Книжки та кістяний пил

20

— Ну звіс-с-сно, кого б іш-ще я могла тут зас-с-стати, — Іридія навіть не здивувалася, побачивши біля трупа Вів і Ґалліну.

Над узбережжям уже купчилися грозові хмари. Удалині спалахували блискавки — здавалося, вони жагучими язиками куштують морську воду.

Обабіч Іридії стояло ще пів десятка вартових. Лука, той-таки безталанний дворф-чатовий, заходився оглядати тіло небіжчика й діловито перевіряв кишені.

Вів, схрестивши руки, незворушно дивилася в зміїні очі:

— Так-так, я знаю, як усе це виглядає. Ти зараз без суду й слідства дійдеш висновку, що це ми його закатрупили, нагадаєш свою улюблену фразочку про тишу й спокій у твоєму місті та знову кинеш нас за ґрати. Усе так?

Тапенті так само незворушно вислухала цю тираду й мовила:

— Ні, ні й ш-ще раз ні. Баба-с з воза — кобилі легш-ше. Навпаки, я рада, ш-що в мене с-с-стало на одну проблему менш-ше. Яс-сно як білий день, ш-що ви його вбити не могли.

Така відповідь відверто здивувала Вів. Вона навіть дозволила собі трішечки розслабити напружені м’язи.

— Що значить «ми його вбити не могли»?! — обурилася Ґалліна, ставши руки в боки.

— Пф-ф-ф, — пирхнула зміївна. — По-перш-ше, у нього й дос-сі при с-с-собі магічний камінь. По-друге, я вас-с двох нас-скрізь бачу. Орчиця не с-с-стала б підкрадатис-ся зі с-с-спини, а ти надто куца, ш-щоб завдати удару на такій вис-с-соті, на якій у нього рана на грудях. А ш-ще... Я с-с-сподіва-юся, ви-ш не нас-с-стільки тупоголові, ш-щоб валандатис-ся біля покійничка, якого с-с-самі й поріш-шили, — Іридія са-мовдоволено повела бровою. — Чи мені варто переглянути с-с-свої вис-с-сновки?

Ґалліна вже ладна була підтримати цю ідею, проте Вів вчасно завадила їй розтулити рота:

— Можливо, в тебе й стало на одну проблему менше, але я впевнена: їх ще побільшає.

Здійнявся шквальний вітер, по підвітряних схилах дюн поповзли зміїсті піщані брижі. Верескливі мартини завбачливо летіли ховатися за кам’яними стінами фортеці.

Іридія присіла біля трупа:

— Якш-що ти натякаєш-ш на пош-ш-шуки вбивці, то повір: хто-хто, а я його неодмінно-с знайду.

— Вірю. Тільки спершу під сорочку йому зазирни.

Старша вартова кишнула на Луку й відгорнула край небіжчикової сорочки. Примружила очі й довго роздивлялася тавро.

— Ш-що тс-се за с-с-символ?

— Варінина мітка.

Іридія кинула на Вів гострий погляд, немов побачила ор-чицю в геть новому світлі.

— С-с-себто він — один із її пос-с-сіпак?

— Жодних сумнівів. Питання в тому, що він тут робив. Шпигував? Розвідував місцевість? Якщо так, чи не означає це, що Варіна прямує сюди, на захід? Біс його зна! Єдине, що я скажу напевно: тиша й спокій у Мурку можуть опинитися під великою загрозою.

— А якш-що він дезертир? — припустила зміївна, хоча видно було: вона сама собі не вірить. — Ш-що ш-ще було тут, на міс-с-сці злочину? Минулого разу в жертви був при с-с-со-бі ш-шкіряний портфель.

— Ми знайшли тільки тіло, — не надто переконливо збрехала Вів. — А що було в тому портфелі? Щось важливе?

І хоча ставлення Іридії до орчиці помітно змінилося — від неприхованого презирства до стриманої поваги, — Вів усе одно не довіряла тапенті. Якщо вже їм із Ґалліною випала нагода першими дослідити вміст портфеля, то вони мають нею скористатися. А потім, за потреби, завжди можна буде абсолютно випадково його «знайти».

Іридія немов відчула: щось негаразд, — але не мала, за що зачепитися.

— Нічого такого, ш-що могло б с-с-стос-суватис-ся тс-сьо-го вбивс-с-ства.

По піску забарабанили великі краплі дощу. У щілинах благенької повітки завивав вітер.

— Ш-шайтан! — напрочуд емоційно лайнулася Іридія, поплескала собі по колінах і підвелася. — Мерш-щій загорніть його у плаш-щ! — махнула вона підлеглим. — Треба від-нес-с-сти тіло в ш-штаб, доки нас-с тут не позаливало.

Тоді вкотре зміряла уважним поглядом Ґалліну та Вів.

— Тепер моя черга вгадувати, що ти збираєш-с-ся с-сказа-ти. Ти вважаєш-ш, ш-що я проігнорую твої зас-с-стереження й не повірю, ш-що с-с-сюди може занести Варіну. Вдаватиму, ш-що цієї розмови ніколи не було, наче чванлива с-зміюка з піс-с-сеньки якогос-сь бездарного барда. Пихата й дурноверха вартова, яка не бачить далі с-с-свого нос-с-са. Такою ти мене бачиш-ш-ш?

Вочевидь, Вів не змогла належним чином приховати подиву, якщо не сказати — шоку, бо Іридія вперше за весь час їхнього знайомства розпливлася в усмішці. Нехай не вельми приязній, проте щирій.

Отже, навіть у тапенті є почуття гумору, виснувала орчиця.

— На ш-щас-с-стя, тс-сих твоїх с-сподівань я не виправдаю. Я дуже с-с-серйозно с-с-ставлюся до питань безпеки в моєму міс-с-сті. Проте одне твоє припуш-щення вс-се ж с-с-правдитьс-ся. Я забороняю тобі — ні, вам обом — втруча-тис-ся в цю с-с-справу. Бажано, ш-щоб ви мені взагалі на очі не попадалис-ся.

Тапенті клацнула пальцями. Дворф, який вочевидь і досі розплачувався за гадане недбальство під час несення служби, умить виструнчився й нашорошив вуха.

— Луко, ретельно обс-с-стеж територію. Знайди той портфель, доки його не залило дош-щем.

Дворф скривився, зиркаючи на грозові хмари, що невпинно насували.

— Але ж гроза надходить...

— Не розкис-с-снеш-ш. Ш-що хоч, те й роби, а портфель знайди. Крапка, — на цьому Іридія розвернулася й у супроводі ще двох вартових попрямувала до муру на узвишші.

Незабаром уперіщив дощ, шпаркий і холодний.

Похнюплений Лука із найнещаснішим на світі виразом обличчя валандався схилами дюни й зазирав у кущі трави, а Вів і Ґалліна кинулися шукати прихисток від зливи, молячись усім силам небесним, аби дворф упорався із новим дорученням не краще, аніж із нічним чатуванням.

~

Дощ перечікували під козирком ґанку навіки зачиненої крамнички сувенірів. Тулячись там, Вів і Ґалліна не зводили очей із головної дороги до Мурка. Гроза розгулялася не на жарт. З моря насували нові й нові сонмища свинцевих хмар. Крізь дірявий піддашок сочилися холодні цівки, у лиця й на неприкриті руки повсякчас бризкали докучливі крапельки. Саме море й причали розчинилися за непроглядною запоною, сплетеною з туману й пацьорок дощу.

— Лука там, либонь, уже по пояс у калюжах брьохається, — зауважила Ґалліна. — Знаєш, мені його навіть трохи шкода.

— А мені буде шкода, якщо він таки знайде портфель, — Вів обіруч так стискала поручень, аж той поскрипував.

Нарешті на видноколі вигулькнув Лука. Понуривши голову, він дріботів угору, до фортечних мурів. На поясі в нього поблимував ліхтар.

— Ні чорта не бачу! — буркнула Вів. — Може, ти окатіша?

Ґалліна приклала долоню ребром до лоба — буцімто такий піддашок додає зору гостроти.

— М-м-м... Ніт. Нічого. Надто далеко. Виходить, є тільки один спосіб з’ясувати. — гномка співчутливо зиркнула на Вів. — Ти, кривенька качечко, лишайся тут, а я побіжу подивлюся.

Вів хотіла була посперечатися — чи бодай пообурюватися, — але Ґалліна спритно зіскочила з ґанку й чкурнула вуличкою, тим-таки козирком із долоні прикриваючись від дощу, що лляв прямо в лице. Гномка грайливо перестрибувала калюжі, які набиралися там, де пісок не встигав усотувати воду, й невдовзі зникла за будівлями на протилежному боці.

Вів нервово барабанила пальцями по поручнях. Від нетерплячки до половини висунулася під дощ. Раз по раз поглядала на праву ногу, міркуючи, чи варто таки піти за Ґалліною, чи все ж дочекатися. Зрештою розум узяв гору.

Як це буває, коли очікуєш, кожна секунда тягнулася цілу вічність.

— Бодай мені лихо, чи вона заблукала?! Чи забула, куди я його сховала?! — бубоніла орчиця собі під носа.

Коли гномка нарешті показалася з-за рогу, Вів навіть здалеку могла бачити, що та всміхається на всі зуби, міцно притискаючи до себе знайомий шкіряний портфель.

Аж ось Ґалліна, мокра до нитки, прибігла до ґанку й заходилася обтрушувати пісок, що поналипав усюди, де тільки можна. Тоді руками викрутила дощову воду з волосся й фиркнула:

— Якщо в тій торбі виявиться тільки його брудне спіднє, я буду дуже, дуже зла.

~

— О, дякувати богам! — скрикнула Рута, коли до книгарні завалилися мокра як хлющ Вів і ще мокріша Ґалліна.

Коржик пугукнув і почав намотувати кола, махаючи куцими крильцями.

— Холера, що там скоїлося? — торохтіла щуролюдка.

— Ну, — почала Вів, — по-перше, запевняю: наш знайомий грубіян у сірому лахмітті більше тебе не потурбує. Він узагалі більше нікого не потурбує.

— Він що, мертвий?!

— Мертвісінький! — Ґалліна тупцяла ногами, оббиваючи пісок із підошов.

— А вас де так довго лихо носило? — метушилася Рута. — І що... що за штука?! — вона вказала на мокрий портфель.

— Йой, це заплутана історія, — відмахнулася Вів. — Нам ще й перед Іридією довелося попританцьовувати.

— І так, це торба того сіромахи, — аж світилася Ґалліна. — І я мушу першою дізнатися, що в ній. На правах наймокрішої вимагаю негайно туди зазирнути.

Гномка підбігла до столика попід вітриною й закинула на нього портфель. За нею потрюхикав грифтер’єр — либонь, його теж розпирала цікавість, бо малий несамовито крутив хвостиком. Каганець на стіні раптом голосно зашипів, наче від подиху вітру, от тільки ніякий вітер усередині книгарні не віяв.

— Гляди, обережно! — застерегла Вів.

Ґалліну це застереження, звісно ж, обурило. Вона скривила губи й закотила очі.

Недовго надумуючись, гномка демонстративно розстібнула защібку й відкинула верхній клапан. Ліниво скрипнула задубіла шкіра. Ґалліна ще ширше розкрила основний відділ і зазирнула всередину.

— Що за чортівня?! — прокоментувала, вирячивши очі.

— Та що там? — Рута й собі зазирнула в підозрілий портфель.

Гномка ж запустила руку вглиб і дістала звідти щось довгасте, вузлувате, молочного кольору.

— Тут лише довбана купа кісток.