Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

— Привіт, напарнику! Ми сьогодні працюємо самі! — з самого ранку приголомшила мене Франческа.

— Але сьогодні ж стиковка…

— Дивись, що він написав! — напарниця простягла мені записку. Я прочитав:

«Дорогі Джорджіо і Франческо! Я взяв вихідні на весь наступний тиждень — сімейні справи. Сподіваюся, без мого нагляду вам буде значно веселіше! Ваш професор Р. В. Рассел».

Я перевернув записку й подивився на зворот. Пусто. Ні чарівних заклять, ні магічних формул, ні цінних вказівок. Я відчув, що в мене починається легка паніка.

— І це все? — я покрутив запискою.

— Угу, — кивнула напарниця.

Я бачив, що вона з усієї сили тримається, щоб також не запанікувати. Я всміхнувся.

— Що будемо робити?

— Не знаю, — всміхнулася у відповідь Франческа. — У нас сьогодні стиковка.

І ми обоє вголос зареготали.

Зайшов старший офіцер Баррел.

— Привіт! У вас добрий настрій, це чудово! — відзначив володар командного центру. — Рассела сьогодні не буде. І завтра. Його цілий тиждень не буде.

— Чарівно починається понеділок, — Франческа схопилася тонкими наманікюреними пальчиками за скроні.

— Ви нас підстрахуєте? — згаслим голосом промовив я.

— Вас? — засміявся Баррел. — А нащо вас страхувати? Ви ж кульгавого Щасливчика рухали, що вам іще треба? Крім того, я цього вашого кунг-фу не знаю, нічим допомогти не можу, — Баррел погладив вуса, блимнув і вийшов. Було таке враження, що нас кинули в ополонку і дивляться, чи ми виборсаємося.

— Джорджіо, Франческо, у мене Г’юстон, — з пульта зв’язку передала по радіо Трейсі. — Що їм сказати?

— Зараз будемо!

Ми залишилися сам на сам з багатотонною вантажівкою. Сьогоднішнє наше завдання полягало в тому, щоб звести Dragon з підхідної траєкторії, вивести його на паралельну МКС орбіту, погасити швидкість, переорієнтувати грейфером у напрямку МКС і запаркувати. Нічого, на перший погляд, складного. Порівняно з минулою місією нам відвели значно меншу частку роботи. Але цей Dragon летів удруге. І в нас нова схема підходу. А найголовніше — ми були самі. Удвох.

— Сі-Ті, Г’юстон вітає! — пролунало в навушнику. — Ми готові до корекції і парковки. Я Даніель, зараз ми вам відішлемо кінцеві дані про траєкторію та швидкість МКС. Готорн передасть дані Dragon і решту інструкцій. Їм слово.

— Ем-м… Доброго ранку, Готорн на зв’язку, я Маріела. Як настрій?

— Чудово! — відповіла Франческа, хоч з виразу її обличчя я б так не сказав.

— Прекрасно! — зраділа Маріела. — Користуйтеся телеметрією, яку ми вам дамо, бо в нас вона буде безпосередньо з тих точок, над якими проходитиме Dragon. Це Ґуам, Гаваї, Каліфорнія, Г’юстон, ваша точка (ми дамо команду) і знову Ґуам. І в нашого контролю до вас кілька слів.

— Привіт, це Джоель! — ввімкнувся бадьорий хлопчачий голос. — Сподіваюся, ви випили достатньо кави, бо те, що я вам скажу, вам не сподобається.

— Можна, ми одразу віскі вип’ємо? — пожартував я, хоч це був ніякий не жарт.

— Ха-ха! Ми вам із задоволенням наллємо! — віджартувався Джоель. — Насправді ми тут перекроїли весь план, тож те, що ви мали раніше, вже не актуальне. У нас інша траєкторія, інша висота, інша швидкість, і ми трохи його перетягнули, тому з орієнтацією вам також доведеться щось вирішувати.

— Тобто?

— Ми його злегка перехилили. Тобто він іде з нахилом градусів так на 72 за повздовжнім вектором. Треба буде повикручуватись.

— Отже, все буде не зовсім, як заплановано, — вичавила Франческа.

На неї було страшно дивитись.

— Геть не так, як заплановано! — чомусь зрадів пілот у SpaceX. — Зате все чудово працює!

Знаєте, чим інженери і пілоти SpaceX якісно відрізняються від персоналу НАСА? Вони менше уваги приділяють планам і більше техніці. Вони діють «за обставинами», сприймаючи все не як серйозну місію, а як якусь веселу гру. Вони бавляться з вантажівкою, як хлопчик з новеньким радіокерованим гелікоптерчиком.

У НАСА завжди все чітко розраховано й розплановано, є «план А», «план В» і «план С». Ціла юрба аналітиків сидить і розраховує всі можливі ситуації. І на кожну ситуацію є чітка інструкція. Саме тому ми дещо розгубилися, коли нам фактично віддали в руки вантажівку і сказали: «Ось вихідна точка, ось кінцева точка, вантажівка летить догори дриґом, інджой!».

— Що будемо робити? — тихо спитала Франческа. — Спершу його перевернемо чи перед тим розрахуємо маршрут?

— Спочатку розрахуємо маршрут, це найважче, — запропонував я. — Суха вага корабля — 7300 фунтів (3310 кілограмів), плюс вантаж 5970 фунтів (2708 кілограмів). Разом це 13 270 фунтів, або шість тонн і вісімнадцять кілограмів. Виходить, що він точно такий за вагою, як Inmarsat, який ми нещодавно рухали, тобто, знаючи потужність маневрових, ми можемо…

— Вирахувати алгоритм і потужність імпульсів, — договорила Франческа. — Я займусь розрахунками траєкторії.

— А я подивлюсь за орієнтацією.

На всі розрахунки у нас було хвилин двадцять. Телеметрія мовчала. Усе було по нулях, хоч Готорн уже телеметрію транслював.

— У вас пацієнт живий, чи як? — спитав я.

— Аха-ха-ха, живий, живий, соррі, чувак, я провтикав! — загиготів Джоель.

— Я готова… — сказала Франческа. — Подивишся? — вона переслала мені файл з розрахунками.

Точка виходу з траєкторії. Координати й напрямок. Точка «А». Точка «В». Точка «С». Зупинка зі швидкістю, що дорівнює швидкості МКС. Точка, паралельна орбіті МКС. Усе, на перший погляд, правильно й беззаперечно.

— Ти впевнена? — спокійно спитав я.

— Ні, — спокійно відповіла дівчина.

— Тоді почнемо. Будемо діяти за ситуацією.

— Давай!

— Поїхали!

Нас оповив якийсь дивний спокій. Серце не калатало. Дихання було рівне. Ми рухались повільно й невимушено. Ніби танцювали вальс.

Команда.

Ключ.

Імпульс.

Телеметрія.

Точка «А».

Потім знову команда.

Ключ.

Імпульс.

Телеметрія.

Точка «В».

Так ми дуже скоро доштовхали вантажівку до точки «С». Тепер треба було довести Dragon до паралельної орбіти і вирівняти відносно МКС. Тобто якщо раніше ми паркували шеститонний Inmarsat на геосинхронній орбіті (він «зависав» над Землею, як велетенський колібрі), то тепер вантажівка мала рухатись паралельно з МКС з такою самою швидкістю — 7,6 кілометра на секунду.

— Привіт, як справи? Це Пеґґі, командир! Уже бачимо вантажівку! — сама командир МКС Пеґґі Вітсон говорила з нами, як небожитель з грішниками.

— Привіт, як у вас там погода? — спитала Франческа.

Пеґґі засміялася.

— У нас холодно! Але зараз вигляне сонце й стане тепло! Ми вам дамо картинку з борту, щоб ви орієнтувалися в напрямках.

— Клас!

— Відео, монітор 2, — сказала Трейсі і вивела картинку.

Ми побачили на моніторі світлу цятку на тлі чорного космосу. Цятка блимала то зеленим, то червоним вогниками.

— ОК, погнали, — прошепотіла Франческа. — Команда!

— Ключ готовий!

— Єсть! Імпульс!

Це були п’ять найстрашніших хвилин за всю операцію. Ми вдвох. Рассела з нами немає, тільки командир МКС на зв’язку та ще веселий Джоель. І це все, що ми мали. Але завдяки Франчесчиному талантові корабель став рівно там, де було треба.

— Усе, ми бачимо Dragon на підході! — сказала Пеґ.

— Тепер переорієнтація.

— Готорн!

— Я тут! — відповів Джоель. Здавалося, що він щось старанно пережовував.

— У вас перетяг на 72 градуси.

— Так! Соррі, чувак.

— Ми будемо йти в зворотний бік. Мені цифра 108 подобається більше, ніж 72 (108 — сакральне число у буддизмі).

— Як вам буде зручно, чувак. Крутіть ним, як хочете.

— А чому 108, а не 72? — спитала Франческа.

— Апарат занадто великий. Я краще дам слабший імпульс у зворотний бік, аніж балансуватиму на 72 градусах. У крайньому разі пшикну на найменшу потужність — це набагато краще, ніж знов його перетягти й коливатись. Я розрахував на 108 градусів.

— Ти впевнений?

— Звісно, що ні!

— Тоді поїхали!

У моніторі ми бачили, що Dragon зробив оберт назад і став рівно там, де йому треба було стати.

— Дякую, Сі-Ті! Ви впоралися трохи раніше, тому ми встигнемо до 10:00 АМ (на момент початку наших маневрів ми не вкладалися в графік).

— Дякую, на все добре!

— На все добре, Пеґґі.

— Дякую, пташки!

— Дякую, Даніелю!

— Дякую, Сі-Ті!

— Дякую, Маріело й Джоелю!

— А подивіться-но в монітор.

— Монітор п’ять, Готорн! — сказала Трейсі.

У моніторі маячили зовсім молоденькі хлопець і дівчина — Джоель і Маріела.

Аж після завершення операції у нас почало калатати серце, затряслися руки і стали ватні ноги. І ми зрозуміли, що кава буде тут явно зайва.