Книжки та кістяний пил

9

— Отож усю першу половину книжки вони мене обидві страх як бісили, — напрочуд емоційно ділилася враженнями Вів. — Я вже тримала напоготові двадцять мідяків, бо щохвилини ладна була покинути ту читанину.

Орчиця замахнулася костуром і вкотре безжально втелющила по Рутиному килиму. Над ним здійнялася хмара пилюки, лепу й піску. Тоді, міцно тримаючи килим за один кутик, Вів іще раз його трусонула — тепер уже посипалися застиглі кавалки бруду.

Рута закашлялася й помахала лапкою, розганяючи хмару куряви. Щуролюдка обома ніжками стояла на другому кінці перекинутого через поручень килима.

— Але?..

— Але потім... Не знаю... Щось мене перемкнуло. Мабуть, тоді, коли вони опинилися в пастці, в Домі Красноправ’я, разом із Прюїттом та іншими. Й усе перевернулося догори дриґом. Удвох, спиною до спини, в лігвищі брехунів і запроданців. Хоча й тоді пускали одна одній шпильки, кожне слово просочене сарказмом. А потім мусили заночувати там, теж спиною до спини. І між ними лежав той меч.

Вів подала Руті знак, вони спритно перевернули бідолашний килим другим боком, й орчиця знову заходилася гамселити його костуром. Тепер полетіли пір’я, пух, шерсть та інші ознаки життєдіяльності Коржика. Сам Коржик тим часом солодко дрімав на порозі, повсякчас похропуючи й пугукаючи спросоння.

— Кардинально змінилися обставини — й вони обидві подивилися на все під новим кутом, — констатувала Рута. — Знаєш, бувають такі картинки: дивишся так — бачиш одне, перевертаєш — а там зовсім інше.

— Так-так, я колись бачила таке на вивісці старовинної таверни, «Кріль і Качка». Дивишся прямо — качка, трохи нахилиш голову — кролик.

— О, і я ж про те! — закивала щуролюдка. — То що, ти дочитала чи ні?

— Таж дочитала, — Вів тернула килим рукою, прискіпливим оком оцінила кількість бруду на пальцях — уже менше, а це можна вважати чималим успіхом.

— І-і-і-і?.. — нетерпляче запищала Рута.

Вів усміхнулася й навмисне зволікала з відповіддю, демонстративно розглядаючи вибитий килим. Тоді згорнула його вдвоє й потім іще раз удвоє. Згребла в оберемок і, спираючись здебільшого тільки на ліву ногу, перенесла килим під двері. Увесь цей час Рута свердлила її очима.

Кинувши килим на поріг, Вів дістала з гаманця чотири мідяки по п’ять грошів кожен і простягнула їх щуролюдці.

— Я б не хотіла дбати про когось так, як це робили вони. Надто вже небезпечні такі ігри.

Рута монеток не взяла — навпаки, сердито схрестила лапки на грудях:

— Але ж тобі зрештою сподобалося? Навіть попри нестачу двобоїв на мечах?

Вів замислилася, повільно прокручуючи мідяки пучкою великого пальця.

— Гадаю, двобоїв там було вдосталь, тільки не на мечах, а на словах. І так, справжньої крові пролилося небагато. Але я й сама не знаю, сподобалась мені ця книжка чи ні. От правда, не знаю, кхм. І н-не можу пояснити, кхе, ч-чому, — на нервах орчиця почала затинатися й захрипла.

Проте Рута продовжувала свердлити її невблаганним поглядом уважних очей, тож діватися було нікуди. Вів відкашлялася й продовжила:

— Вони... Як це сказати... Вони ж як вогонь і вода, вони ж гавкаються, як собаки! І водночас. захищають одна одну? Мені навіть здається, вони кохають одна одну. А якщо пригадати, що було в тридцять п’ятому розділі, то можна сміливо стверджувати, що вони справді були закохані, — орчиця закотила очі. — Але хіба не можна було якось нормально це проявляти?

Розплившись у загадковій напівусмішці, Рута вивчала орчицине обличчя. Вів же пригадала, що так само на неї колись дивився татко: коли вона вперше взялася за дворучного дитячого мечика. Тоді на серці в маленької Вів немовби мальва розцвіла. А зараз розквітла ще одна — від тих примружених щурячих очиць і задоволеного посмикування вусиків.

Вона остаточно зніяковіла, але таки спромоглася закінчити думку:

— А якщо навіть такі стосунки — це любов, то, може, не все так безнадійно? Може, бувають і кращі сценарії?.. — Вів зайшлася рум’янцем і відвела очі. — Кохання-зітхання. Тьху. Боги, я почуваюся наївною дурепою. На, забери врешті ці довбані гроші.

Рута багатозначно кивнула й простягнула лапку.

~

У книгарні кипіло генеральне прибирання. Покінчивши з килимом, Вів із Рутою заходилися підмітати. Щуролюдка пересовувала стоси книжок, що тулилися по всіх кутках, а орчиця тимчасово проміняла свою ковіньку на просяного віника. Коржик того віника страх як недолюблював: махав куцими крильцями, гарчав, шипів і, бувало, навіть наважувався клюнути. Вів хихотіла й лагідно відганяла грифтер’єра. Ну, майже лагідно.

Рута спершу розстібнула плащика, а потім і зовсім скинула:

— Йосип голий, від тебе пашить, як від доменної печі!

Вів стенула плечима:

— Звиняй, така вже в мого племені натура. Зате взимку всі ледь не б’ються за право ночувати в одному наметі з орком, чесне слово!

Щуролюдка чмихнула й продовжила скиртувати копицю пошарпаних фоліантів.

У тісній крамничці здійнялася справжня пилова буря. Вів покинула віника, стала у дверях і нумо махати Рутиним плащиком, проганяючи пилюку надвір. Коржик рознервувався й, ховаючись за прилавком, шкрябав дошки.

Коли вони нарешті начисто вимели й вимили підлогу, Вів затягнула килим на поріг, спиною сперлася об одвірок і розгорнула полотнище. Рута взялася за вільний край і потягнула його на себе. Сяк-так заслали.

Вів прискіпливим оком оцінила нову обстановку: нібито й покращало, але всюди — попід стінами, попід шафами, перед прилавком і за ним, навіть у проході — всюди купчилися стоси книжок, яким забракло місця на полицях. Ну бодай у передній частині приміщення дихати стало трохи легше.

— До речі, а оте все... Воно ще потрібне? — поцікавилася орчиця.

— Авжеж, потрібне! — верескнула Рута, явно сприйнявши таке запитання за найглибшу особисту образу. — Це ж мої книжки!

— Та я мала на увазі, що в тих купах чорт ногу зламає. Хіба там можна щось вибрати й купити?

Рута обурено фиркнула, випросталася, обтрусилася від пилу.

— Ти зовсім не кумекаєш у тому, як влаштована книгарня. Приходить покупець, питає, чи є у мене таке-то й таке-то, — і якщо є, я сама знаходжу й виношу йому те, що він хоче. Крім того, треба ж усе це десь зберігати, чи як, по-твоєму?!

— Ну гаразд, якщо їх більше нема куди подіти. то чому б принаймні не перенести в комірчину?

Рута спопелила її поглядом чорних оченят.

— Просто коли весь простір завалений копицями книжок, тут же нема де ступити. А я, я зі своїми габаритами боюся не те що дихнути, але й косо на щось глянути, бо ж якась купа та й завалиться!

Запала напружена тиша. Рута мовчки покусувала нижню губу.

— А ще... — наважилася продовжити Вів, — можна було б винести в комірчину всі ті атласи й морські мапи.

— Та скажи вже як є: всі ті драні атласи й мапи! — гиркнула Рута.

— Ну от бачиш, ти ж сама їх ненавидиш. Ще один привід, аби їх сховати геть з-перед очей. У лоб же не вдарять.

Сповнений люті Рутин погляд свідчив, що в лоб може отримати та ж таки Вів.

— Звісно, не мені судити, — виправдовуючись, вона підняла руки, — але. Можливо, цю дірку залатати значно легше, ніж тобі здається? А головне — це ні гроша не коштуватиме.

— Та до сраки! — буркнула Рута.

— Ясно. Так, ти права, це не моє діло.

— Та в тім-то й річ, що це ти права, — щуролюдка зітхнула й опустила очі. — Просто. Коли ти це кажеш, здається, все так легко й просто. А я почуваюся найтупішою тупицею. Виходить, я роками сиділа на дупі й бідкалася, що мені хвіст муляє?! Виходить, я роками нічого не робила, бо лише вдавала, що нічого не можна вдіяти? Виходить, я така нікчемна, що без чарівного підсрачника й за холодну воду не візьмусь?

Вів не зронила ні пари з уст. Іноді краще прикусити язика й помовчати.

— І я тебе не виню, — продовжувала Рута. — Навпаки, я тобі щиро вдячна. А злюсь я тільки на себе. Так, злюсь на себе, бо не розумію, як я могла всього цього не помічати. Невже я в глибині душі хотіла, щоб книгарня прогоріла?..

— Або ж тобі бракувало чиєїсь підтримки, — зауважила Вів. — Як у «Холодній зброї»: «битися спиною до спини».

Щуролюдка звела брови.

— Кардинально змінити обставини, — додала орчиця.

— Подивитися на все під новим кутом, — підхопила Рута.

— Саме так! То що, з’ясуймо, це все-таки кріль у нас чи качка?

~

Зрештою всі копиці, як їх охрестила Вів, перенесли в комірчину, де в Рути був обладнаний куточок для реставрації книжок.

Тепер вони, руки в боки вдвох стояли посеред крамнички й милувалися плодами своєї праці.

— Таж тут місця вдвічі побільшало! — тішилась Вів. — А як міряти по тобі, то вчетверо! Певно, для тебе тут стало як у хоромах!

— Ну, мушу визнати, стало трохи... просторіше.

Коржик діловито оббіг приміщення, а тоді вмостився на осонні навпроти відчинених дверей. Задоволено розпушив комірець, згорнувся калачиком і замружив велетенські очиська.

Авжеж, до Гайларкових порядків із тими навощеними корінцями й ідеальними рядочками книжок на полицях було ще як до неба рачки. Таж однаково стало набагато краще. Охайніше. Чистіше. Світліше. Так, назагал тут і досі панував безлад, звідусіль тебе обступали захаращені шафи, які знай погрожували зійти лавиною книжок. Проте бодай посередині вже можна було пройти, нічого не зачепивши. Навіть облуплена фарба на стінах і потріскане скло каганця тепер додавали затишку, а не заганяли у відчай.

— І килим уже не так смердить, — хмикнула до себе Вів.

— Що-що? — перепитала Рута.

— Та нічого.

Надворі скрипнула дошка. До крамниці зазирнув кремезний карячконогий гном. На його одязі білими візерунками проступала сіль. Жилаві, вкриті мозолями руки доповнювали очевидний здогад, що хлопак своє життя проводить на палубі.

Рута не вельми привітно зітхнула, але таки вичавила із себе усмішку:

— Добридень, пане! Либонь, по морську мапу прийшли?

У того від здивування аж вуса підскочили:

— Ай, ніт! Не спиться м’ні. Ай, думаю, коби чим нічку скоротать. Є шось інтересне?

— Можу запропонувати дещо про втечу з в’язниці й бої на мечах. Любите таке? — заторохтіла Вів, не встигла Рута й писок роззявити.

Гном кинув на неї швидкий, але пильний погляд:

— Це ви тут маєте? Ай, давайте!

— Секунду, — всміхнулася та.

За кілька хвилин від «Чортополоха» почовгав коренастий гном-моряк із «Ланцюгом на десять ланок» попід пахвою.

Коли той пішов, Рута, посмикуючи вусиками, зиркнула на Вів.

— То що, тепер мені відсоток припадає? — та сперлася на костур, хитро підморгуючи.

— Е ні, в мене є до тебе краща пропозиція, — несміло почала Рута.

— Ще одна угода?

— Не зовсім... — чомусь вагалася щуролюдка.

— Та розказуй, я ж не вкушу, — Вів навмисне зблиснула іклами. — Ну ж бо. Я сама увага.

— А ти не хотіла б... більше часу тут проводити? Наприклад. Щодня по кілька годин? — і додала, затинаючись: — В обмін н-на... необмежений доступ до книжок.

Вів замислилася.

— Вважай, у тебе буде власна бібліотека, — уже веселіше защебетала Рута. — Будеш брати все, що заманеться, і повертати коли завгодно. Захочеш — братимеш по одній, а ні — та хоч би й по десять штук за раз! Книжки — задоволення не з дешевих, а так ти зможеш читати все.

— Тпру-тпру, ти пропонуєш мені безкоштовно брати будь-які видання?..

Тепер уже Рута задумалася, чи не бовкнула зайвого.

— Ем. Я. Так, саме так. Я буду тільки рада, — зрештою запевнила вона.

Вів потицяла одвірок костуром, а тоді схаменулася й гайда перевіряти, чи не подлубала й без того трухляву деревину. Наче ні. Коржик прокрив одне око, спросоння пугукнув і знову засопів.

— Ну, якщо так... Гаразд, по руках.

На Рутиному лиці відбилося полегшення з краплею провини.

Вів украй спантеличила та гіркувата усмішка. За нею крилася якась бентега. А може, їй усе це привиділося? Може, це вона лише шукає собі якесь виправдання, поки Ворони упиваються життям, яке судилося і їй? Може, вона просто шукає, проти чого героїчно боротися?

— У такому разі в мене є зустрічна пропозиція.

— І яка ж?

— Я не хочу цілими днями сидні справляти й книжки читати. Пропоную поєднати приємне з корисним: ти наважишся ще більші пробоїни у своєму кораблі залатати, а я тобі допоможу. Що скажеш?

— О, хочеш впрягтися в цей бізнес? — Рута не приховувала ані подиву, ані скепсису. — Втім, гляди, ще й діло буде. Коли ти комусь простягатимеш книжку, він її чисто з переляку купуватиме, аби тільки тебе не розгнівати, — захихотіла щуролюдка.

— Боги, стереотип на стереотипі й стереотипом поганяє. Здається, ти й не уявляєш, наскільки чарівними істотами бувають орки, якщо їх не дратувати. Ба більше, цілковите незнання справи ніколи мене не зупиняло. Куплять — не куплять, а поторгуватися можна, ги-ги. Але в мене є ще одна маленька умова.

— Кажи.

— Треба облаштувати якесь сідало, чи що. Ні за яку ціну я не стовбичитиму тут цілими днями на ногах.