Франческа. Повелителька траєкторій

* * *

Це було важко. Неймовірно важко.

Апарат важить повних шість тонн. Крім того, було ще й страшно. Страшно було так, що руки трусилися і в очах темніло.

Сьогодні ми паркували британський Inmarsat-5 F4 на геостаціонарній орбіті. Коли працюєш у якійсь галузі і глибше вникаєш у суть справи, то стає видно, яких прикрих помилок припускаються мої колеги-журналісти, що пишуть матеріал, не до кінця розібравшись у ситуації. Учора одне медіа написало, цитую без змін: «…і через півгодини після старту надійшла інформація, що супутник успішно вивели на геостаціонарну орбіту». Насправді Inmarsat було виведено на проміжну[28] орбіту, з якої вже потрібно було поставити його на геостаціонарну. Тобто «підвісити», щоб він обертався разом із Землею, «зависнувши» на одному місці, наче гігантський колібрі. Якщо спостерігати за таким супутником із Землі, то він буде абсолютно нерухомий, бо геостаціонарна орбіта — це така орбіта, що лежить у площині земного екватора. Супутник летить по такій орбіті зі швидкістю обертання Землі. Існує ще «геосинхронна орбіта» — це така орбіта, на якій період повного обертання сателіта дорівнює астрономічному періодові обертання Землі, тобто 23 години, 56 хвилин і 4,1 секунди. Така орбіта має нахил відносно екватора. Причому якщо орбіта має нульовий ексцентриситет [29] — вона описує «вісімку», якщо ні — то еліпс.

Якщо ви ще цю книжку не закрили й не закинули до дідька, нагадаю, що Inmarsat потрібно було перевести з проміжної на геостаціонарну орбіту. А для цього треба здійснити безліч маніпуляцій: розрахувати траєкторію переходу, коридор переходу (переконатися, що рух супутника не заважатиме іншим сателітам та кораблям), силу й напрямок імпульсу двигуна, алгоритм і схему гальмування, силу імпульсу гальмування, «точку стояння» і, нарешті, парковку та орієнтацію супутника в просторі.

Страшно читати, еге ж? У реалі це ще страшніше, повірте мені. Порівняння про пересадку з велосипеда в 40-тонний тягач дуже точне, як на мене. Добре, що розгортанням антен, підключенням живлення і пробним запуском транспондерів займаються інженери Inmarsat.

Перед початком місії професор Рассел сказав:

— Завдання важке. Ви такого ще не робили. Тому я зрозумію, якщо ви відмовитесь через те, що не готові або почуваєтесь незатишно.

Я подивився на Франческу — та прискіпливо розглядала свій манікюр.

«Раз напарниця промовчала, то й я промовчу. Що вже тепер казати? Вона почувається впевнено, бо вона математик, а я чим гірший? Я все-таки офіцер — іспити склав на офіцерську кваліфікацію… Якось буде…»

— Готові? — спитав ще раз професор.

— Так! — відповів я.

Франческа, не відриваючи погляду від манікюру, пішла за свою станцію. Я пішов за свою.

— Офіцер Баррел буде, як завжди, на контролі, а я допомагатиму вам! — Рассел сів біля мене. — Ну що, погнали?

— Погнали!

— Г’юстон, це Сі-Ті! До роботи готові! — бадьоро пропищала напарниця.

— Сі-Ті, це Г’юстон, вітаю! Inmarsat уже чекає, дуплекс на частоті XXX,XXХ.

Британці були небагатослівні. Привіталися, сказали, що також приймають телеметрію, й уточнили курс.

— Отже, — почав професор, — нам потрібно перевести сателіт з проміжної орбіти на геостаціонарну з апогеєм XXX. У нас гібридна система двигунів, тому зараз ми використовуємо головний двокомпонентний двигун.

Головний двигун сателіта — це повноцінний реактивний двигун, у якому використовується рідке пальне й окислювач.

— Пам’ятайте, що потужність імпульсу ми розраховуємо як завжди, — продовжував професор. — Але прошу не забувати, що маса сателіта — шість тонн. Отже, потрібно враховувати інерцію.

Перед кожною маніпуляцією професор читав нам невеличку лекцію, що дуже допомагало, бо таку махину ми рухали вперше. Ми слухали професора, пороззявлявши роти, наче двоє двієчників.

Щоб спрямувати сателіт на завданий курс, треба зорієнтувати його в просторі. Тобто спрямувати. Ви ж пам’ятаєте, що для цього в нас є чотири осьові й чотири радіальні гідразинові двигуни. Вони маленької тяги і потрібні для поворотів.

Потім супутник потрібно штовхнути по курсу вперед. Для того є головний апогейний двигун.

Щоб не переборщити з потужністю, до потрібної орбіти краще добиратися в три етапи, «короткими перебіжками».

Професор Рассел узяв маркер і намалював у перспективі проміжну орбіту і «точку стояння». Намітив три точки «А», «В» і «С» і з’єднав їх пунктиром. Точку відправки він обізвав «нуль», а «точку стояння» — одиницею. Це й був наш кейс на сьогодні.

Перша спроба була дуже страшна. Ми зорієнтували сателіт і дали імпульс, правильно врахувавши, як нам здавалось, інерцію шеститонного велетня. І ця тумба, заввишки як триповерховий будинок, зрушила з місця, тобто з «нульової точки». Ми дивились на цифри телеметрії і завмирали з жаху — сателіт наближався до першої точки, точки «А», дуже стрімко. Занадто швидко. І не туди, куди треба.

— Вирахуйте похибку, виправте курс, дайте імпульс, утроє менший за потужність першого, і ведіть його до точки «В», — наказав Рассел.

Було чути, як у нас з Франческою тріщать мозки. Обчислення треба було провести дуже швидко. Причому я вираховував похибку, а Франческа — курс, і перевірити одне одного в нас просто не було часу — сателіт летів, і якщо ним не керувати, можна було просто втратити дорогезну гору електроніки. Тож треба було діяти не навпомацки, а впевнено й швидко. А з цим, як з’ясувалося, в нас поки що проблеми.

Нарешті ми відправили сателіт у точку «В». Тепер знову схибили, але вже трохи менше, ніж першого разу.

— Inmarsat, а як ви зазвичай доводите супутники до «точки стояння»? — поцікавилася Франческа.

— Ніяк, мем. Ми ще не запускали такого супутника, — лаконічно відповіли британці.

— Вони знущаються! — прошепотіла напарниця.

— Ми просто спостерігаємо, як ви це робите, — рівним голосом сказав котрийсь британський інженер.

Тепер і мені здалося, що вони знущались. Якби керівництво Inmarsat знало, що їхнім дорогезним супутником кермують учорашній журналіст і дівчинка-горобчик, то їх би трясця вхопила, це точно.

Щоб спрямувати сателіт у точку «С», довелося знову вираховувати похибку, повертати сателіт і давати імпульс головному двигунові. Але до цього ще додалося гальмування гідразиновими двигунами — аби не вилетіти за межі заданої орбіти.

Ви ніколи не пускали саморобний вітрильник у калюжі? Треба було дмухати у вітрила в певному напрямку, якщо хочеш, щоб кораблик плив туди, куди слід. Тільки наш «кораблик» був важкий, як зараза, і не зупинявся під впливом опору води та повітря, а летів, як дурний, у темні глибини космосу.

З точки «С» до точки «один», тобто до кінцевого пункту, ми підбиралися дуже повільно, постійно гальмуючи осьовими й радіальними двигунами. І… промахнулись!!! Ми промазали! Точніше, перелетіли точку!

Напарниця стала біла, як простирадло. Я був близький до паніки. Що робити? Штовхати супутник назад гідразиновими двигунами? Ксеноновими «пукалками»? Поки ми думали-гадали, сателіт віддалився на недопустиму межу в десять кілометрів.

У Inmarsat мовчали. Нарешті професор сказав:

— Ми не можемо марно витрачати гідразин. Треба негайно ввімкнути гальмування, розвернути супутник на 180 градусів головним соплом, дати слабкий імпульс апогейним двигуном і одразу ж, буквально через кілька секунд, починати гальмувати двигунами орієнтації, поки не зупинимо супутник у «точці стояння».

Можлива похибка має складати не більше ста метрів.

Тяжчих обрахунків я ще не робив. Не буду заглиблюватися в подробиці, але після п’ятнадцяти хвилин цих обрахунків я почувався, наче після гранчака горілки. Зображення пливло перед очима, ніби в олії.

— Я зараз здохну… — прошепотіла напарниця в гарнітуру.

— Чекай, доведемо цю бандуру в «точку стояння», а потім уже здохнемо, — пообіцяв я.

За мить до того, як сателіт опинився в потрібній точці, ми дали останній залп з гідразинових сопел і завмерли.

1,55… 1,30… 1,01… 0,85… 0,72… 0,55… 0,43… 0,37… 0,31…

З кожною цифрою серце так бухкало, що чути не було нічого, крім його глухих ударів. Кров шуміла у вухах. Руки й лоб холодні. Спина мокра.

…0,29… 0,25… 0,21… 0,19… 0,18… 0,17… 0,17… 0,17…

— Нуль сімнадцять стабільний! — тут реально, як у фільмах, усі встали, зааплодували й стали обніматись. Франческа заплакала. У мене теж очі змокріли.

— Дякуємо за роботу, це було неперевершено! — незворушно сказали британці.

— Сі-Ті, дякуємо! Ви молодці! — привітав Г’юстон.

У нас не було сили щось відповідати. Франческа впала на клавіатуру прямо в гарнітурі і в окулярах. Я сидів і втикав у простір. Усі звуки були наче крізь вату.

Найбільше за всіх радів професор Рассел:

— Ну все, тепер я можу валити назад, у Флориду!

А мені стало дуже сумно. Ми ж завжди діяли за його вказівками. Яке «валити»?!

Сьогодні в нас був усього один кейс. Але після нього ми почувались, ніби не кнопками клацали, а тягли на собі воза з сіллю. З Криму до Полтави.

— Проскочили точку, — хлюпала носом Франческа. — Ми лузери.

— Треба було відмовитись і не брати це на себе! — малодушно сказав я.

— А що, так можна було?

— Так професор же казав про це з самого початку!

— Ага, якби ж я слухала, що він казав!

— Я й погодився, бо ти не відмовилася!

— А я подумала, раз ти пішов, то що мені лишається?!

Тільки тут ми заіржали вголос.