Книжки та кістяний пил

16

Перші кілька днів після тієї лихопомної нічки у міській в’язниці Вів перебувала в стані підвищеної бойової готовності, але з часом настороженість ослабла й перейшла у звичний фоновий режим.

Ніяких підозрілих чужинців у сірому на видноколі не з’являлося, проте Вів днювала й ночувала із шаблею напоготові — і байдуже, що на це сказала б Іридія.

Щоправда, в «Чортополоху» шаблю доводилося ховати за прилавком, бо Рута дуже вчасно зауважила, що озброєна найманка, яку видно з вітрини, трі-і-і-шечки відлякує клієнтів.

А відлякувати й справді було кого! Вів і Рута все гадали, що ж так подіяло: чи то свіжа фарба, чи то який-не-який порядок усередині, чи, мо’, ще які невловимі зміни в атмосфері книгарні. Сказати, що покупці сунули ватагами, було б великим перебільшенням, проте стабільно щодня поріг крамнички переступало кілька відвідувачів — а це вже колосальний прогрес. Ба більше, серед них траплялися не лише ті, хто по витрішки приходив, а й такі, які покидали книгарню не з порожніми руками. Бувало навіть, що клієнти приходили по двоє-троє за раз! Дехто надміру допитливо позирав на Вів, яка читала в кріслі, — тоді вона демонстративно втуплювалася в книжку, а роззяви мусили хутко відводити погляд.

Повсякчас навідувалася й Ґалліна, мовляв, щоб Коржика побачити. Проте щоразу ці відвідини закінчувалися тим, що гномка вмощувалася у своєму улюбленому комфортабельному кріслі й годинами звідти не вилазила.

Фізичний спокій пішов Вів на користь: після тієї відверто дурнуватої вуличної бійки нога нарешті почала загоюватися. Навіть Гайларк дивувався можливостям молодого орчициного організму.

Проте бездіяльність аж ніяк не вгамовувала внутрішньої бурі, що безнастанно нуртувала в думках Вів. Орчиця постійно ятрила себе запитаннями: де зараз Ворони? Що роблять? Чи живі-здорові? Коли по неї заїдуть? А що як вона проґавить їхній приїзд? А що як вони взагалі ніколи по неї не повернуться?! Прокручуючи в голові сотні вигаданих сценаріїв, Вів то заспокоювала себе, мовляв, Воррен не такий, він не порушить слова, то розхитувала собі нерви, мовляв, вона ж зовсім недовго побула у ватазі Воронів, а отже, ті тільки раді будуть спекатися безрозсудної дівки, яка сама вскочила в халепу.

Рятувало її лише запійне читання.

— Усе, — заговорила Вів, заходячи до книгарні. — Дочитала.

Того ранку місто огорнув густий туман. Його пасма сповзали схилом, чіплялися за димоходи й флюгери. Коли орчиця прочинила двері, імла спробувала клубками проскочити за нею вслід.

З-за книжкової шафи визирнув Коржик, зміряв Вів недовірливим поглядом примружених очей і знову сховався.

— Ого, а я вже була думала, що швидше рак на горі свисне, ніж ти повернеш цю книжку, — захихотіла Рута. — Що, забагато розділів, які можна читати лише у себе в кімнаті?

— Угу, — буркнула Вів.

— Ти ж у курсі, що вона місцева?

— Хто?

— Таж Кселія Ґрейтстрайдер, авторка. Живе тут неподалік.

— Тут, у Мурку?! — вирячила очі Вів. Відстібнула шаблю, поставила її у вже звичний сховок і поклала на прилавок «Море пристрасті».

— Так, а що такого дивного? Багато кому до душі ця місцина, — закопилила губу Рута, поплескуючи лапкою знайому палітурку. — У неї є родинний маєток на північ від мурів. Раз чи два я бачила її в середмісті, але вона, мабуть, нечасто обтяжує себе такими клопотами. Либонь, на ринок посилає прислугу. Розумієш, вона... аристократка.

Вів не вкладалося в голові, що письменники й письменниці — це реальні, живі істоти, з якими можна цілком випадково зустрітися в бакалії або в черзі по хліб. Ні, бути такого не може, переконувала себе орчиця.

— Типу вона живе там і просто. пише?

— Уяви собі, — орчицин шок явно звеселив Руту. — Приблизно так книжки й з’являються на світ. І вона не просто пише, а дуже багато пише.

— Багато — це скільки? — поцікавилася Вів, удаючи максимальну байдужість до продуктивності авторки.

Рутині вуста вигнулися в напрочуд хижій як для її раси посмішці.

— Знаєш, мене як книгарку надзвичайно тішить, коли книги знаходять своїх читачів.

Вів закотила очі.

— Зараз подивлюся, що в мене є в наявності. Я планувала сьогодні заповнити бланк замовлення на поставку новинок і.

Скрипнули двері, дзеленькнув дзвіночок. Важко сказати, хто більше здивувався новому відвідувачу — Рута чи Вів.

На порозі стояв Піттс. У нього за спиною теж клубочився туман, а на поголеній маківці поосідали краплі вологи.

Він ніяково потоптався у дверях, тоді дістав із кишені штанів маленьку жовту книжечку.

— Вельми сі вірші вподобав, — повільно мовив орк, дивлячись на стелаж у Рути за спиною. — Мо’, є ще шось таке?

— Мармелядко!

Після Піттсового візиту до книгарні Вів уже думала, що сьогодні її більше ніщо не здивує. Проте не так сталося, як гадалося: ввечері до неї за столик в «Окуні» підсіла Мейлі.

— Салют... — орчиця поволі опустила кухля.

Мейлі була у звичайному, себто не припорошеному борошном одязі і цього разу не блищала від поту. Втім, навіть поза спекотною пекарнею її щоки горіли бадьорим рум’янцем. Волосся було заплетене в колосок, що переходив у товсту косу, яку спадала за спину. При світлі свічок і ліхтарів дворфійчині очі іскрилися тисячами вогників. Вів знадобилося кілька секунд, щоб розпізнати таку знайому й водночас нову роль: тут у пригоді стали навички найманки, яка добре знала, що таке погоня й полювання. От тільки тепер переслідували її, і це було збіса химерне, багатогранне, трепетне відчуття.

— Бренде! — гукнула Мейлі до шинкваса. — Я буду яловичину! А оті дрібненькі рожеві бараболі є? Ну ти зрозумів.

Бренд кивнув і розвернувся до кухоньки.

— І щось випити! — крикнула йому вслід дворфійка.

Вів знічев’я відсунула свою тарілку й поклала руки на стіл. Мабуть, за етикетом треба дочекатися, доки всім за столом принесуть наїдки.

— Не очікувала тебе тут зустріти, — тихо заговорила вона. — І соромно зізнатися, але так дивно бачити тебе деінде, не в пекарні. Просто ти. Не знаю, здається, лише там ти на своєму місці, — Вів було важко уявити, як Кселія Ґрейт-страйдер походжає муркськими вуличками, і чомусь іще важче — як це робить пекарка Мейлі. Хоча ось же вона, сидить у галасливому «Окуні».

— О, бачила б ти мене кілька років тому! — всміхнулася дворфійка.

— А що було тоді? — звела брови орчиця.

— Розумію, тепер по мені зразу й не скажеш, але раніше я була еге-гей! Давала жару — і не в печах! — Мейлі зігнула руку в лікті, демонструючи промовистий біцепс. — Я ці м’язи накачала аж ніяк не замішуванням тіста.

— Серйозно?! — не йняла віри Вів.

— Я свого часу махала булавою. Гуп! Хрясь! Моторна така була, важкенька, з шипами. Приставала то до однієї ватаги найманців, то до іншої. Кілька років отак промишляла. Ех, тепер згадується, наче з минулого життя.

Вів нахилилася ближче:

— А з ким саме ти перетиналася? І що сталося, чому покинула це ремесло?

Мейлі засміялася — значно лагідніше, ніж зазвичай очікуєш почути від її племені. Вів зловила себе на думці, що дворфійка хоч і невелика зростом, але має велике серце.

— Ой, та навряд ти їх знаєш. Мабуть, річ у тім, що в якийсь момент я зрозуміла: мені більше подобається випікати хліб на багатті, аніж брьохатися в болоті. Ти коли-небудь пекла хліб на багатті? Ні? Кажу тобі, ще та морока, але в мене непогано виходило. Тож одного дня я вирішила...

Вів слухала й не вірила власним вухам. А ще — згадала про Воронів, і в грудях защеміло щось схоже на ностальгію.

— І ти тепер. щаслива? В пекарні? Не сумуєш за тим життям?

— А за чим там сумувати? За ночівлями на твердій холодній землі? Е ні, дякую.

— Ваше замовлення, — малий подавайлик поставив на стіл мідного кухля й велику тарілку, над якою клубочилася пара. На тарілці в товаристві рум’яних скибочок картоплі по-селянськи ще шипів щедро приперчений шмат яловичини завтовшки з добрий дюйм. Вів уже ніби й підвечеряла, проте на пахощі мускатного горіха, розмарину й гарячого жиру шлунок підступно озвався бурчанням.

— Спасибі, Кетчу.

Овва, то в хлоп’яти й ім’я є?! Але його Мейлі «мармелядиком» не називає, подумки відзначила Вів.

Колі дворфійка підсунула до себе тарілку й узялася за прибори, її очі засяяли ще яскравіше. Орчиця мимохіть теж розпливлася в усмішці. Хороший апетит — запорука щастя.

Вів і собі взялася за виделку.

— Бодай мені лихо, я собі такого життя не уявляю. Та в мене б точно стріха потекла! Я посиділа без діла кілька тижнів — вимушено, через поранення — і вже божеволію. Наче десь свербить, а я не можу почухати! І щодень тільки гірше кортить.

Дворфійка завзято відрізала шматочок м’яса, поклала собі до рота й, заплющивши очі, повільно прожувала.

— О, розумію, буває, — задоволено видихнула вона. — Та ні, жартую. Мені ніде не свербить. Роботи в пекарні не бракує, зате бабратися в крові й лайні не треба. А ще, — Мейлі тицьнула виделкою на їхні страви, — тут значно краще їдло.

Кілька хвилин обидві їли мовчки, лише ножі й виделки побрязкували. Проте це було цілком затишне мовчання.

Упоравшись із вечерею, Мейлі відклала прибори й відсунула тарілку. Вона й досі всміхалася, проте погляд змінився — посерйознішав і навіть трішечки потьмянів. Немов завіса опустилася, подумала Вів.

— Послухай, — прошепотіла дворфійка, і Вів зрозуміла, що ці слова призначені лише їй. — Ти мені подобаєшся.

Орчиця закашлялася. Відчуття затишку й спокою вмить розвіялося. Натомість налетіла буря емоцій, розбиратися в яких банально не було часу.

— Ем, кхм, я... Ем, здається, я вже здогадувалася, — недоладно промимрила Вів. — Хоча не уявляю, що в мені може подобатися.

— Як це — що? — Мейлі задумливо повела бровою. — Так, якби хто спитав, я б сказала, що вподобала тебе з першого погляду, коли тільки побачила ці м’язи, бігме! Проте якщо замислитися. Ні, все почалося, коли я побачила, як ти стоїш у черзі, ввічлива і чуйна.

Вів відчула, як горять у неї щоки. І раптом розгубила всі слова. Ба навіть забула, як дихати.

— І дуже мила, — вела далі дворфійка. — Ну і... так, я говорила з Рутою.

Вів вибалушила очі.

— Спокійно, мармелядко, ніяких секретів вона не розбовкувала. Але я таки дізналася дещо про тебе. Й хочу дізнатися більше.

Її усмішка розтанула, зажурені очі дивилися в порожнечу.

— Знаєш, довкола стільки різнолюду, стільки галасу. І я цілими днями товчуся в пекарні. Ні, я не скаржуся, я всім серцем люблю свою роботу, просто... Переважно ми всі товчемося на одному місці й зовсім не бачимо нічого нового. А що й бачимо — то хіба крізь малесеньке віконце, з якого видно малесенький шматочок світу. І ось коли крізь своє малесеньке віконце я побачила тебе, то подумала: з нею варто познайомитися ближче. Ось як воно було по правді.

Мейлі перевела подих і продовжила:

— Я знаю, що ти поїдеш з міста. Може, за тиждень, може, за місяць. Та й що з того? Мені байдуже. Я не хочу тебе обтяжувати, ускладнювати тобі життя. Просто скажи: ти б хотіла познайомитися ближче?

Дворфійка намагалася промовити це невимушено, але навіть на позір товстошкура Вів бачила, як сильно та хвилюється, бринить, наче струна.

Орчиця замислилася. Запала ніякова мовчанка. Напруга щомиті наростала. Вів не хотіла мучити Мейлі, тож мусила таки порушити тишу.

— Залюбки, — зрештою мовила.

Вона не збрехала, але знала, що в цій правді є щербинка. Щербинка, об яку вони обидві можуть поранитися.