Книжки та кістяний пил

17

— У тебе ще й човен є? — Вів спантеличено дивилася на суденце, пришвартоване до найменшого з чотирьох причалів у найспокійнішій частині затоки. Водне плесо розтинала довга піщана коса, а праворуч на видноколі в море врізався високий скелястий мис, на хребті якого тулилися крихітні, білуваті з такої відстані горбики.

На воді погойдувався невеличкий човник, і навіть у штиль ліниві хвильки облизували то один, то другий борт. Вів на око оцінила розмір плавзасобу й жахнулася: таж вона туди банально не поміститься!

— М-мушу зізнатися, я думала, він буде... трохи більшенький.

Орчиця з надією поглядала на сусідні шлюпки, ялики й вельботи, які сонно похитувалися біля того ж таки пірса. На пірсі більше нікого не було: лише вони вдвох, та ще си-ла-силенна мартинів і крячків.

— Та ні, човен не мій, я його, вважай, позичаю. Живе тут один старий моряк, щоранку до мене по паляниці заглядає. Сказав, бери коли заманеться. Не знаю, чому він його досі не збув — сам же щодня в море на рибальському траулері ходить, — тримаючись за палю, Мейлі спритно залізла в човен. — Ану подай оте, мармелядко, — вона махнула на плетений кошик, що його принесла з собою.

Вів слухняно подала накритий серветкою козубок. Усередині щось зашурхотіло й дзенькнуло.

Дворфійка засунула кошика під лавку в носі човна, розвернулася й звела брови, мовляв, чого стоїмо, кого чекаємо?

Та Вів неспроможна була приховати такі сильні побоювання. Мейлі придивилася до неї й засміялася — її лагідний сміх переливався й дзюркотів, як весняний струмочок.

— Гайда, ну? Ти ж умієш плавати?

— Теоретично — так. Але на практиці я каменюкою іду на дно. А з такою ногою — згадуй лиш як звали.

— Гм, ясно. Ну, я теж плавати не вмію, тому якщо перекинемося на глибині — потонемо разом. Яка трагічна й романтична загибель.

— Зажди, ще раз: ти не вмієш плавати, але любиш кататися на цьому крихітному човнику? — Вів демонстративним поглядом зміряла Мейлі з ніг до голови. — Я так розумію, ремесло найманки ти покинула не через брак відваги?

— Годі базікати, бо й сонце сяде. Розв’язуй линву.

Вів обперла костур об палю — начебто надійно стоїть, — відшвартувала човника, мотузку кинула Мейлі. Та, однією рукою тримаючись за дощатий настил пірса, відступила на пів кроку й мовила:

— Давай, ти зможеш. Залазь. Спершу ліву ногу.

Минуло кілька днів, відколи вони вперше разом повечеряли. Вів уже набагато краще ходила, а до причалу дійшла, майже не спираючись на ковіньку. Проте залазити в хиткий човен — це зовсім інша річ. Орчиця кривилася від болю й шипіла крізь стиснуті зуби. Опускаючи другу, поранену ногу, вона була похитнулася й ледь не шубовснула у воду — на щастя, дворфійка вчасно вхопила її за стан і допомогла повернути рівновагу.

По тому Вів обережно сіла на лавку при кормі. Так вони опинилися лицем одна до одної, та їх розділяли закріплені на кочетах весла. З-під причалу, із вічного затінку, подувало холодом.

— А веслувати вмієш? — запитала Мейлі.

— Ні, але припускаю, що це нескладна наука.

Дворфійка задумливо примружилася, тоді виставила руки вперед:

— Ет, ясно. Подай мені весла.

Мейлі вигребла на середину затоки. Вода мерехтіла міріадами сонячних зайчиків, аж у очах рябіло. Човен переслідувало кілька горластих крячків — як і передбачає назва, ці птахи пронизливо крякали.

Десь на півночі, на схилах скелястого мису пролунав низький дзвін — дзиґарі відлічили ще одну годину. Вдалині, голосно лопочучи вітрилами, на південь стрімко мчав величний галеон.

Сильні руки пекарки вправно давали раду веслам. Мейлі явно взяла північний курс: спершу вони йшли вздовж коси, а потім звернули праворуч і почали огинати мис.

Спочатку Вів сиділа, обіруч учепившись за борти так, що аж кісточки побіліли. Щосекунди їй здавалося, що вони ось-ось перекинуться. А ще орчиця почувалася незграбною і надто кремезною для такого маленького човника. Перед очима так і стояла картинка: вона йде на дно й тягне за собою Мейлі. І ні, немає нічого романтичного в тому, щоб отак тупо втопитися за чверть милі від берега.

Проте згодом Вів таки змогла розслабитися й почала насолоджуватися краєвидом. Відчувала, як вітерець і сонце пестять шкіру. Всотувала благословенну тишу. Вода була чиста й синя, немов сапфіри, але Вів бачила, як далі чорніють незвідані глибини.

Коли обігнули той північний мис, перед очима постала ще одна маленька затока. Навіть не затока — бухточка, затінена кряжем. Мейлі завела човен у затінок і ще трохи підгребла до берега, де на мілині зупинилася.

У тому затінку було напрочуд прохолодно. Від несподіванки у Вів на руках аж сироти повиступали. Мейлі ж ляснула веслом й бешкетливо розсміялася, коли на них обох порснули солоні бризки.

— Я тобі це ще пригадаю, — осміхнулася Вів.

Вона роздивлялася оголену грань скелі, що нависала над водою: тисячі шарів породи, стиснуті під вагою тисячоліть. Високо над ними кружляв білокрилий вихор — то були мартини, але, на відміну від крячків, ці тримали дзьоби на замку, ніби не хотіли порушувати тишу.

— Частенько тут буваєш?

— Доволі. Тут тихо. Й прохолодно. Словом, повна протилежність моїй пекарні, — Мейлі витягла з-під лавки плетеного кошика й поставила його посеред човна — по суті, Вів між ноги. Відгорнула серветку, дістала цілий буханець хліба й постукала по ньому кісточками пальців. Хлібина озвалася глухою порожнечею.

— Черствий, як шкарбан. Це не нам, якщо що.

Вів лише звела брови.

Мейлі зі жвавим хрускотом розламала буханець, зі скоринки навсібіч сипонули крихти. Пекарка простягла одну половинку орчиці, яка й досі розгублено лупала очима:

— Що значить «не нам»?

Загадково всміхаючись, Мейлі відщипнула зашкарублої м’якоті, скатала її в кавалочок і кинула за борт.

Кавалочок зник, навіть не торкнувшись поверхні води, бо звідтам — зі звуком, схожим на падіння камінця в ставок, — на мить випірнула срібляста баньката голова.

— Тобі не набридло годувати цілий Мурк, то ти ще й сюди припливаєш, аби рибок пригостити?

— Зате ці клієнти не галасують, — тихо відповіла Мейлі. — А ще... дивись!

Під товщею води нуртував ще один живий вихор — рожево-сріблисті тільця мерехтіли й то розходилися широким колом, то знову збивалися докупи й линули до поверхні в надії на здобний гостинець.

— Ого! — у Вів аж подих перехопило.

Риба рухалася як єдиний організм, а коли табунець завертав, на риб’ячих боках переливами відблискувало сонячне світло.

— Їх же там сотні! — чудувалася орчиця.

— Ага. Це ружезябрики. Бач, у них зябра яскраво-рожеві. Ну, чого сидиш — годуй кумпанію.

Вони по черзі щипали черствий хлібчик і кидали його то рибі, то особливо зухвалим мартинам, які буцімто ненароком підлітали ближче, аби подивитися, хто там зрухав воду.

Бадьоре «бульк-ковть» у виконанні голодних ружезябриків і лагідний плюскіт хвиль об борти човна зливалися в прекрасну милозвучну колискову.

Вів, бувало, завмирала й потай стежила за Мейлі. Особливо її тішило, як дворфійка розпливається в усмішці й мружить очі щоразу, коли якась рибина випереджає товаришів і хапає саме її кавалочок хліба. За цим заняттям орчиця навіть про біль у нозі забувала.

Коли ж вони вволили апетит морських мешканців — чи то пак коли закінчився хліб, — Мейлі знову понишпорила рукою в кошику й дістала звідтіль високу пляшку із зеленого скла й два келихи.

— А я думала, якщо для риби ти прихопила черству хлібину, то потім ми поласуємо свіжою випічкою, — зізналася Вів.

— Тю, ти що, гадала, у нас буде пікнік? Е ні. Я просто завезла тебе край світу, щоб напоїти, — Мейлі легким невимушеним рухом витягла корок і наповнила обидва келихи, які тримала між колін, якоюсь прозорою рідиною. Ніздрі Вів уловили пахощі ялівцю. Їй подумалося про зимове сонцестояння, обрядові вінки й лапатий сніг.

Заливаючись рум’янцем, Мейлі проголосила тост:

— За випадкові зустрічі.

— За випадкові зустрічі.

Вони цокнулися келихами. Вів піднесла склянку до губ і трішки сьорбнула. Язик обпекло сухим вогнем, та вже за мить у роті почав розкриватися букет різнотрав’я, в якому були, либонь, сотні різних відтінків смаку. А ще в грудях розливалося приємне тепло.

— Бодай скажи, що ми п’ємо? — запитала орчиця.

— Джин, — мовила пекарка, потягуючи свою порцію. — Пахне як зима. А смакує як літо.

Вони блаженно насолоджувалися напоєм і товариством одна одної.

Вів уявляла, як джин повільно розтікається тілом і зігріває кожну змерзлу від цього холодного затінку клітинку — так само, наче вливаєш цеберко окропу в таз крижаної води. Вів почувалася вільною та безтурботною, чого вже давно не траплялося.

Поки алкоголь мандрував організмом, вона знову задивилася на Мейлі. На оголене коліно, що визирало з-під підібганих спідниць. На ніжно-рожеву шкіру шиї, яка нагадала їй ту сцену з книжки, де Райлі й Лііна опинилися віч-на-віч у печері посеред моря... Цікаво, міркувала Вів, а що було б, якби я просунула руку Мейлі під сорочку й пальцями провела по ключиці?

Орчиця розпалювалася — й не лише від джину.

А коли зрозуміла, що Мейлі все бачить, — запаленіла ще більше.

— Отож, — Вів прочистила горло, переставила ноги, бо вже позатікали, й спиною уперлася в корму. Човник теж похилився назад, але ніби не критично. — Ти казала, що кілька років промишляла з найманцями. То, може, в тебе вдома й булава досі десь валяється?

Мейлі вкотре наповнила свій келих, знову сьорбнула джину, посмакувала й аж тоді відповіла:

— Авжеж. У скрині на горищі. Рука не піднімається викинути.

— Себто ти не відкидаєш можливості ще колись повернутися до справи?

— Е ні, крий боже. Ні за які гроші. Але ж те, що я зав’язала з бурлакуванням, не означає, що я зобов’язана про ті роки забути? Буває, я впадаю в сентименти й із ностальгією згадую минуле.

— Слушно, слушно. О, то розкажи мені якусь цікаву бувальщину. Щось хороше. Таке, за чим ти сумуєш. Я так розумію, за ночівлею на сирій землі ти не скучила.

— От спасибі, я тепер ще й старою як світ почуваюся, — Мейлі піднесла келих. — За тебе, дівчинко.

Вів засміялася, а Мейлі задумливо колихала в келиху залишки джину. Після досить тривалих роздумів вона зрештою мовила:

— Зустріла я колись одну ґоблінку. Руда кучма волосся, гострі зубки, все як годиться.

Мейлі раптом знову замовкла, й Вів уже хотіла була вимагати продовження історії, як дворфійка сама повела далі:

— Були ми, значить, на південь від Кардуса. Ганялися за одним розбійником на ймення Восс. Багато клопоту завдавав, паскудник такий. Отож отаборилися ми біля якогось хутірка, думали вистежити його, здати вартовим і отримати винагороду. За його голову непогані гроші обіцяли. Та не в тім суть. Отаборилися ми, значить, під пагорбом, за яким протікала річка. І щоранку я ходила до води, аби казанки та пательні помити.

— Після пригорілого хліба? — пирснула Вів.

— Якби й так, ніхто тобі не зізнається. Отже, річка у тому місці була широка, але при берегах мілка. А вранці над річищем ще й тумани пливли. Стою я, значить, піском надраюю ту пательню. Аж тут наче щось підказує: задери голову. Я підводжу очі — й на другому березі бачу її!

— Кого, ту ґоблінку?

— Ага! І розумію, що вона — з Воссової банди, бо вони носили такі дурнуваті червоні пов’язки на рукаві. І те дівча теж стоїть і драїть сковорідку...

Вів реготнула.

— ...і дивиться на мене. Себто ми обидві раком стовбичимо над водою, по лікті забрьохані, й миємо після всіх посуд. Мабуть, Восс теж отаборився по інший бік пагорба — кричати не було сенсу. Тож ми просто стояли й витріщалися одна на одну. Річка посередині глибока, течія неслабенька — не перебредеш. Найближчий міст за надцять миль, та й коненят у нас не було.

Вів лагідним, вдоволеним поглядом дивилася на Мейлі з-під напівзамружених очей:

— І що було далі?

— А нічого. Ні-чо-гі-сінь-ко. Ми отак зо хвилину одна на одну поглипали — хоча здавалося, ніби минула ціла вічність. А потім за мовчазною згодою одночасно повернулися до своїх казанків і сковорідок.

Знову запала тиша. Орчиця вивчала меланхолійний вираз обличчя Мейлі.

— Мабуть, саме тоді я й зрозуміла, що з мене годі. Проте я ні на які скарби не проміняла б той ранок. Я й досі бачу її лице.

Вів кортіло спитати, чи Мейлі ще колись зустрічала ту ґоблінку? Й чи зловили вони того лиходія Восса та його посіпак? І якщо так, то скільки їм заплатили? А найбільше орчицю цікавило, яка доля спіткала рудоволосу ґоблінку. Вона втекла чи її засудили?

Та врешті Вів виснувала, що від зайвих запитань краще утриматися.