Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

Задзвонив телефон, і коли я побачив на екрані ім’я напарниці, то зрозумів, що нічого доброго чекати не варто. Франческа вийшла «попудрити носик» п’ятнадцять хвилин тому й тепер телефонує мені тоді, як я сиджу за пультом і розраховую диференс для корекції орбіти супутника зв’язку. Я натис кнопку «Відповісти». У телефоні хтось сопів. І мовчав.

— Франческа? — я перший не втримав паузу.

— Угу.

— Ти де? Що сталося?

— Я в туалеті.

— ОК, я тебе не питатиму, що ти там робиш. Я спитаю інше: коли ти будеш?

— А краще б ти перше спитав.

— Не впевнений, що хочу це знати.

— Дурень!

— Ти подзвонила, щоб мені про це сказати?

— Я застрягла.

— Це через те, що вчора забагато зжерла на вечерю.

— Джорджіо, ти жартуєш не смішно.

— Бамбіна, я ще й не починав жартувати!

— Джорджіо. Врятуй мене.

— Не проблема, зараз подзвоню в технічну службу, вони тобі відімкнуть.

— Ні!!! Ні!!! Нікому про це не кажи!!!

— Чого?

— Емм… Я не хочу, щоб про це з хтось знав. Що я закрилася в туалеті.

— Та що тут такого?

— Джорджіо… — заплакала дівчина. — Врятуй мене!.. Я спеціально тобі подзвонила…

— Ти завжди мені дзвониш!

— Що мені робити?!

— ОК, — здався я. — Зараз буду.

— Ти куди зібрався? — спитав мене офіцер Баррел. — Г’юстон чекає на корекцію, нам треба зорієнтувати ще два супутники і один перевести з проміжної на поточну орбіту — це дві години часу.

— Нам з Франческою треба порадитись.

— А, добре.

Найцікавіше, що я не збрехав. Нам справді треба було порадитись, однак зі значно важливішого питання — як визволяти напарницю з туалетного полону?

Я зайшов у жіночий туалет на нашому поверсі й гукнув:

— Чессіно! — у відповідь у крайній лівій кабінці хтось заворушився

— Гей, камон, що ти там робиш? — я підійшов до кабінки і безцеремонно стукнув по дверях.

— Невже ти справді хочеш це знати? — я сахнувся, мов ошпарений, бо це був голос сержанта Сари МакКарті, нашого суперінтенданта й тіні полковника Вескотта.

— Омайґад, Саро, вибачте, я думав, це Франческа!

— Це нічого, буває, — спокійно відповіла Сара. — Жаль, що нічим не можу допомогти.

— Пробачте, пробачте, — белькотів я, поспіхом задкуючи до виходу.

— Ну що ви, що ви, я в БУДЬ-ЯКИЙ час, хоч би що робила, ЗАВЖДИ до ваших послуг! — саркастично відповіла сержант МакКарті.

— Франческо, де ти?! — прошипів я в телефон.

— Я на третьому поверсі, в жіночому туалеті!

— От чорт! Чого ж ти мені зразу не сказала? Якого біса ти поперлася в туалет нагорі?!

— Я не ходжу в той туалет відтоді, як ми там блювали з похмілля!

— Не «ми», а ти!!!

— Ти мені допомагав!!!

— Яка різниця?!

— Витягни мене звідси!!!

Я підійшов до туалету на третьому поверсі. Це був одиночний туалет. На дверях — кругла ручка врізного замка. Шпарини для ключа, звісно, немає. Отвору для аварійного відкриття ззовні теж немає.

— Франческо? — обережно покликав я.

— Я тут… — пискнула дівчина.

— Що з кнопкою?

— Не знаю. Вона в положенні «закрито», але коли я повертаю ручку, замок не відкривається!

— Мабуть, язичок зіскочив.

— Що робити?

— Треба розкривати двері. Знімати замок. Доведеться кликати хлопців з сервісу.

— Ой, ні!.. — заплакала бідолашна Франческа. — Буде галас і шум, усі зберуться, сміятимуться з мене! О боже, тільки не це!!!

— Посидь тихо. Я зараз прийду.

— Ти куди?! Не кидай мене тут саму!!!

— Сходжу до полковника, він принесе пістолет, і ми відстрілимо цей замок на хрін!

— Андрію!!!

— Та пожартував я, господи!

— Я тебе задушу!!!

Я повернувся через десять хвилин. З собою приніс шурупокрут, дві викрутки, ліхтарика й ножа. Шурупокрутом я швидко відкрутив два болти, але щойно приступив до стопора на замковій ручці, як у коридорі з’явилася сержант МакКарті.

— Чорт! — вилаявся я.

— Що там? — захвилювалася Франческа.

— Тихо будь!

— Що ви робите з інструментами коло жіночого туалету? — сержант МакКарті, що відповідала на авіабазі за господарчу частину, цікавилась не просто так.

— Емм… Замок заїло. Я вирішив полагодити.

— Прямо отак узяли й вирішили?

— Прямо отак узяв і вирішив.

— У жіночому туалеті?

— Ну, так.

— Що ви забули в жіночому туалеті? — у Сариному голосі відчувався неприхований подив.

— Там приємно пахне і дзеркала більші, — я верз цілковиту маячню, оскільки пообіцяв Франчесці, що її не видам.

— А де ваша напарниця? — Сара явно щось запідозрила.

— Гадки не маю, — збрехав я.

— От жаль… Вона просила мене замовити для вас дещо з канцелярії, а я забула, скільки і які саме вам були потрібні течки…

— Двадцять чорних пластикових, на кнопках, — долинуло з туалету.

— Ну ось і напарниця знайшлася, — усміхнулася Сара.

— Двері захряснулись, і ось… — пробелькотіла Франческа.

Я, червоний, мов омар, мовчки відкручував замок.

Клац!

Сяюча Франческа вийшла з туалету.

— Дякую, Джорджіо! Я б тут померла!!!

— У нас чисті туалети, — ображено сказала Сара. — Я стежу за чистотою. Хіба що, для таких випадків, треба там передбачити запас води і їжі.

— Саро, дорогенька, тільки нікому… — благала Франческа.

— Андрій не видавав вас до останнього, — всміхнулася сержант. — Я теж нікому не скажу.

— Дякую!!!

— На здоров’я, — процідив я крізь зуби. Мені було незручно перед Сарою — спочатку я ломився до неї в кабінку, потім набрехав, що не знаю, де напарниця.

— Це дуже люб’язно, що ви її захищаєте, — сказала Сара.

— Він же мій напарник! — Франческа поляскала мене по плечі.

— Скоріше поплічник, — похмуро сказав я. — Марш працювати!