Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

Був понеділок, і явно сталась якась халепа. Я не міг зрозуміти, яка саме. Але те, що халепа й Франческа були якось пов’язані, я не сумнівався.

— Джорджіо, доброго ранку! Ось твоя гаряча кава на столі, і маленький додаток до неї, — на моєму столі парувала філіжанка ароматної кави з молоком і пінкою. Поряд лежала шоколадка з лісовими горіхами.

— Ого! Дякую, Чессіно! — сказати, що мені було просто приємно, значить, нічого не сказати. Я був вражений і зворушений мало не до сліз.

Але водночас у глибині душі ворухнувся хробачок тривоги. Франческа ніколи не робить каву з молоком і пінкою. Зазвичай я додаю молоко сам.

— Що сталося, ragazza mia? Що спонукало тебе на самому початку дня довести мене мало не до сліз? Щоб зварити каву, ти мусила прийти на роботу раніше, ніж завжди!

Франческа випірнула зі свого комп’ютера. Ледь помітна напруга в її великих чорних, як терен, очах змінилася легким роздратуванням:

— Ти думаєш, я не можу просто так прийти й зварити своєму напарникові кави? Доброї ж ти про мене думки, Джорджіо! — ображено пхикнула дівчина й сховалася за монітор.

Я почувався незручно. «От бовдур, замість зайвий раз сказати «дякую», поліз з дурними запитаннями! Телепень!»

— Та ні, бамбіна, що ти! Навпаки, мені дуже-дуже приємно, що ти про мене турбуєшся.

У відповідь я почув тільки клацання клавіатури. «Усе. Образилась». Щойно я роззявив рота, щоб іще раз попросити пробачення, як Франческа видала:

— Джорджіо, ми сьогодні рухаємо нові Iridium, я вже зв’язалася зі штаб-квартирою в Макліні і отримала від них детальні дані про розведення всіх десяти сателітів по стаціонарних орбітах. І вже розписала перехід перших п’яти в третю орбітальну зону, треба їх тільки перевірити.

За угодою з Iridium, після запуску другої серії з десяти нових супутників, здійсненого SpaceX учора, ми всі десять сателітів, вагою 860 кілограмів кожен, паркуємо для тестування на проміжний орбіті з апогеєм 625 кілометрів, а потім п’ять з них переводимо на стаціонарну орбіту в третій орбітальний зоні, чотири готуємо до повільного переводу в другу зону і один у четверту. Розведення аж п’яти супутників — складна математична проблема, якої я з острахом очікував усі вихідні. І тут раптом з’ясовується, що проблему вже розв’язано!

«Це ж коли вона прийшла на роботу, якщо, крім кави, встигла ще й розписати точки підходу для п’яти сателітів?» — ця думка мене занепокоїла.

— Чессіно, а коли ти встигла це зробити?

— Просто прийшла сьогодні на кілька хвилин раніше, — скромно відповіла сицилійка, головною особливістю якої було запізнюватись і відкладати все на останню хвилину.

«Дива дивні», — подумав я. «На кілька хвилин» — для розрахунку п’яти траєкторій! Хробачок тривоги шкрябнув сильніше й затих.

Корекція п’яти сателітів Iridium і підготовка до переходу решти пройшла блискуче. Складну процедуру від початку до кінця спланувала Франческа, комунікація зі штаб-квартирою Iridium була бездоганна, і сама операція пройшла легко, безболісно й швидко. Ми нічого не переплутали, все зробили з мінімальною похибкою, усі були вражені й задоволені. Упродовж усієї процедури в мій бік не полетіла жодна апельсинова шкірка, жодний олівець чи гумка. Усі переговори обійшлися без уїдливих коментарів чи отруйних зауважень моєї дорогої напарниці. Вона мене навіть ні разу не щипнула!!! А крім того, принесла мені другу каву, ще одну шоколадку, почищений апельсин і жуйку. І взагалі, норовиста й галаслива дівчина була в цей день тиха, сумна й турботлива, хоч до рани прикладай!

Наприкінці зміни старший офіцер Баррел підійшов до мене, кивнув на Франческу й тихо спитав:

— Джорджіо, з нею все гаразд?

— Не знаю, — знизав я плечима. — Сам дивуюсь…

— Ну що ж. Не забудь подати мені звіти, бо кінець місяця, треба закритися, — нагадав Баррел.

Звіти — моя парафія. Щоб їх скласти, потрібна прискіпливість, педантичність, терпіння й час, тому я намагаюся не відтягувати цієї процедури і завершити їх завчасно, бо від того залежить не тільки якість нашої роботи (Г’юстон не любить запізнень), а й наш майбутній план.

— Без проблем. Надішлю вам за минулі три тижні, бо якраз їх у ту п’ятницю закінчив, а за цей тиждень зроблю в цю п’ятницю одразу після зміни і до дванадцятої дня подам уже зведений звіт за місяць.

— Це було б ідеально! — задоволено промурчав Баррел.

Я підійшов до Франчески, сів перед нею, уважно подивився на її маківку і навіть запустив пальці в її цупкі, чорні й лискучі кучері.

— Що ти робиш, Джорджіо?

— Та я ось дивлюся, де в тебе німб… Ніби немає, а поводишся ти, наче свята Марія Магдалина після розп’яття Ісуса.

Франческа тихо всміхнулась.

Від такої тихої і скромної усмішки мені стало ще тривожніше. Проклинаючи себе за недовіру, я пішов у кабінет закінчувати звіти.

Несподівано зайшла Сара.

— Андрію, у тебе все в порядку?

Мене аж пересмикнуло.

— Та зі мною якраз усе гаразд, а ось Франческа сьогодні якась дивна…

Сара стурбовано вийшла з кабінету й пішла в командний центр.

Я почав складати звіт за попередню зміну. Наші звіти нагадують бортовий журнал, куди ми заносимо план, статус на початку зміни, всі наші маніпуляції із зазначенням точного часу, а також статус об’єктів після всіх наших дій. Усе це нагадує розшифровку «чорної скриньки» з літака. Потрібно це для того, щоб Г’юстон був у курсі що, де, як і з яким результатом відбулось. Крім того, такі звіти допомагають проаналізувати ситуацію й оцінити міру професійності команди.

Робота це кропітка, але необхідна. І я, як старший у команді, намагаюся робити це по закінченню кожної зміни. Ось і тепер я спочатку склав звіт за сьогодні, а потім збирався доєднати останні записи до інформації про діяльність командного центру за минулі три тижні.

Я зайшов у «Документи» і відкрив течку «Temporary», де вже зберігалися три течки під назвами «week_1_06_05-09_2017», «week_2_06_12-16_2017» і «week_3_06_19-23_2017». У кожній течці було по сім файлів — шість файлів за кожен день і один з коментарями.

Тобто мали бути.

Але ні течок, ні файлів у «Temporary» НЕ БУЛО. Течка була абсолютно порожня. Я аж дихати перестав. Зняв окуляри, протер очі й вирячився в монітор. Нічого не було. «Може, я не сюди їх поклав?» — подумав я. Перебрав усі документи. Завдав у пошуку «week_1», «week_2», «week_3». Нічого. Тільки готові звіти з течки «Finished_reports». Перевірив «кошик» — порожньо.

І тут я відчув, що в мене починається паніка.

Я пішов у командний центр — може, Франческа знає, куди я у п’ятницю запхнув ці кляті звіти?

Коли я зайшов, то побачив таку картину: Франческа сидить за своєю робочою станцією, впавши головою на клавіатуру. Поряд сидить Сара й гладить її по чорних кучерях.

— Емм… Чессіно? З тобою все ОК?

Франческа підняла на мене червоні заплакані очі. Акуратний носик теж був червоний. На лобі червоними квадратиками чітко відбилася клавіатура.

— Джорджіо, — пробелькотіла напарниця. — Я їх знищила…

«Та-да-а-а-ам!!! — тріумфально проспівав хробачок тривоги, який гриз мене цілий ранок. — А я що казав?!»

— Франческо, ЯК?! — тільки зміг спитати я.

Коли моїй старшій дочці Софії було років шість, я одного разу залишив на столі свою буддійську вервицю, з якою ніколи не розлучався, і ножиці. Вервицю і ножиці. Ножиці і вервицю. На столі. Поряд. Коли, прийшовши через який час, я звично схопив вервицю й хотів намотати її на ліву руку, то… кісточки з вервечки посипалися додолу. Усі 108 кісточок, серед них і великі роздільні кісточки з бірюзи й коралу. Вервечку було акуратно розрізано.

Поряд стояла моя дорога перелякана дитина й дивилась на мене великими круглими чорними оченятами. Я з секунду намагався втямити, що, власне, сталося, і тут мене раптом розібрав сміх. Я душився з реготу: «Со… Софійко!.. Я тебе не сваритиму, маленька, ти тільки скажи, аха-ха-ха! НАВІЩО ти це зробила?!». Софія густо почервоніла й вичавила: «Тату, я не знаю…».

Сьогодні на мене дивились такі самі невинні очі, повні сліз. Я не відчував злості чи розчарування. Мені було дико смішно — подвійна кава, шоколадки, почищений апельсин, п’ять заздалегідь розрахованих траєкторій і янгольська поведінка. Нарешті все стало на свої місця. Я зареготав уголос.

— Джорджіо, я не спеціально… Я чистила свій комп’ютер, так як ти мене вчив, і потім вирішила почистити твій… Я хотіла як краще… Я не знала, що ти течку так спеціально назвав, я подумала, що «Temporary» — це проміжні тимчасові файли, які забивають кеш… Пробач-пробач… — бурмотіла сицилійка.

— А «кошик»? — спитав я, вже знаючи відповідь.

— Я й «кошик» почистила — все, як ти вчив…

Вона почервоніла так, що кольором обличчя зрівнялася зі своєю помадою. Мені раптом стало жаль бідолашну. Цілі вихідні, а особливо цього ранку, її гризли докори сумління й страшне почуття провини.

І я згадав ще один епізод, тепер уже з власного дитинства:

Коли мені теж було шість років, у ванній кімнаті, через власну необережність, я ненавмисно розбив скляну пляшку з розчинником. Рідина із сильним різким запахом розтікалася по жовтій підлозі ванної. На місці калюжі жовта підлога одразу ставала брудно-біла — так на неї діяв розчинник. Мама кинулась прибирати склянки й поклала в калюжу ганчірку. Та з яскраво-червоної одразу перетворилась на блідо-блакитну. У квартирі стояв різкий запах. Відчуття катастрофи повисло в повітрі і з парами розчинника всоталося в мою шкіру. Кілька годин до приходу батька я ледве дихав зі страху й очікування кари — я пам’ятав, як у часи повального дефіциту тато з труднощами десь дістав ту кляту пляшку. Я пам’ятаю, як завмираючи з жаху, зізнався батькові, що її розбив. І був дуже здивований, коли замість покарання тато спитав: «Ти не попікся?». І, побачивши мій переляк, обняв і погладив мене по голові: «Та ну, це ж тільки якась пляшка — головне, що ти не порізався й не попікся».

— Чессіно, ragazza mia, та не переживай так! Це ж тільки звіти!

— Та й не обов’язково їх подавати саме сьогодні. Я почекаю до п’ятниці, — заспокоїв старший офіцер. — І я тобі допоможу, скину розшифровки всіх маніпуляцій, щоб ти не мордувався.

— Справді, у вас же цілий тиждень попереду, час іще є, правда, Джорджіо? — сказала сержант МакКарті. І додала: — Вона так переживала…

— Я помітив, — хмикнув я. — А знаєш, Чессіно, мені навіть сподобалось!

Сицилійка всміхнулась крізь сльози. Понеділок явно вдався.

Мій Учитель, мудрий старий Чімітдорж-лама, колись казав: «Будь-яку проблему можна розв’язати. Якщо перед тим добряче з неї посміятися».