Хочете дізнатись про себе багато нового? Спитайте в колег.
Я не поїхав на роботу на 6:00, як зазвичай, а поїхав на 7:00.
О шостій ранку в нас щоденна церемонія підняття прапора, а далі ми з Франческою починаємо готувати командний центр до зміни. Перевіряємо прилади, встановлюємо зв’язок з Г’юстоном, настроюємо канали далекого зв’язку і так далі. О 7:00 початок зміни, і впродовж неї ми рухаємо супутники й зонди по орбітах і траєкторіях. Цього разу я проспав і підходив до командного центру всього за п’ятнадцять до сьомої. Тут встановлено товсті залізні двері, які замикаються на шість електричних замків. Щоб їх одімкнути, треба просканувати відбиток пальця. Я поклав палець на сканер, двері ледь чутно загули, відсуваючи важкі пальці замків [14], і зовсім без шуму відсунулися сантиметрів на три. Далі треба самому.
Я вже було схопився за ручку, як почув своє ім’я:
— Я коли вперше побачила Джорджіо на екрані, то трохи не вмерла зі сміху! — потішалась наді мною Франческа.
— Ага, стоїть такий, у сорочці з метеликом, у тонких окулярчиках, прямо Вольф Блітцер [15], — гигикнув Баррел.
— Слухай, а Раліца Васильєва з CNN не його родичка? — подав голос Рассел.
— Васильєва? Сестра? Не схожа.
— Дочка?
— Ти що, їй за п’ятдесят!
— Мама?
Усі зареготали так, ніби побачили, як Раліца котить мене в дитячій колясці.
— Важко уявити Джорджіо журналістом, тим більше на екрані, десь у студії чи в ООН! — продовжувала Франческа.
— Журналісти — це ж стерв’ятники! Накидаються зграєю і жеруть мертвечину! — поділився знаннями журналістики старший офіцер Баррел.
«Ах ти ж морж вусатий! Стривай, я тобі вуса вищипаю!» — подумав я, а трійця продовжувала перемивати мені кісточки:
— Та ні, Джорджіо не схожий на пожирача трупів, — захистила мене напарниця. І тут же виписала мені новий діагноз: — Він схожий на панду!
«Такий самий жирний, вайлуватий, повільний і наївний? — промайнуло у мене в голові. — На себе подивись! Весь час тріскотиш, наче та сорока. Ще ж і чорна й носата, як сорока!»
— Він мені більше сову нагадує. Велику пухнасту сову. Сидить, очі в окулярах вирячить і мовчить цілими днями, — сказав Баррел.
«А сам як тюлень! Добре, що я тобі індика не нага…» — не встиг подумати я, як почув дорогу напарницю:
— Та не сову, а індика! Буває, сидить такий значний, наче князь, надметься, кирпу гне й накази роздає: «Царь во дворца, царь во дворца! На трон сєла! Ході то, дєлай сюда! Улибайся, пупсік, чо злой сідіш?» — Франческа доволі схоже перекривила Бората.
Усі знов зареготали. Я зціпив зуби. На диво, порівняння з Боратом Соґдієвим [16] мене нітрохи не образило. Мені здається, що Саша Коен хоч і карикатурно, але досить влучно зобразив середньостатистичного журналіста: щирий, відкритий, неупереджений і наївний, злегка (а подекуди й неабияк) придуркуватий і чесний. До всього цього додаються антисемітизм, сексизм і гомофобія (щоправда, Борат не завжди розуміє, що це таке насправді). Що тут приховувати, серед українських журналістів чимало таких боратів соґдієвих. Розлютило мене тільки те, що Франческа вважає, ніби я пихатий йолоп. Ну нічого. Вона в мене ще затанцює польку на розпеченій сковороді!
— А небагатослівний він тому, що мову ще погано знає, — добила мене Франческа. — Він часом розмовляє, наче Борат!
«Стривай-но, потворко. Я тобі це пригадаю! — подумав я. — На себе подивись! Говориш, як Луїджі з “Тачок”!»
— Та нормально він розмовляє, — заступився за мене Рассел. — У мене ніколи не виникало проблем.
— Та в мене проблем теж не виникало, але іноді так хочеться побалакати, а він такий небагатослівний! — пожалілася напарниця.
— Сара МакКарті теж мало говорить, — сказав Рассел.
— Вона закохана в полковника! — Франческа видала найпопулярнішу на авіабазі плітку. — Тільки це таємниця!
— Теж мені таємниця, — всміхнувся у вуса Баррел.
Я не витримав і помаленьку почав виходити з укриття. Проте дорогі колеги так захопилися плітками, що мене й не помітили.
— Будь вдячна, що він тебе взагалі слухає і реагує, — уже вкотре заступився за мене професор. — Ти ж строчиш, наче автоматична гвинтівка.
«Наче сорока», — уточнив я подумки.
— Він мені ні разу про це не казав! Ніколи мені не дорікав! У мене таке враження, що він мене не завжди розуміє! — ображено заторохкотіла Франческа.
— Та все я розумію! — я не витримав і подав голос.
Трійця заклякла.
— Ой! — пискнула Франческа й затисла рота руками.
Офіцер Баррел пірнув у папери. Професор Рассел почервонів і став протирати окуляри.
— Ну, чого зупинились? — сказав я. — Продовжуйте далі суд Лінча, у вас непогано виходить!
— Е-е-е… а-а-а… Який суд Лінча? — Франческа спробувала прикинутися шлангом.
— Значить, я панда на ім’я Борат? — я свердлив напарницю очима. — Жирна, вайлувата й тупа панда?
— Панди не тупі… — пробелькотіла Чессіна, — вони милі й добродушні…
— «Як ши маш? Мене звай Борат! Два людєй ноль блядєй! Дженькує!» — видав я напам’ять усі цитати з Бората, які знав.
Доктор Рассел зареготав так, що я аж злякався, чи не вхопить його удар. Ніхто, крім професора, більше не сміявся. Офіцер Баррел рився в паперах і рохкав, наче кабан, намагаючись заглушити сміх.
Франческа стояла, червона, як буряк — здається, почервоніли навіть скельця її окулярів.
— З мовою в мене погано, так? А як тебе зрозуміти, коли ти говориш двома мовами одночасно? Ага. Думаєш, я не знаю, що таке «come va, stronzo»?! «Stronzo»?! Seriously?! Тобто «як справи, гаденя»?
— У нас так близькі друзі вітаються… — Франческа якось дивно на мене подивилась. Я одразу згадав, як Франческа нещодавно намагалася привітати мене російськими матюками.
— Ну що ж, ОК зі мною — що правда, те правда. А хто сказав Патріціо про Вітакера, що той «brutte come lа merda de gatto»? «Страшний, як котяче гівно»? Думаєш, якщо при мені перейти на італійську, то я нічого не зрозумію? Думаєш, мені так важко перевірити в словнику?
— Він мудак!!!
— Авжеж, і тут я згодний. Але пам’ятай — я розумію все, про що ти говориш, тому не треба тут про мою мову!
Франческа опустила очі.
Запала незручна пауза.
— Хоча чого там, і про мову ти казала правду — вона далека від ідеалу, — погодився я, трохи подумавши. — І проти сови я нічого не маю, — я повернувся до Баррела. — Симпатична птаха!
— Думаєш, я не знаю, що ви мене позаочі називаєте моржем? — відгукнувся старший офіцер. — Я, може, спеціально для цього вуса ростив!
— Так незручно, так незручно, пробач, пробач! — голосила напарниця, схопивши мене за руку.
До кінця зміни вона була тиха, як миша. Їй і справді було незручно. Попри те, що я анітрохи не образився (ну скажіть, хто з вас не пліткує і не обговорює позаочі колег?!), дівчина почувалася не у своїй тарілці.
Нарешті мені це набридло. Нам усім була потрібна справжня Франческа, та, що тріщить, мов сорока.
— Улибайся, пупсік, чо злой сідіш? — інтонацією Бората сказав я.
— Baciami il culo! — жваво відгукнулася напарниця.
Ага, «поцілуй мене в дупу». Знаємо.