Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

Ранок був чистий і свіжий. Я спокійно приготувався до церемонії підняття прапора, як раптом хтось сильно вщипнув мене за бік.

— Франческо!!! Щоб тобі добре було!!! Що за гусяча звичка щипатись?!

— Швидко в командний центр!!! У дітей уже півгодини як ракета на старті!!!

Я ще не второпав, про що йдеться, але видно було, що справа термінова, бо моя напарниця галопом ушкварила навпростець через плац, де вже вишикувалися солдати, і ледь не збила по дорозі командира бази, що якраз підходив для щоденної церемонії підняття прапора. Полковник Вескотт ледь устиг зробити крок назад.

— Пардон! — я, закинувши рюкзак на плече, побіг за напарницею.

— А що тут, власне… — далі я вже не чув, бо спішив за невгамовною сицилійкою.

Ми влетіли в командний центр, і щойно я надів гарнітуру, як у навушнику почув голос Трейсі:

— Джорджіо, Франческо, Воллопс на другому каналі, Orbital ATK на третьому! Г’юстон — як завжди!

— Дякую! — я перемкнувся на закритий зв’язок і прохрипів у мікрофон: — Чессіно, що сталося?!

— Старт через кілька хвилин, команда з Orbital ATK напередодні виставила кут нахилу й орієнтування і віддала керування стартовій команді, а їм п’ятнадцять хвилин тому надійшла свіжа метеорологія — на висоті десять кілометрів сильний вітер понад допустиму норму і впала температура!

Тут потрібно зробити паузу і пояснити, що, власне, сталося.

Дозвукова ракета НАСА (дозвукова, бо її швидкість не перевищує швидкості звуку) Terrier Orion злітає з пускових рейок, як і будь-яка мала ракета. Напрям і нахил рейок встановлюється залежно від:

1) payload — тобто корисного навантаження ракети-носія;

2) місця посадки капсули;

3) заданого апогею (найвищої точки траєкторії);

4) метеопрогнозу, оскільки траєкторія безпосередньо залежить од руху повітряних мас через малу швидкість і малу вагу ракети.

І от з останнім пунктом виникли проблеми. Метеорологічні умови змінились, а запрограмована позиція ракети залишилась.

— Франческо, а ми тут причому? У них на Воллопсі — цілий Orbital ATK і департамент геліофізики НАСА!

— Стартової команди Orbital ATK немає, там тільки контролери, а розрахункова група буде аж через годину. І геліофізики одразу вказали на нас, бо ми були серед тих, хто їх тренував!

— OMG, і що? Я суборбітальними пусками не займався, я тільки теорію знаю, це не наша спеціальність!!!

— Я займався, — спокійно сказав Баррел, що стояв у нас за спиною. — Я на них, синку, виріс. І нічого складного тут немає.

Мені одразу стало легше.

У навушнику стояв гомін — це під’єднався Воллопс.

— Доброго ранку, Сі-Ті! На зв’язку Воллопс, старший контролер зміни Orbital ATK Маерс!

— Доброго ранку, Воллопс! Що у вас там?

— У нас зміна вітру на висоті десять з половиною кілометрів, пориви до двадцяти п’яти метрів на секунду, напрямок північний захід — протилежний від океану.

— Треба відміняти пуск, максимально допустимі тільки двадцять метрів на секунду, — згадав я інструкцію.

Було чути, як діти, наша стартова команда, охнули.

— Не треба відміняти пуск, Джорджіо, — сказав старший офіцер Баррел. — Це допустима межа при старті, при роботі першого ступеня. Висота 10 кілометрів — це вже другий ступінь. У Orion є рухомі стабілізатори курсу, а у бустера Terrier — ні. Тому начхати на вітер, розраховуйте траєкторію і змінюйте нахил і напрямок стартових рейок.

— Я займуся! — сказала Франческа.

— ОК, займайся розрахунком, я візьму на себе контроль пускових систем, — сказав я.

Я настис кнопку зв’язку і не своїм голосом сказав:

— Воллопс, це Сі-Ті. Хто у нас на контролі?

— Я! — обізвався хтось. Я упав очима в список стартової групи.

— Джон Вінслоу?

— Так, я! — я відкрив карту процедури пуску (в НАСА обожнюють усілякі карти процедур та інструкції типу «step-by-step»).

— ОК, Джоне, я Джорджіо. Переведи статус пуску із зеленого в жовтий.

— Є!

Г’юстон побачив жовтий статус за десять хвилин до старту і одразу ввімкнувся:

— Воллопс, це Г’юстон, що у вас там відбувається?!

— Г’юстон, це Сі-Ті, нічого особливого, корекція пуску.

— Джорджіо, це ти, чи що? Щось сталося?

— Нічого особливого. Погода змінилась.

— А, ОК, тримайте нас у курсі!

— Що далі? — захвилювався учень за пультом. Я зиркнув у інструкцію.

— Зніми «lock» з системи орієнтації.

— Є!

— Усе. Тепер чекай. Хто у нас на розрахунках? Лейла?

— Я тут! — відгукнулася дівчинка в мусульманській хустці.

— Солоденька, це Джорджіо, пам’ятаєш, ти мене напередодні питала про похибку апогею?

— Так!

— Тепер побачиш, що це таке, на практиці. У тебе відкрився статус керування орієнтацією?

— Так, став зелений!

— Відкрий координати курсу, видали попередні і чекай на Франческу, зараз вона дасть тобі нові цифри.

— Я боюсь… — несподівано сказала Лейла й запхинькала.

— Е-е-ей, спокійно, все під контролем, моя хороша. Чуєш, доцю?

Лейла заплакала по-справжньому.

Я, хоч і сам був не свій, однак спробував угамувати тремтіння і якомога спокійніше сказав у мікрофон:

— Так, народ. Calm down [39]. Це цілком нормальна ситуація. Ми б злетіли й без цієї корекції, просто якщо хочемо, щоб усе було за планом, то треба внести невеличкі зміни. Усе буде ОК!

— Сі-Ті, це Воллопс, прийняли, все буде ОК, ми тут допоможемо, — обізвався контролер ATK.

Через кілька хвилин Франческа з Баррелом розрахували орієнтацію і кут нахилу пускових рейок.

— Воллопс, це Сі-Ті, маємо нові цифри. Відправляємо файлом? — спитав я у Франчески.

— Та продиктуйте так, менше часу піде! — махнув рукою Баррел. — Будете ото зараз шифрувати, відсилати. Теж мені, високі технології! Іноді треба простіше!

— Лейло, солоденька, зараз ти завдаватимеш правильні параметри для орієнтації. Франческа тобі диктуватиме, слухай уважно!

— ОК!

Коли дівчата закінчили вводити параметри, я сказав:

— А тепер натисни «lock» на панелі керування орієнтацією і переведи систему в «зелений» статус.

— Є! — доповіла Лейла.

— Джон?

— Я!

— Статус стартової конфігурації зелений?

— Так!

— Переводь свій стартовий статус із жовтого в зелений.

— Є!

— Тепер перемкнись на Г’юстон і доповідай про готовність.

— Я?

— Ні, блін, мамочка твоя!!! — діти у Воллопсі засміялися. — Ти, звісно. Хто в нас тут командує пуском?!

— Г’юстон, це Воллопс, старший пускової команди Джон Вінслоу. До пуску готові!

— Воллопс, це Г’юстон! Прийняли, коридор відкрито! Хай вам бог помагає, дітки!

До старту залишалося три хвилини. У вухах в мене стугоніло, в роті пересохло. Я хотів було прогнати стартову команду по «статус-чек», але Баррел махнув рукою, мовляв, не займай дітей!

— І так би злетіла. Подумаєш, трохи не туди б полетіла, ви ж не на орбіту капсулу виводите, а просто піднімаєте її на потрібну висоту, — бубонів у вуса старший офіцер.

10… 9… 8… 7… 6… ключ! 4… 3… 2… 1… Ignition! Liftoff! [40]

Настала мить істини.

Пуск, над яким працювало 150 студентів і викладачів з усіх штатів, відбувся! Діти й космос стали ближчі ще на одне натискання кнопки.

…На сьомій секунді перестав працювати бустер Terrier.

…На десятій секунді Terrier відокремився

…На чотирнадцятій секунді ввімкнувся двигун Orion.

На висоті 10,5 км Orion злегка закрутило, коли він потрапив у сильний повітряний потік, однак запрацювали стабілізатори і ракета впевнено вирівняла курс. Франческа, Баррел і Лейла зробили свою роботу.

Через 137 секунд ракета сягнула апогею і відстрілила капсулу з науковим обладнанням. У навушнику я почув оплески, сміх і плач.

— Воллопс, Сі-Ті. Вітаю з успішним запуском! — сказав я дерев’яним голосом. За ці двадцять хвилин я втомився так, наче зранку до ночі косив.

Через кілька годин за кількасот кілометрів од східного узбережжя Атлантики корабель НАСА виловить капсулу з двадцятьма трьома експериментальними модулями RockOn! дев’ятьма модулями RockSat-C і вісімдесятьма маленькими модулями, зібраними дітьми з сорока дев’яти штатів.

Уже через добу всі учасники під керівництвом відділу геліофізики НАСА почнуть роботу над дешифруванням результатів.

Ми вже було зібралися йти на перерву перед нашою основною зміною, як знову ввімкнувся Воллопс:

— Джорджіо, Франческо, ми хочемо вам подякувати! — говорив, як я зрозумів, старший, Джон Вінслоу.

— Нема за що, це наша робота! — сказав я.

— Ми раді, що у вас усе вийшло! — додала Франческа.

— Джорджіо… — я раптом почув Лейлу. — Вам же не двадцять п’ять, правда?

— Та й Франчесці не вісімнадцять! — я вирішив потопити з собою і напарницю.

У голову мені негайно полетів олівець (колись вона мені влучить в око!).

— Ви сказали на мене «доцю»… — схлипнула Лейла.

— Пробач, пробач… я не хотів, просто в мене старша дочка така, як ти…

— Дочка? То скільки ж вам років?

— Тридцять дев’ять…

— Ого, який молодий! А не скажеш…

— Дякую…

— Вам дякую… Просто в мене немає тата… Він загинув в Іраку, як я була маленька, — Лейла заплакала.

— От холера… Пробач, солоденька… Я не хотів… Я не знав…

— Та ні, все ОК, мені було приємно… Ніби тато… Я просто хотіла подякувати…

Одно слово, у нас був потоп.

Дорога до знань завжди важка й довга. І ставати на неї ніколи не рано й ніколи не пізно. Ні Лейлі в її п’ятнадцять, ні мені в тридцять дев’ять.