Франческа. Повелителька траєкторій

ФІНАЛ

У понеділок Франческа не принесла на роботу комах, не запустила бейсбольним м’ячем мені в голову, не розбила шибку, ні з ким не посварилася через свій акцент і навіть не блювала в туалеті. Але ця історія цілком могла б стати останньою в серії оповідань про мою веселу напарницю.

Цілий ранок Франческа була якась розгублена й тиха. Уважно розглядала мене й доктора Рассела, вслухалася в бурчання офіцера Баррела. Була неуважна в розрахунках, гладила пальцями течку з поточними завданнями і нервово смикала ключика від пульта запуску двигунів, що його, як і я, носила на блискучому ланцюжку.

Зміну поведінки знов помітили всі. І всі захвилювались. Перший не витримав я. Підійшов до напарниці і, поклавши руку їй на плече, спитав:

— Чессіно, з тобою все гаразд?

Франческа довго дивилася в підлогу, а потім підняла на мене очі. В очах стояли сльози. І хоч наша команда вже звикла до надзвичайної сентиментальності дівчини, та щось мені підказало, що якраз тепер треба переживати по-справжньому.

— Що сталося, солоденька? — коло мене стояв украй стривожений доктор Рассел.

— Що, що тут таке? — вуса офіцера Баррела смикнулися й завмерли у очікуванні відповіді. Лівий вус ледь помітно тремтів. Таке бувало тільки тоді, коли Баррел сильно хвилювався.

— Мені запропонували нову роботу, — вичавила нарешті Франческа.

Ми всі з полегшенням видихнули. Головне, що ніхто з сицилійців не вмер і не захворів. Однак сама новина була, скажемо прямо, не найприємніша. Принаймні для всіх нас.

— Франческо, ти можеш налякати до смерті! Маєш такий талант! — Баррел нервово смикнув лівого вуса.

— Де саме? — слабким голосом спитав Рассел.

— В Іллінойському університеті в Чикаґо. Моя викладачка переїхала туди рік тому, і тепер їй потрібна асистентка на факультет математики й статистики.

Відповіддю Франчесці була повна тиша. Рассел повільно опустився на стілець. Старший офіцер Баррел розгублено закліпав, а я просто впав у ступор.

— І? — перший опанував себе Рассел. — Скільки в тебе часу на роздуми?

— Маю час до завтра.

Було так тихо, що навіть Г’юстон, що цілий ранок теревенив без упину, здавалось, ошелешено мовчав.

— Наука — це завжди добре. Робота в Університеті відкриває безліч можливостей, — професор Рассел намагався підбадьорити невідомо кого — чи то Франческу, чи себе.

— І на старт дадуть у будь-якому разі більше, ніж тут, — хмикнув Баррел.

Знов повисла незручна пауза. Я мовчки розвернувся й пішов варити собі каву, хоч кави мені нітрохи не хотілося.

— Розумієш, я математик. Коли Карен їхала, вона одразу сказала, що шукатиме місце й для мене. А тут вона мені вчора дзвонить, і ось… — Франческа була абсолютно розгублена, ніби п’ятирічна дитина, що опинилася посеред вулиці без батьків.

Я зітхнув, простяг напарниці аркуш паперу та олівець. Папір був розділений на дві половини. На одній я написав «Чикаґо». На другій — «Сім’я».

— Розумію. Вибір тяжкий. Візьми цей папірчик. Під кожною графою напиши свої плюси й мінуси. Потім порахуй. Де буде більше плюсів, там і лишайся. А я піду, щоб тобі не заважати.

Я вийшов з кабінету й щільно зачинив за собою двері.

У командному центрі сиділи доктор Рассел і старший офіцер Баррел. Щойно я зайшов, обидва запитально у мене втупилися.

— Нічого не знаю, — заявив я. — Франческа в процесі.

Рассел шумно зітхнув.

— Вона талановитий математик, — сказав нарешті професор, — хоч у неї часто бувають не усі вдома.

— А я пам’ятаю її перший день, — згадав Баррел. — Мені подзвонили з КПП і сказали: «До вас дитина». Я ще йду й думаю — яка дитина? Хтось із моїх прийшов, чи що? А навіщо? Не могли подзвонити? Приходжу — а там сидить вона. Не дивно, що її не пустили — вона була геть як школярка!

— Чого ви її вже ховаєте? Уже почали ділитися спогадами. Вона тут на поверсі сидить! І вона ще не визначилася! — сказав я.

— Люди завжди шукають краще місце, це нормально, — Рассел поправив окуляри. Однак лунало це дуже непереконливо, тому ми всі знов замовкли.

Розмова не клеїлась.

З коридору долинуло важке гупання. За мить двері з тріском розчахнулись, і на порозі став полковник.

— Якого біса тут у вас відбувається! — замість привітання прогарчав Вескотт.

Ми подивились на командира бази, як два сумні тюлені й один морж.

— Що за нахрін? Франческа йде? — ми втрьох знизали плечима. — Я не зрозумів, що це тут за настрої! — гаркнув полковник.

— А що за настрої? Це нормальна ситуація. Місце непогане. Чикаґо, правда, та ще дупа. Але все ж таки університет, — зітхнув Баррел.

— Та ще й університет штату. Там з оплатою можна вирішити скоріше, ніж у федералів. А те, що ми витрачаємо безліч часу й сил на підготовку кадрів, тут нікого не цікавить. А потім ці кадри, — Рассел кивнув чомусь на мене, — розбігаються.

— Ми не можемо впливати на підвищення заробітних плат, це правда, — неочікувано спокійно відказав Вескотт. — Для федералів це проблема. Справді. Я з року в рік вибиваю пільги й надбавки для свого персоналу. А НАСА слід задуматись над утриманням новачків. Інакше вони й далі розбігатимуться, — і Вескотт чомусь подивився на мене.

— Чого ви на мене дивитесь? Мене в Чикаґо не запрошували, — буркнув я.

— Омайґад, Чикаґо! — простогнав Вескотт, закотивши очі. — Це ж хрін знає де!

— А ми вже звикли, що ти не Андрій, а Джорджіо, — раптом додав Рассел.

Усі зітхнули.

— Я розумію, що рішення за Франческою, — обережно почав Вескотт. — Але ти, Андрію, може, якось повпливаєш? Вона до тебе дослухається. І ви, пане професор. Невже ви дозволите їй піти? На створення нової пари знову піде час! А вони ніби ввійшли в ритм…

— Я хочу, щоб Чессіна зробила свій вибір сама, — сказав я. — Вона для цього достатньо доросла. Нехай обирає те, що для неї краще.

— А ти сам як думаєш? Вона ж твоя напарниця, — спитав мене Вескотт.

— Дуже, дуже дурне й недолуге запитання, полковнику! — рубонув завжди спокійний і добродушний астрофізик, поки я ще й рота не встиг відкрити. — Я витратив безліч часу й зусиль, щоб підготувати цю пару! Півроку напружених тренувань і практики! Практики! Ще півроку притирки та тренувань! І щойно вони дійшли до такого рівня підготовки, що можуть легко впоратися без мене, ви питаєте, що Джор… Андрій, думає, коли його напарницю намагаються переманити в чортову діру! І це після того, що ми всі витримали, відвоювавши її у HR!!! І це після того, як вона чудово вписалася в команду! Добре, що ви в мене не спитали, ЩО! Я! Про все це! Думаю!!!

Рассел розійшовся не на жарт. Я його таким іще не бачив.

— Дочекаймося рішення самої Франчески. Говорити можна багато. Так, нам усім буде жаль, якщо вона піде. Але це мусить бути її свідомий вибір, — твердо сказав я.

Наприкінці робочого дня, коли ми всі вже розходилися, в командний центр зайшла Франческа. Я саме сидів і складав графік на поточний тиждень.

— Джорджіо, можна тебе на секунду? — покликала напарниця.

Ми пішли в кабінет.

— Я нікуди не їду.

Я відчув, що камінь, навіть не камінь, а здоровезна брила впала у мене з плечей.

— Чесно кажучи, я з самого початку була на дев’яносто відсотків упевнена, що нікуди не поїду.

У мене від’їхала щелепа.

— Франческо, ти не могла одразу про це сказати? — прошипів я. — Ми за цілий день трохи з глузду не з’їхали, хай тобі чорт!

Франческа подивилась на мене з-під лоба.

— Ви й справді переживали?

— Та я тебе зараз уб’ю на місці!!! Баррела всього колотить, Рассел цілий день місця собі не знаходить, полковник прибігав, я…

— Ну куди ж я без вас… — пробурмотіла Франческа. — Невже ти міг подумати, що я…

Двері без стуку розчахнулись, і в кабінет влетів Рассел. Наставник зупинився, довгим поглядом подивився уважно на свою ученицю і раптом зітхнув з полегшенням:

— Ну слава Богу!

І тільки тут я помітив, що на аркуші, який я дав зранку Чессіні, у розділі «Сім’я» ніяких плюсів і мінусів не було. Там були всі наші ініціали. А внизу був намальований морж. З бивнями і з величезними вусами. Не впізнати ці вуса було неможливо, тим більше, що морж був у кашкеті.