не сходили з орбіти, загрожуючи іншим сателітам та кораблям. Саме так 10 лютого 2009 року російський військовий супутник «Космос-2251» зіштовхнувся з американським супутником зв’язку Iridium-33. Після цього прикрого випадку розробники всерйоз задумалися про контрольовану систему виводу сателітів з орбіт. Тепер при запуску в паливному баку резервується об’єм гідразину (або іншого пального), достатній для безпечного сходу супутника з орбіти і входу в атмосферу, наприклад, десь над Тихим океаном. Сателіти на далеких геостаціонарних та геосинхронних орбітах виводять у так звану «зону захоронення», «космічний цвинтар». Ця зона розташована на 200 кілометрів вище за геостаціонарну орбітальу зону. Для виходу туди потрібно менше пального, ніж для затоплення в океані. На таких висотах земна гравітація дуже слабка, тому космічний небіжчик повільно відділятиметься від рідної планети, поступово стаючи вічним пам’ятником самому собі і невід’ємною частиною Всесвіту.

Саме така доля очікує Містера Щасливчика, ресурс якого через один несправний корекційний двигун невблаганно добігає кінця…

Ми ще не займалися такою делікатною справою, як відправка сателіта в останню путь. І я не знаю, хто востаннє ввімкне двигуни відважному Щасливчикові. Чи це будемо ми, чи інша зміна в іншій Flight Control Room [34], чи інженери з Lockheed Martin Стів і Джейк… Але одне я знаю точно. На нашій базі в той день волинки гратимуть Amazing Grace, яку зазвичай грають по загиблих героях. І всі ми — полковник Вескотт, Франческа, Трейсі, сержант МакКарті, старший офіцер Баррел і вся наша база — віддамо Щасливчикові останній салют.