Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

Відчинилися двері, і в кабінет ввалилася Франческа. Не увійшла, не забігла, як зазвичай, а саме ввалилася. Було таке враження, що центр ваги напарниці перемістився їй прямісінько в голову. Бо щойно дівчина ввалилася в кабінет, її голову мимоволі понесло до крісла. Тіло явно не встигало за головою, а ноги вже просто волочилися за тілом. Мов підрубане дерево, Франческа впала в крісло і впустила голову на стіл з такою силою, ніби цеглиною грюкнула. Навіть окуляри не зняла.

Услід за напарницею в кабінет заплив запах.

Це був запах перегару. Франческа була з глибокого похмілля. Я підійшов.

— Франческо, з тобою все гаразд?

Напарниця насилу підняла голову. Її чорні, як терен, очі дивились ніби на мене і водночас у різні боки, від чого сицилійка була схожа на сумну й здивовану рибину.

— Джорджіо… Мені погано, — голова знов упала на стіл. У лице мені так війнуло спиртякою, що я сам трохи не сп’янів.

— Господи, Франческо, та ти ж напилась!

— Це було вчора, — долинуло з-під голови. — Я вже не п’яна. Мені просто погано.

— Ти себе в дзеркалі бачила? Та у твоїй крові стільки алкоголю, що Дракула здох би від двох ковтків!

— Я все ус-с-с-від-д-домлюю. Я н-ннормально говорю, — промимрила Чессіна. — Мене просто трохи хитає.

— Стривай, ти в такому стані ще й за кермо сіла? Ти з глузду з’їхала.

— Ну, татку, не сварись, я так більше не буду, — простогнала дівчина.

Я повернувся на своє місце.

— Ану розказуй, де ти вчора так надудлилась?

— О-о-ой… м-м-м… М-м-м-ме-е-е… Це-е-е… у неділю подружка по коледжу приїхала в гості… Ми подумали: нащо нам кудись іти? Замовили піцу, купили вина…

— Не бреши, від вина й піци так не штиняє. Таке враження, що ви там скунса зжерли!

— Аха-ха-ха… ти такий смішний, Джорджіо, як же ж смішно… о-о-о-ох…

— Ну?

— Ну… ну й випили ми вино. Ус-с-се випили. А у Дженні… це та м-моя п-п-подруга. Був косяк.

— О-о-о-о!

— О-о-о-о…

— Ясно.

— Шо т-тобі ясно? Свято тільки почалася… Мені погано.

— Нудить?

— Нудить. Голова наче всрана каменюка…

— Ти пила зранку?

Франческа підняла голову, з трудом звела очі до купи, сфокусувала погляд і видихнула:

— Тишодурний? Та я на алкоголь дивитись не можу, — і знову впустила голову на руки.

— Воду. Ти пила зранку воду? У тебе зневоднення й інтоксикація. Тобі потрібно багато пити.

Я пішов на кухню й приніс пляшку мінеральної води.

— Пий.

Франческа одним духом випила одразу половину.

— А потім ми зателефонували Еліс, і вони приїхали…

— Хто?

— Вони.

— Обидві?

— Ага.

— Дві Еліс?

— Ха. Ха. Еліс з подружкою. Чим ти слухаєш? Вони приїхали і привезли пляшку «Абсолюту».

— І вас чотирьох ця пляшка вбила?

— Це була велика пляшка… Майже два літри…

— І ви її всю?..

— Ми-ми-ми-и-и…

— Що?

— У них ще віскі було…

— Як ви взагалі живі лишилися?

— Хто живий? Я, наприклад, мертва.

— А де решта трупів?

— Еліс з Меґан поїхали на роботу, а Дженні у мене вдома, вона у відпустці.

— Ну я розумію — нажертись у п’ятницю ввечері. Чи в суботу. Але в неділю…

— Ойможнаподумать… Він святіший за Папу Римського. Чи ти в неділю ніколи не того?

— Я покинув великий спорт.

— Аха-ха-ха… Ти смішний, Джорджіо… Ой…

Тут Франческа наче хамелеон, різко змінила колір. З блідого, навіть трохи рожевуватого, дівчина стала сіра, а потім одразу позеленіла.

— Джорджіо… Мені погано…

Я зрозумів, що дівчині треба в туалет. Підхопивши під руки, вивів її в коридор і пішов було в напрямку чоловічої кімнати. Але на півдорозі розвернувся і взяв курс на жіночу. Збоку, мабуть, здавалося, що ми танцюємо танго. Партнер упевнено волік партнерку за собою. Дівчина, насилу переставляючи ноги, тяглася за ним мішком. Партнерові тільки троянди в зубах не вистачало.

Я завів Франческу в туалет, штовхнув ногою двері кабінки й сказав:

— Давай.

Напарниця подивилась на мене круглими очима й вичавила:

— Що «давай»?

Я забув, як англійською буде «блювати». І показав, як мав би виглядати процес. У цю саму мить у туалет зайшла сержант МакКарті. Побачивши нас біля кабінки — мене, що старанно імітував процес блювання, і Франческу, яка затисла собі рота руками, сержант позадкувала.

— Саро, допоможіть! — заблагав я. Суперінтендант у ту ж секунду кинулась на допомогу.

— Що ста… — сержант втягла носом повітря й скривилась. — А-а-а, ясно.

— Їй треба почистити шлунок, — сказав я.

— Я принесу міралакс, — Сара розвернулася, щоб піти.

— Не треба їй нічого, треба запхнути два пальці в горло!

— А що це у вас тут діється? — у дверях стояв доктор Рассел.

Астрофізик мав якусь магічну властивість з’являтись у найнесподіваніший момент і з ходу розуміти ситуацію.

— Він каже, що їй треба запхнути два пальці в горло, — сказала Сара.

— Нудить? — спитав Рассел.

Франческа заплющила очі й стала сповзати по стінці кабінки.

— Робіть, як він каже! — сказав професор. — Усе правильно. Треба, щоб її вирвало.

Франческа жалібно подивилась на мене й прошепотіла:

— Я не можу… Я не знаю… Я не вмію…

— Два пальці в рот. І в унітаз, — коротко наказав я і зняв з напарниці окуляри.

— Я почергую в коридорі й нікого не пускатиму, — Сара вийшла й зачинила двері.

— Ну, давай, — підбадьорив Рассел, — тут усі свої!

Я обережно підтримував її за лоба. Лоб був холодний, як жаба, і липкий, наче стьожка для мух. Запах стояв такий, що нещодавній скунс не ризикнув би й підійти до туалету.

Ми сиділи в кабінеті й думали, що робити далі.

— Їй не можна за пульт, — сказав я, — але в мене тоді не буде пари. Хто мене дублюватиме?

— Я все роз-з-зумію, — образилась Франческа. — Я не п’яна.

— Алкоголь у тебе в крові все одно є, — Рассел схрестив руки на грудях. — Сідати за пульт у такому стані заборонено. У нас zero tolerance [13].

— То як бути?

— Я сяду замість Франчески, — запропонував Рассел, — а ти, Франческо, сядеш до Андрія і його контролюватимеш.

— «Контролюватимеш»! — огризнувся я. — Можна подумати, що це я тут нализався до втрати пульсу!

Мені категорично не сподобалось слово «контролюватимеш».

Коли ми зайшли нарешті в командний центр, Франческу вже не нудило так сильно, але без жалю на неї, білу, мов полотно, не можна було дивитись.

— Андрі-і-і-ію, ти вчора добре погуляв? — офіцер Баррел унюхав запах.

— «Андрію». Чого одразу я? Чому я?

— Ну а хто? Ну не Франческа ж… — Баррел нарешті ідентифікував джерело запаху. — Ой…

— Я сьогодні її підміняю, — сказав Рассел, — а вона допомагатиме Андрієві.

— «Допомагатиме», — пробурчав я. — «Контролюватиме»! Ану ж я зараз надихаюсь і неправильно розрахую кутову швидкість. Сорок градусів, блін.

Через півгодини в командному центрі стало неможливо дихати, незважаючи на кондиціонер. Франчесці знов погіршало.

Невдовзі новина про її некондиційний стан дійшла й до полковника. Командир бази зайшов особисто провідати свою улюблену прибацану двійку.

Франческа сиділа, заплющивши очі. Їй здавалося, що вона на кораблі, а корабель потрапив у десятибальний шторм.

— Тобі не краще?

Дівчина помотала головою.

— Може, тобі віскі принести? — Вескотт запропонував свій метод «врятувати рядового Франческу». — Маю пляшку Cutty Sark!

— У неї алкогольна інтоксикація! Їй од віскі тільки гірше буде. Потрібен міцний, гарячий і солодкий чорний чай та багато мінеральної води з лимоном.

— Алкоголь на похмілля допомагає тільки тим, хто хворий на алкоголізм, — видав я неабиякі знання похмільної справи.

Я не знав, як сказати англійською «абстинентний синдром», тому висловився дещо простіше. А ще я не знав, як англійською «піти в запій» — так мій аргумент був би ще яскравіший.

Усі замовкли й вирячилися на мене.

— Що?

— Ти явно в темі, чувак! — з повагою сказав Баррел.

— Усі, хто хоч коли-небудь мав справу з росіянами, знають, як лікувати похмілля, — зауважив Рассел. — «Bodun», — додав астрофізик.

Через п’ятнадцять хвилин у командний центр зайшла напарниця з чашкою чаю в руках. Вона сіла посеред кімнати й сказала:

— Привіт! Мене звати Франческа. І я алкоголічка!