Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

— Доброго ранку, солдати!!! Не спати на службі!!! — так у командний центр заходить тільки полковник Вескотт, який вважає себе найдотепнішим полковником на світі.

По стойці «струнко» у нас встав тільки старший офіцер Баррел. Франческа привітно махнула рукою і знову вп’ялилася очима в розрахунки. Трейсі, сидячи, приклала руку до уявного кашкета.

— Кадет Васильєв, приймайте під своє командування поповнення!

Я встав і теж приклав руку до уявного кашкета. Полковник також відповів мені військовим привітанням, що з цивільними ніколи не робив. Мені, чесно кажучи, лестило таке ставлення. За таке я й «кадета» можу пробачити.

За полковником маячили дві дівочі фігурки.

— Меґан, Венді!

— Ге-е-е-ей, Джорджіо, Франческа! Здоровенькі були, зіркові пілоти! Ставайте на темну сторону!!! — схоже, дві маленькі полковникові копії взяли від нього не тільки зовнішність, але й чуття гумору.

— Батько нарешті спромігся зробити нам перепустки, і ось ми тута! — усміхалася двадцятирічна зеленоока Меґан з солом’яним волоссям на всі боки, як у казкового Страшила.

— І ми хочемо, щоб ви нам показали, як працюєте!

— Венді, треба говорити: «Якщо ви не заперечуєте».

— Тату, це й так ясно.

— Нічого не ясно, доню. У Джорджіо і Франчески тонка робота, їм може бути не до вас! — читав нотацію полковник.

— Нічого страшного, ми вашим дівчатам залюбки все покажемо, — Франческа завжди опускала формальне «сер» у спілкуванні з полковником, і це також був її привілей. Не тому, що вона цивільна, а тому, що вважала командувача рівним собі. З усіх нас тільки Франческа дозволяла собі сперечатися з Вескоттом, причому полковник приймав виклик і сварився з нею на рівних.

— Меґан, наглядай за сестричкою, залишаю тебе за старшу.

— Тату, я й так старша, — спокійно відказала Меґ.

— Я вже не маленька, щоб мене пасти, як вівцю! — закотила очі молодша. — Мені шістнадцять!!!

На моїх очах розвивалась дуже знайома сцена. У мене в самого дві дочки, які поводяться так самісінько. Але якщо зі своїми я ще знаю, як упоратись, то командувати двома цілком дорослими дівчатами, одна з яких ледь чи не одного зі мною зросту, я не мав ані найменшої гадки.

— Джорджіо, я на тебе надіюсь. Якщо набридатимуть і заважатимуть — жени їх з командного центру. Чув, Джорджіо? — Вескотт приклав руку до кашкета і вийшов.

— Вау, Меґ, дивись, шолом!!!

Поки я розводив церемонії з полковником, сміхотуха Венді вже встигла знайти і нап’ясти на себе мій футбольний шолом.

— Ді, поклади! Навіщо ти без дозволу чіпаєш чужі речі?! — старші сестри завжди однакові.

— Ану вдар мене по голові! Ану вдар!

— Ді, перестань!

— Ну вдар, мені все одно нічого не буде!

Меґ розмахується і, замість голови, ляскає її по п’ятій точці.

— Ме-е-е-еґ!!!

— Що?!

— Я просила по голові!!!

— Вибачай, але голова в тебе саме там!

— Ме-е-е-еґ?! — дівчина спробувала зняти шолом, і в неї не вийшло. Товста, з чоловічу руку, пшенична коса красуні щільно забилась під шолом і не давала голові пролізти.

— Господи, Ді!!! Ти не можеш без пригод!!! — Меґан спробувала витягти косу з-під шолома.

— О-о-о-о-о-ой-йо-о-о-ой!!! — волала молодша. — Не тягни, боляче!!!

Попри те, що зміна вже почалась, усі покидали свою роботу й зібрались коло мого стола. Картина була мальовнича: Венді в шоломі, її старша сестра, вхопивши шолом двома руками, намагалась чи то відкрутити сестрі голову, чи то ривком її відірвати.

Франческа тим часом так захопилася розрахунками, що пропустила початок вистави.

— Чессіно! — покликав я.

Дівчина підняла голову.

Усі мовчки, ніби чогось очікуючи, подивились на мою напарницю.

— Що?! Я нічого не накоїла! — обурено вигукнула вона і навіщось показала мені руки, мовляв, «ці руки нічого не…».

— Я знаю, — сказав я. — Ти в курсі, як ця штука знімається?

Франческа зо дві секунди дивилась на Венді, що застрягла головою в шоломі, а потім голосно зареготала.

— Егей, це ніхріна не смішно! — ображено сказала Вескотт-молодша. — Дістаньте мене з цієї клятої штуки!

Ми гуртом ходили навколо Венді, по черзі намагаючись зняти цю кляту штуку. У мене, скажу прямо, голова чимала (усім відомо, що в бурят-монголів найбільший об’єм голови у світі), і я сам насилу цей шолом надіваю. Але Венді — власниця розкішного густого, цупкого, мов дратва, пшеничного волосся, яке утворило під шоломом свого роду ущільнювач, і шолом застряг на нещасній дівчині намертво.

— Треба кликати Ренді, — нарешті здався я. — Бачите, тут тверда частина шолома кріпиться до м’якої заклепками? Треба ці заклепки зрізати, зняти тверду частину, а далі вже справа техніки — зняти м’яку частину.

— Потрібні кусачки, ножиці по металу і плоскогубці! — сказав я вусатому механікові по телефону.

Через десять хвилин Ренді з інструментом був у командному центрі, бо Венді навідріз відмовилася кудись іти «в такому вигляді».

— Кого цього разу дістаємо? — всміхнувся у вуса старий механік.

— Мене звати Венді, — обізвалася з глибини шолома дівчинка.

— О, молодша Вескотт!

— Так, це я, дідусю.

— Ну що ж, будемо знімати.

— Бажано з головою! — в’їдливо вставила старша сестра.

— Ти ж казала, що голова — там, де дупа. Ти хоч визначся, чи що, — не залишилася в боргу молодша.

Спеціальними гострими кусачками Ренді підчепив і зрізав заклепки, а я спробував відділити твердий зовнішній шолом од м’якого внутрішнього.

Але все було не так просто. Тверда частина сиділа так, ніби її й далі тримали заклепки! Вона була навіки приклеєна до м’якої оболонки з дуже щільного чорного пінопласту.

Поки ми проводили маніпуляції, одна заклепка провалилася всередину шолома й застрягла між ним і дівочою головою.

— Ой-ой-ой! Вона мене там шкрябає! — пожалілася Венді.

— Зараз, секунду, — Ренді малими кусачками збільшив дірку. — Ану, Джорджіо, залізь туди пальцем і поворуши ту противну залізячку.

Ніколи не пхайте пальці куди не слід. Нічим добрим це здебільшого не закінчується.

Я запхнув пальця в пророблену Ренді дірку й намацав гострий уламок заклепки, що вп’явся дівчині в голову. Кілька хвилин у мене пішло на те, щоб просунути уламок до вентиляційного отвору шолома.

Нарешті уламок випав і Венді зітхнула з полегшенням. А от мені не полегшало. Поки я совав заклепку, мій палець набряк і вийшло, що я потрапив у пастку.

Знаєте, як у Південній Америці індіанці ловлять мавпочок? Підкладають відповідного розміру горіх дерева лецитіс. Мавпочки дуже люблять його насіння і вміло відсовують кришечку горіха, за якою воно ховається. Запихають в отвір лапки, стискають у жменьці насіння… І все, попались. Лапка із затиснутим насінням назад не пролазить. А розтиснути жменю мавпочка не здогадується.

Я теж опинився в подібній ситуації. Різниця була тільки в тому, що я запхнув не жменю, а одненького пальця. Картина вийшла доволі живописна: дівчина у футбольному шоломі сидить на стільці в командному центрі, а я стою поруч, націливши пальця їй у скроню. Перший усвідомив, що сталося, офіцер Баррел. Він так несамовито реготав, що через кілька секунд реготали уже всі ми. Найголосніше сміялася Венді.

Я відчув, що палець почав пульсувати.

— Покличте хтось Джексона, будь ласочка! — я відчув, що як так піде й далі, то без санавіації не обійдеться.

— Я спробую розрізати шолом уздовж, — сказав Ренді і взявся за роботу.

Робота просувалась повільно. Шолом з надміцного пластику був зроблений на совість. А нам, щоб добратися до мого пальця, треба було якось розрізати ще й м’яку оболонку, міцно приклеєну до пластику зсередини.

— Я хочу в туалет, — раптом оголосила Венді.

— Я теж, — обізвався я. І справді, ранкова кава відчайдушно просилася назовні, як ото пес уранці проситься надвір.

Ренді перервав роботу і сказав:

— Ну то йдіть!

У командному центрі стало тихо, мов у труні.

— От лайно! Мені треба відлити, як я з нею піду в туалет?! — голосно вилаявся я, забувши, що в мене на голові й досі надіта спецгарнітура.

— Сі-Ті, Г’юстон! Що там у вас відбувається?! — злякано перепитала Дженіфер з Центру Джонсона.

— Емм… Це складно пояснити… Я застряг пальцем у футбольному шоломі, а шолом застряг на дівчині. І ми обоє хочемо в туалет.

У Г’юстоні замовкли

— Г’юстон, це Сі-Ті. Джорджіо жартує! Корекція Calipso відбудеться за графіком, розрахунковий час отримання нового сигналу — година дев’ять.

— Сі-Ті, Г’юстон. Дякую, Tweety Bird, прийняли.

— Гарнітуру зніми! — прошипіла Франческа.

Оце тільки Г’юстона у свідках мені не вистачало.

— Я хочу в туалет, — повторила Венді.

— Я теж.

— Я дуже хочу.

— Ну то ходімо.

— Як?!

— Отож!

Ренді спішив як міг, але було зроблено менше, ніж половину роботи.

Я відчув, що починаю з’їжджати з глузду.

— Треба залити в дірку олію, змастити й витягти пальця, — сказав нарешті Ренді.

— Ні!!!

— Венді, чому ні?!

— Я не хочу, щоб мені у волосся лили олію!!!

— Але ж треба якось пальця витягти!

— Я. Не. Хочу. Щоб. Мені. В. Голову. Лили. Олію, — голосом полковника твердо сказала дівчина.

Ніхто не наважився сперечатися з маленькою копією Вескотта.

Франческа клацала по клавіатурі, роблячи розрахунки для корекції. Ренді пихтів, сантиметр за сантиметром розрізаючи шолом кусачками. Усі інші «запаслись попкорном» і стояли навколо. Офіцер Баррел плакав.

— Боже, це якийсь подарунок долі! — стогнав він, розмазуючи сльози по обличчю. — До вас тут працювали два інженери передпенсійного віку з Флориди. Вони робили заледве одну корекцію на день і були такі зануди, що аж зуби від них боліли! А тепер у нас щодня якесь свято!

— Вам смішно, а ось Джорджіо з Венді не до сміху, — бурчала Франческа. — Я теж посміюсь, коли вам так «пощастить»! Ти як, Джорджіо? Тримаєшся? Може, води тобі принести?

— Чессіно, ragazza mia, якої води?! Я в туалет хочу!!!

— Ой, вибач!..

І тут зайшов, ніби щось відчувши, начальник підрозділу медиків, доктор Стівен Джексон, величезний і добродушний, мов Джім з книжки про Тома Сойєра. Побачивши мене з пальцем у шоломі, Стів затулив лице руками. Плечі його тряслися. Коли лікар нарешті заспокоївся, він оглянув мій палець, поміряв тиск, бо я був червоний, наче буряк, і виніс вердикт:

— У вас є максимум півгодини.

— Які півгодини?! — в один голос верескнули ми з Венді.

— Треба щось вирішувати з туалетом, — сказав Ренді. — Мені треба хвилин п’ятнадцять. Витримаєте?

— У нас є вибір? — процідив я.

— Є, — відповів Ренді. — Іти в туалет удвох.

— Як?!

— Ну, ти відвернешся…

— Пиляй цей дрипаний шолом!!!

Поки Ренді «пиляв шолом», я вирішив якось відволіктись і спитав Меґан, як у них справи з Тайлером.

— Чудово! — відповіла дівчина. — Татові не вдалось його залякати.

— А чим завершилося ваше перше барбекю?

— Ну, Тайлер про мене забув, і вони з батьком цілий вечір розглядали його фотки з коледжу, з Техасу, Афганістану, Іраку, а потім порпалися в рушницях.

— Тайлер теж фанат?

— Та де, він майбутній біолог. Просто тато буває дуже переконливий.

— Хто б сумнівався.

— Отож коли Тайлер приходить до мене, то він фактично приходить до батька — я його практично не бачу.

— Ага, ви в гаражі цілуєтеся взасос! — Венді навіть під шоломом лишалася збитошною молодшою сестрою.

— Ді, заткнись!

— Вічно ти зі своїм «заткнись»! Краще б попросила, щоб я забивала татові баки, поки ви там у гаражі висмоктуєте одне з одного повітря.

— Поговоримо про це, коли тебе виколупають з шолома.

— Дівчата, не смішіть мене!!! У туалет же ж хочеться!!! — заблагав я.

Нарешті Ренді розрізав тверду поверхню шолома. Ухопивши кляту шабатурку знизу за вушка, механік розвів їх у сторони й зламав щільний пінопласт. Шолом розколовся на дві половинки, і ми з Венді стрімголов кинулися в туалет. На вказівному пальці моєї правої руки теліпалася половинка того бісового обладунку.

Про те, як з мого пальця зняли другу половинку шолома, розповідати вже нецікаво.

— Дякую, що розрахувала корекцію і прикрила мою дупу перед Г’юстоном, — подякував я.

— Джорджіо, я зробила, що могла. А ще я дуже переживала, бо страшно уявити, що ти відчував!

— Дякую, ragazza! Шолом жаль. Гарний був…

— Я подарую тобі ще один! — засміялася дівчина.

— Покличеш на примірку! — сказала Венді Вескотт.

Чуття гумору в неї явно від батька.