У нашому кабінеті зранку запахло весною.
Весна цього разу пахла скунсом. Скунсом пахла Франческа.
Якщо бути цілком точним, то скунсом не пахло, а тхнуло. Цей запах неможливо ні з чим сплутати — різкий, до сліз в очах і стійкий, як бажання випити зранку кави. Щоб ви знали, запах скунса — це суміш запахів тухлої риби, гнилого м’яса і старих шкарпеток, з легким відтінком сечі та аміаку.
— Доброго ранку, бамбіна! Приємний парфум. Щось весняне?
— Дурень!!!
— Ну чого ж одразу дурень? Я люблю природу.
— Андрію!!! — напарниця не схильна була жартувати.
Поставивши сумочку коло входу в кабінет, Франческа зняла куртку, взяла її двома пальцями, відвела якнайдалі й почала уважно її розглядати.
— От гівнюк, щоб тобі хвіст відпав, всраний мотлох! — вилаялася дівчина і додала якусь емоційну тираду своєю тріскучою сицилійською говіркою.
Чессіна вміє віртуозно лаятись. Проте англійською лається вона кумедно, тоненьким голоском, використовуючи смішні ідіоми типу «святі какашки», «святе гуакамоле», «сказав, як хробака висрав» і «гівно в сорочці». Коли Франческа хоче мене позлити, вона говорить «blyad». Від професора Рассела вона вперше почула слово «pizdiets», а навчив її цьому слову я, про що гірко шкодую… А коли напарниця хоче мене розсмішити, то каже «sraka» і «sraka-motyka» — це вже я постарався. Та коли Франческа починає лаятись італійською, я просто завмираю і розумію, що справи справді кепські. Звуки «ррр», «ччч» і «ццц», розмахування руками й бурхлива експресія — все це нагадує ритуал викликання сатани, не менше.
— То що сталось, Чессіно? Маленький самотній скунс голосував на дорозі, і ти вирішила його підвезти?
— Заткнись, розумнику! Теж мені, Джіммі Кіммел знайшовся! — огризнулась напарниця. — Він стояв коло моєї машини… От же ж лайно!!!
Франческа уважно розглядала невеличкі маслянисті плямки на лівому лацкані куртки.
— …Стояв і дивився на мене, малий вилупок.
— І ти вирішила його відігнати?
— Джорджіо, ти думаєш, я дурна?! Ти завжди думаєш, що я дурна!!!
— Між іншим, неправда, я так не думаю.
— Я просто відійшла й почекала. А потім вирішила підійти з другого боку, — Франческа все розглядала маленькі плямки на куртці.
— А він?
— А він вирішив обійти з протилежного…
— І?
— Що «і»?! Ти ніби не бачиш!!! — трохи не плачучи, сказала бідолашна. — Я тепер наче діжка з гівном!!!
— Що, він отак одразу на тебе напав?
— Ні, ми зупинились метрів за два одне від одного. Він ще так смішно передніми лапками притупцьовував… А я, наче якась дурка, на нього дивилась…
— Він тебе попереджав, — зітхнув я. — Як джентльмен, попереджав до останнього…
— Твоя правда, Джорджіо… Я дурка!!! — Чессіна занесла руку над плямками і…
— Зупинись!!! — крикнув я, та було вже пізно. Напарниця встигла колупнути плямку яскраво-червоним нігтем.
Я затулив обличчя руками. Ці кляті плямки були слідами від штинючого скунсячого секрету.
— Іди помий руки, бамбіна. Добре помий!
— А що таке? — спитала дівчина, підозріло споглядаючи свій манікюр.
— Не чіпай ці плямки — це джерело запаху.
— О ні-і-і-і! — простогнала напарниця, і на очах її виступили сльози.
— Тільки не… — почав було я, але Франческа вже витирала сльози, розмахуючи їх по обличчю. Тією самою рукою…
Відчувши всю глибину важкого весняного запаху, Франческа м’ячиком вистрибнула з кабінету й побігла у вбиральню.
Хвилин через п’ятнадцять вона повернулась. Заплакана, з червоним носом і без макіяжу.
— У мене на джинсах таке саме, — ридала дівчина. — Джорджіо, що робити?!
— Що у вас тут?.. — почала було говорити полковникова голова, що заглянула в кабінет, але не договорила, бо тут же пропала. — О-о-о-оу, ши-и-и-и-и-и-ит! — долинуло з коридору. Полковник рятувався втечею.
Зміна вже починалась, і на вогник завітав професор Рассел, який зачекався нас у командному центрі.
— Оу. Ґайз… Хто з вас розчавив скунса? — спитав професор.
— Усі живі, — сказав я. — Скунс передав Франчесці привіт.
— Що робити, що робити? — голосила напарниця.
— Митись томатним соком! — з виглядом знавця сказав професор. — У нашої сусідки пес якось натрапив був на скунса, то тільки томатним соком і відмили.
Я спробував уявити, як Франческа розмазує по обличчю томатний сік, і здригнувся.
— «Що робити, що робити», — перекривив я напарницю. — Ходімо працювати, потім щось придумаємо.
— Ну куди я така піду? — плакала дівчина.
— Чессіно, у нас немає вибору. У нас сьогодні стиковка. Доставимо посилочку, відпрацюємо зміну, а там буде видно.
— Може, мені поїхати додому й перевдягтися?
— Тільки не додому! — сказав професор. — Ти хочеш, щоб у тебе хата перетворилась на скунсову нору? Цей запах дуже сильно чіпляється! Магазини з одягом зараз іще закриті, єдиний вихід — спитати в полковника, чи є на базі форма твого розміру.
Ми пішли до Вескотта. Франческа залишилася в кабінеті.
Полковник сидів, затисши носа хустинкою — у нього була алергія.
— Як їй так «пощастило»? — прохрипів він крізь хустину.
— Це Франческа, сер, — я знизав плечима.
— А, так, це багато пояснює.
— Нам потрібна форма її розміру.
— Е-е, секунду, — полковник узяв рацію. — Саро, зайди до мене, будь ласка!
У кабінет зайшла суперінтендант бази, сержант Сара МакКарті, жіноче alter ego і тінь полковника Вескотта.
— Саро, нам потрібна жіноча форма — найменша, яка в нас є.
— Сер, конкретніше, сер!
— На Франческу…
— Сер, у нас немає форми дитячих розмірів, сер! — Сарине лице було незворушне, але її очі світилися бісиками — їй явно подобався власний жарт.
Полковник гигикнув.
— Пошукай усе-таки найменший розмір.
— Sir, yes, sir! — сержант МакКарті віддала честь і вийшла.
Хвилин через сорок ми працювали в командному центрі на своїх місцях. Усі скоса поглядали на Франческу і всміхалися — Чессіна сиділа у формі, більшій на два розміри, з засуканими штаньми й рукавами. Куртка висіла на ній, мов мішок.
— Франческо, ти на перерві надвір не виходь, сьогодні сильний вітер!
Мені в голову одразу ж полетів олівець.
— Чого ти одразу кидаєшся?! Може, я переживаю, щоб тебе не протягло?! У тебе ж тепер ні куртки, ні джинсів! — олівець полетів назад.
— Я думала, ти з мене, як завжди, смієшся. Пробач, Джорджіо!
— Я пожартував, я справді сміявся! — олівець знову полетів мені в голову.
— Дитячий садок! — пробурчав у вуса офіцер Баррел.
— Гірше! — зітхнув професор. — Національне управління з аеронавтики й дослідження космосу!