Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

Часом, щоб когось підтримати, зовсім не обов’язково давати поради. Вистачить поплакати чи посміятися разом. Розділити біду чи радість.

— Доброго ранку! — сказав хрипким басом якийсь чолов’яга прямо за моєю спиною.

Оскільки в одній руці у мене був рюкзак, у другій — обід, під пахвою — вчорашні звіти, які я ніс у командний центр, а підборіддям я притискав течки з сьогоднішніми завданнями, то я, не обертаючись, чемно відповів на привітання, водночас намагаючись відчинити броньовані двері в командний центр рукою, у якій тримав свій обід — запечену зі спаржею курячу грудку.

— Давай допоможу, Джорджіо! — сказав дядько.

З несподіванки я смикнувся, і течки з сьогоднішніми завданнями вилетіли з-під підборіддя й розсипалися по підлозі. Я нахилився їх підняти, і тут з моїх рук вислизнув судочок з куркою.

Кришка відкрилась, і мій ланч красиво ліг прямо на течки з фірмовим логотипом космічної агенції.

— Ох ти й незграба! — знову пробасив дядько і якось дивно засміявся — сміх був схожий на передсмертний хрип пораненого ведмедя.

Я відсахнувся й наступної миті знову здригнувся з несподіванки — прямо за мною стояв не волохатий здоровило, не поранений помираючий ведмідь, а всього-на-всього моя напарниця Франческа.

— Омайґад, Чессіно! Що з твоїм голосом? Ти почала курити люльку?!

— Кхє-кхє, жартівник знайшовся, кха-кха! — прохрипіла дівчина. — Учора в мене боліло горло, а сьогодні ось, маю…

— Може, ти підеш додому? — турботливо запропонував я. — Рассел тебе підмінить.

— Ні, я не хочу хворіти вдома сама. Я краще з вами!

— Ходімо, зроблю тобі теплого чаю. Температури в тебе немає?

— Нема, — всміхнулася напарниця. — Якби в мене була температура, я б тут уже помираючу розігрувала!

Ми стояли на кухні. Закипав чайник.

Здалеку Франческа була дуже схожа на велику чорну ґаву — дівчина куталася в чорний светр (у нас працював кондиціонер) і зрідка каркала: «Карр-карр-кха-кхааа!». Хоча від чаю їй і не полегшало, однак у хрипкому басі все ж почали з’являтися високі нотки, через що голос став лунати ще химерніше. Якщо раніше він нагадував тільки хрип пораненого ведмедя, то тепер до ведмедя додався істеричний гавкіт старої лисиці.

Коли весь цей зоопарк привітався з професором Расселом, астрофізик, замість слів співчуття, ледь не склався зо сміху вдвоє — таке кумедне було поєднання мініатюрної Чессіни й голосу реслера Халка Хоґана [31], який перед тим три доби безперервно пиячив і курив люльку.

— Чого іржете? Я цілу ніч промордувалась, — образилася дівчина.

З кожним словом, яке вилітало з Франчески, наче з порваної старої волинки, Рассел реготав дедалі голосніше. Він весь почервонів, на очах виступили сльози.

— Ідіть до дідькха! — пхикнула напарниця і всілася за свою робочу станцію.

Професор перестав реготати й насилу вичавив:

— Як же ж тебе так втрапило, дитино?

— Горлянку напилком чистила і піском промивала, — просипіла Франческа

— Пробач, пробач! — намагався віддихатись Рассел.

Баррел відірвався від пульта:

— Доброго ранку, дитино, як же ж тобі так пощастило з голосом? Тепер ти можеш співати кантрі!

— Угу, все життя мріяла співати кантрі, — похмуро відповіла Франческа голосом Володимира Висоцького.

— Колись я так була захворіла і втратила голос, — приєдналась до розмови Трейсі. — У мого собаки був розрив шаблону — він бачив, що це я, чув по запаху, що це я. Але щойно я починала говорити, він од мене тікав і гавкав!

— Я сам трохи не гавкнув, коли вперше її почув. Навіть ланч свій упустив, — пожалівся я.

Трейсі засміялась.

— Я тобі свій віддам, — проскреготала Франческа. — Я все одно їсти не можу.

Зміна почалася.

Франческа надягнула спецгарнітуру, клацнула кнопкою зв’язку і традиційно привіталась:

— Г’юстон, доброго ранку! Сі-Ті до роботи готовий!

Повисла коротка пауза.

— Боже мій, хто це?! — здивовано відповіли з Центру управління польотами. — А де Tweety Bird?

— Дженіфер, це я, Франческа!

— Франческа? Омайґад, що з тобою? Ти захворіла?

— Учора горло боліло, а сьогодні ось…

У ЦУП Г’юстона було чути гигикання і голос диспетчера: «Це не смішно, засранці!».

— Не звертай на них уваги, пташко! Лікуйся! — сказала Дженіфер. — Сьогодні у вас чотири переорієнтації, і це все камери. Треба їх зробити якомога швидше. І від OSIRIS є заявка, треба перевірити поточний курс.

— Г’юстон, прийняли! — відповіла Франческа, причому слово «Г’юстон» вона прохрипіла низьким басом, а у слові «прийняли» вже перейшла на скреготливий фальцет — так, ніби хтось відкривав стару іржаву залізну браму.

Звуки, що їх видавала Франческа впродовж дня, так не в’язалися з образом напарниці, що всі, кому доводилося з нею спілкуватися, спочатку підстрибували з несподіванки, а потім їх розбирав сміх. Часом важко було розібрати, що саме говорила напарниця — слова зливалися в суцільний хрипкий свист або в булькітливий скрегіт.

Пізніше Франческа вже сама веселила нас, прикидаючись то старим сліпим піратом П’ю з «Острова скарбів», то Джоном Сільвером.

— Якір вам у горлянку! — гарчала дівчина. — Де цей диявольський зв’язок з проклятим Lockheed Martin? Сто чортів вам у гузицю!!! Кха-кха-кхааар!

По кожному слові, що вилітало з напарниці, всі присутні в командному центрі, а на додачу ще й Г’юстон і Lockheed Martin на гучному зв’язку, заходилися реготом.

А наприкінці зміни нас очікував сюрприз. Ми завершували чергову переорієнтацію, і Франческа, яка відповідає в нас за комунікацію, доповідаючи, прохрипіла й проскреготала:

— Г’юстон, STS-11/27 переорієнтовано з координатами XX,XXX–XX,XXX, апогей 450 миль.

І тут ми почули точно такий самий застуджений голос з Г’юстона:

— Сі-Ті, це Г’юстон, зміни покриття для STS-11/27 прийняв, старший зміни Джон Маннер, дякую за роботу! — і обоє хворих моторошно засміялися-забулькали, наче дві гієни в савані.