Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

Настав День святого Патріка, і напередодні всі супермаркети були завалені різним святковим мотлохом — капелюхами, трилисниками, рудими бородами і горщиками з липовим золотом. Я піддався загальній істерії і зі всього цього копійчаного сміття обрав для себе зелений кілт. У ньому я і прийшов на церемонію підняття прапора.

— Кадет Васильєв, ви ірландець?! — полковник Вескотт не стримався й засміявся.

— Ні, сер, я монгол! Але сьогодні День святого Патріка!

Була шоста ранку, стояв мороз, мені піддувало під кілт і було з незвички холодно.

— Скільки в нас на авіабазі ірландців?! — гаркнув Вескотт.

Військовий персонал авіабази, котрий вишикувався на плацу, почав гудіти:

— Сер, я, сер!

— Я!

— І я!

— Я ірландець!

По обличчю полковника було видно, що він придумав черговий незграбний жарт, дуже цим жартом пишається і насилу стримується, щоб не заіржати, перш ніж він той жарт видасть.

— Ні, ви не ірландці! Ви монголи! Аха-ха-ха! — було показово, що сміявся тільки один полковник.

— У мене теж є кілт! — подав голос капрал Петерсен.

— І в мене!

— Я замовив на «Амазоні», прийде в понеділок!

— Я теж маю!

— Чого тоді не вбрали?! — спитав полковник.

— Так форма…

— Не за правилами.

— Статут…

— На майбутнє! У День святого Патріка і на шотландський парад я дозволяю вбирати кілти! І тільки тому, що кілт теж є елементом військового одягу в армії США!

Полковника явно не засмутило, що сміявся він один. Мені стало ще холодніше. Полковник зробив останню спробу пожартувати:

— Отже, так! Усі монголи несуть службу до 16:00! Ірландцеві О’Васильєву дозволено пити віскі після обіду! Вільно!

Усі нарешті засміялися.

— Не піддуває тобі? — поцікавилась наш суперінтендант, сержант Сара МакКарті.

— І як ви, дівчата, ходите взимку у спідницях? Холодно ж до біса!

— У нас є свої таємниці, — всміхнулася МакКарті.

— Дуже е-е-е… цікаві відчуття, — зіщулився я. — Ірландські чоловіки, напевно, витриваліші.

— Ірландці не носять кілтів. Це традиційний шотландський одяг, — виправила мене Сара.

— Серйозно?

— Цілком. Ірландці й кілт — абсолютне нетрадиційне поєдання.

— А я думав…

— Це дивна історія, Джорджіо. Одному видатному діячеві ірландського націоналістичного руху, учасникові антибританського «Великоднього повстання» Патрікові Пірсу не сподобались традиційні ірландські штани, що звалися «trews». Вони нагадували йому спідні панталони. І на початку двадцятого століття він запропонував ірландцям носити кілти.

Я розвісив вуха і слухав, бо не знав цих тонкощів.

— Тобто… Стривайте… Ірландці не носили кілтів?! А чого ж тоді я його нап’яв?

— Хочеш зняти прямо зараз? — всміхнулася Сара. — Не думаю, що це слушна думка.

— І що, в шотландців під ним нічого немає?

— Якраз навпаки — там усе має бути на місці.

Це була найдотепніша відповідь на запитання «чи є щось під шотландським кілтом?». Подейкують, що саме так відповів британській королеві Вікторії гренадер-шотландець, коли Її величність поцікавилася, чи правда, що «під кілтом нічого немає». «Запевняю, Ваша величність, усе там є», — відповів кмітливий солдат.

— Ви така обізнана в ірландських традиціях, — здивувався я.

— Я ірландка по дідові, — пояснила Сара. — МакКарті — ірландське прізвище. Мої предки з Манстера, це на півдні Ірландії.

— Я думав, ви шотландка…

— Мій прадід свого часу перебрався в Шотландію. Прабабця була з клану Ферґюсон. Я була вихована як шотландка, попри те, що в мені, крім шотландської та ірландської, англійська та валійська кров.

— Ого…

Від нової інформації я забув і про крижаний вітер, що задував мені під кілт.

— І ще, — продовжила Сара з цілком серйозним виразом обличчя. — Таке враження, що ти в розмові зі мною завжди хочеш додати «мем». Я тобі не полковник. Мені цієї субординації не треба. Зрозуміло?

— Так, мем!