Книжки та кістяний пил

24

Передчуття лиха не просто не покидало Вів — воно щодень посилювалося. Орчиця постійно перебувала в стані підвищеної бойової готовності, хоча на позір у Мурку панував спокій: ані тобі армії шкелетів на горизонті, ані підозрілих чужинців у сірому лахмітті. Власне, в місті, як завше, не відбувалося нічого, що могло б виправдати її насторожений погляд і тим паче оголену шаблю.

Та досвід підказував, що таке затишшя буває лише перед бурею.

З часом трійця запримітила, що Лантух дуже нервується, коли до книгарні заходять незнайомці. Щойно скрипнуть двері — скелетик долілиць падав і в прямому сенсі по частинах закочувався під найближчу полицю. Виманити його звідти могла лише Рута — шляхом тривалих і терплячих переговорів, зокрема гарантій, що всі «зайві» відвідувачі пішли.

Коржик теж підкидав хмизу у вогонь: він полюбляв гризти гомункула за ноги, й не було на те ніякої ради.

Як наслідок, удень Лантух зовсім перестав вилазити зі сховку.

Якось до крамниці завітала Мейлі й, ставши руки в боки, прямо з порога спитала:

— Ну то де він?

Рута дістала пляшку, сипонула кістяного пилу в портфель. Глухо постукуючи кістками, звідти постав скелетик. Мейлі на те видовисько й бровою не повела. Мабуть, подумала Вів, у минулому вона й не таке бачила. А коли дворфійка без тіні остраху простягнула руку, аби поздоровкатися з гомункулом, орчиця мимоволі пригадала ту історію про руду ґоблінку над річкою.

Рута спеціально поставила на прилавок скриньку, в якій Лантух міг перечікувати лиху годину. Але щойно закінчувався робочий день книгарні, він вискакував зі скрині, хапав віника, ганчірку й брався до прибирання, мовляв, поки є час. Як виявилося, живильна сила жменьки кістяного пилу до ночі вивітрюється. Лантух завжди відчував, коли чари остео-скрипції вичерпуються.

Отож малому ніяк не сиділося на місці. Товаришки вже й не намагалися відмовити його від щоденного прибирання. Скелетик завзято підмітав, мив, протирав, переставляв, натирав, витрушував усе, до чого міг дотягнутися.

— Ну от що з ним робити? — зітхала Рута. — Це неправильно! Несправедливо! Мені соромно собі в очі дивитися, — нарікала щуролюдка. — Так, соромно, бо він трудиться, а я йому нічим віддячити не можу. Ніякої плати він брати не хоче. Каже, це його вибір. Але хіба мені від того легше?

Ніде правди діти, в «Чортополоху» стало ще чистіше й охайніше. Дерев’яна підлога аж блищала. Ніде ні пилиночки. Вів була впевнена, що Лантух навіть пообрізав ниточки, що стирчали зі старих фоліантів. А ще в книгарні тепер приємніше пахло — папером, чорнилом і воском, а не пилом, сіллю й грифтер’єром.

— Слухай, а спробуй і йому книжки замість грошей видавати, — жартома запропонувала Вів.

— По-твоєму, він уміє читати? — абсолютно серйозно сприйняла пропозицію Рута, позираючи на скриньку на прилавку.

— Ну, принаймні словниковий запас у нього більший, ніж у мене, — засміялася Вів, розгортаючи чималий паперовий пакунок від Мейлі. — Так-так, що тут у нас?..

У мішечку були чотири велетенські коржики, щедро всипані горіхами й сухофруктами. Грифтер’єр, що дрімав долі, спросоння повів дзьобом, пугукнув і знову засопів.

Рута й собі взяла одного коржика.

Вони з Вів жували гостинці й байдуже спостерігали, як поміж полиць походжає Аддіс — гном, колишній власник уже знайомої, вічно зачиненої сувенірної лавки «Вояж». Аддіс регулярно приходив по витрішки й робив це майстерно, ба навіть професійно. Орчиця ні разу не бачила, щоб той щось купив. Він заходив, вітався кивком і починав бродити між полиць, весь час бурмочучи собі під носа. Повсякчас брав якусь книженцію, гортав кілька сторінок, із розумним виглядом хитав головою, буцімто знайшов якісь дуже цінні й мудрі відомості, а тоді... ставив книжку назад на полицю. Вів це страшенно вибішувало, проте Рута ніяк не реагувала — мабуть, давним-давно звикла.

— Я так бачу, торгівля сувенірами великого виторгу не давала, — буркнула Вів, коли Аддіс поставив назад ще одну книжку.

— До речі, про виторг. Я казала тобі, що нарешті замовила нову поставку товару?

— Ні! І що там, що там? — загорілися очі Вів. — Те, що ти була в каталозі позначала?

— Йой, — зітхнула Рута, — вибач, зовсім із голови вилетіло тобі сказати. Останнім часом стільки всього навалилося. — щуролюдка легенько поплескала по віку скриньки, де ховався Лантух. У відповідь звідти ледь чутно постукали.

Вів сміливіше сперлася на прилавок і випростала праву ногу. Поволі зігнула в коліні, випрямила. Повторила кілька разів, щораз інтенсивніше. Рана вже майже не нагадувала про себе.

— Ти ж казала, в тебе для нового товару місця нема, чи мені наснилося? Звісно, Лантух тут... трохи навів порядку, але реально: куди ставити нові книжки?

— Ну, я думала дещо перенести в комірчину, дещо — до мене в дім, він же тут, за стіною, — Рута кивнула вглиб зали. — У мене там теж усе книжками заставлено, гірше вже не буде. Навіть в опочивальні — стоси книжок, уже й до ліжка важко дістатися. Мо’, коли привалить уві сні. Та нічого, щось придумаю. Справи трохи пішли вгору, то я й замовила поставку, не думаючи, куди весь цей крам подіти...

— А ще краще було б спродати весь старіший товар, еге? — осяяло Вів.

У Рути аж щелепа відвисла:

— Та щоб я скисла, яка геніальна ідея! І як я сама не допетрала?! Дякую, аж підскакую!

— Але нащо ти тримаєш гори книжок, які ніхто не купує?

— А що ти пропонуєш? Викинути їх?! Ти сама себе чуєш?! Це ж книжки!

— Та я не кажу викидати, просто. Якщо вони нікому не потрібні, то, може.

— Хто сказав, що вони нікому не потрібні? Вони просто ще не дочекалися свого читача. Ось ти, наприклад, скільки за ці тижні прочитала?

— Гм-м-м.

— Багацько, дуже багацько! А все завдяки чому? Завдяки тому, що кожна з тих книжок потрапила в правильні руки, — щуролюдка відклала коржика. — Ось у чому біда. Знайти правильні руки.

Вів розглядала останнього смаколика, що лежав на паперовому мішечку. Знічев’я пошарпала мотузочку й урешті пробурмотіла:

— Думаю, проблема в тому, що ми частенько не знаємо, чого хочемо. А це дуже важко: обирати, коли не знаєш, чого бажаєш.

Щуролюдка задумливо розглядала обличчя товаришки.

— Авжеж. А ще далеко не всі люблять, коли їм поради дають. Та і я не завжди розумію, що кого зацікавити може. Чесно кажучи, доволі частенько. — Рута тицьнула на Аддіса. — Як, наприклад, у цьому випадку.

— Гм-м-м. — Вів дещо цікаве спало на думку. — А якщо покупцям цього й не треба знати? Хіба в загальних рисах.

— До чого ти хилиш?

— Ось дивись: ми не знали, що в цьому пакунку від Мейлі. Ми ці гостинці не обирали. Проте сидимо й наминаємо, аж за вухами лящить!..

Рута згадала про свій коржик і подивилася на нього, наче вперше бачила.

— І-і-і?

— І це навіть краще, бо вийшла така приємна несподіванка! — Вів закинула до рота останній шматочок. — Отже, для нас це був сюрприз...

— Тобто ти пропонуєш позапаковувати книжки?

— Так! Без усіляких витребеньок, просто в папір.

— І не по одній, а по кілька! — нарешті в Рути теж загорілися оченята. — Перев’язати шпагатом! Наче подаруночок!

— І на обгортці кілька слів написати, дати якесь узагальнене уявлення, що всередині, — Вів спробувала підібрати тези до «Ланцюга на десять ланок». — «Мечі. Головорізи. Зрада».

— М-м-м, і «пікантні сцени»! — Рута розпливлася в хитрющій посмішці.

Вів реготнула:

— Зуб даю, така категорія найкраще продаватиметься! О, слухай, а давай у кожен пакунок щось таке вкладемо!

Аддіс кивком попрощався й пішов без нічого. Тільки двері грюкнули.

— Бувай, Аддісе! — гукнула йому вслід Рута.

Вів лише роздратовано закотила очі.

Зі скриньки на прилавку пролунав замогильний, проте сповнений щирої цікавості голос Лантуха:

— Пікантні сцени?

~

— Ти більше основою долоні налягай.

— Воно липке! — бурмотіла Вів, намагаючись струсити з пальців налипле тісто.

— Саме тому я й кажу: налягай основою долоні, а не пальцями мни, — натхненно повчала Мейлі. — Ага, отак, отак. Правильно. А тепер треба скласти вдвоє і ще раз вимісити. Молодчина. І знову вдвоє — вимісити. Гріх, щоб такі м’язи гуляли без діла.

Того дня «Морська пісня» була зачинена, проте Мейлі запевнила, що й у вихідний у пекарні море роботи. Вів наосліп зголосилася допомогти, припускаючи, що треба буде драїти пательні, або ж попіл у пічках трусити, або все поперемивати. Як виявилося, пекарка-дворфійка мала зовсім інші плани.

Коли Мейлі легким відточеним рухом сипонула борошна, яке лягло на стіл ідеальним півмісяцем, Вів запідозрила, що вони не прибиранням займатися будуть.

— Ти що, — спідлоба зиркнула орчиця, — одомашнити мене намагаєшся?

— Ти ж казала, що ніякої роботи не боїшся. А мені потрібно на завтра багацько тіста замісити. Та й узагалі: в питаннях твого одомашнення мене вже значно випередила Рута.

Мейлі говорила лагідним і жартівливим тоном, проте Вів наїжачилася так, наче їй на зап’ястях зараз кайданки зімкнуться. Орчиця розуміла, що накручує себе, але не могла не помічати вогника надії в очах дворфійки.

— То зовсім інше, — захищалася Вів.

— Та невже? Чим доведеш?

— Ну, по-перше, — запихтіла Вів, виминаючи тісто, — не так давно я зчинила бійку на вулиці, за що мене кинули за ґрати, — вона плечем тернула спітніле чоло. Усі поверхні в пекарні були підлаштовані під дворфійський зріст, тож орчиці доводилося згинатися в три погибелі, аби всією своєю вагою налягати на стільницю, на якій вимішувала тісто. — По-друге, днями мені трапився небіжчик. По-третє, я знайшла торбу, з якої вискакує балакучий скелетик. Гадаю, моє перебування в Мурку значно більш сповнене пригод, ніж можна було б подумати.

— Ага, а всю накопичену злість ти вирішила виплеснути на цю бідолашну порцію тіста, так? — хихикнула Мейлі. — Та жартую, жартую. Тобі дуже личать фартух і борошно, — вона грайливо ущипнула Вів.

Та вдавано набундючилася.

— По-твоєму, з ним іще будуть проблеми? — раптом посерйознішала Мейлі.

— Із ким, із Лантухом?

Дворфійка кивнула, легким штурханцем відсторонила Вів від стола й сама взялася містити тісто. Той буцімто випадковий дотик виявився напрочуд гарячим і чуттєвим.

Вів не знала, куди подіти очі. Обтрусила борошно з рук і дупою сперлася на сусідній стіл.

— Сказати чесно? Думаю, так.

— Ох, — зітхнула дворфійка. — Мені теж так здається. Передчуття таке.

Вів чудово розуміла, що то за передчуття. Воно як відлуння баталії за тридев’ять земель — здалеку схоже лише на святковий передзвін.

Те, як Мейлі вправно виминала тісто, нагадало орчиці, що ці ж таки руки колись розмахували булавою. Мабуть, саме тому поруч із Мейлі Вів почувалася в безпеці, хоча ще не наважувалася цього визнати.

Пекарка перестала місити й зміряла Вів уважним поглядом:

— Але тебе це не надто непокоїть?

— Я просто хочу, щоб усі були живі й здорові, — ухилилася від прямої відповіді Вів.

~

На достатній глибині, за добру милю від берега, на якір став величний галеон. Містом умить розлетілася чутка, що прибув він із далеких південних країв. Від полудня й майже до вечора затокою туди-сюди шмигали невеликі човни та шлюпки: доправляли до берега пасажирів, купців і членів екіпажу. Цілий день по широкому тракту, що веде на південь, до Кардуса, в обох напрямках торохтіли карети й диліжанси. Відповідно, ввечері в «Окуні» шде було й яблуку впасти.

Нога загоювалася так добре, що Вів уже могла спокійно сидіти біля шинкваса. Тим паче, її улюблений столик у кутку був зайнятий. Посьорбуючи вже другу кварту пива, вона намагалася максимально розтягнути задоволення від трьох останніх розділів «Свічада та дволика». Десь на периферії поля зору мелькотів Бренд. За спиною гули голоси відвідувачів, брязкотів посуд, грюкали стільці. Та Вів повністю занурилася в історію і зовсім не помічала, що коїться довкола. Її цікавило лише те, що коїлося в книжці. Слова нанизувалися в речення, речення — в абзаци, і так утворювалася лавина подій, кульмінацією яких мало стати драматичне протистояння детектива Бекетта й підступної Арамії, де на кону опиниться не абищо, а життя Літи. Принаймні Вів очікувала, що так воно й буде. І щоразу, коли сюжет виправдовував її сподівання, орчиця тішилась, як дитя.

Коли хтось умостився поруч, Вів навіть уваги не звернула.

Зреагувала лише на хрипкий, подібний до зміїного сичання голос, що звертався до неї:

— Муш-шу зізнатис-ся, ти мене ш-щоразу дивуєш-ш. Ніколи б не подумала, ш-що гаєш-ш вечори із-с книгою в руках, — не без насмішки мовила Іридія.

Вів чудом утрималася, аби не зітхнути з докуки, й, заклавши великого пальця, згорнула книжку.

Тапенті постукала по шинквасу й, піймавши Брендів погляд, кивнула на пивні крани. Вона явно почувалася тут як удома. На поясі в неї з одного боку висів меч, а з другого — ліхтар. Вів ладна була побитися об заклад, що сидіти так анітрохи не зручно, просто зміївна, як завше, демонструє свій авторитет.

Іридія всмак ковтнула пива й знову впилася поглядом в орчицю:

— Я так бачу, ти видужуєш-ш. С-с-сподіваюс-ся, с-с-скоро поїдеш-ш із мого міс-с-ста.

— Поїду, щойно Воррен сюди заявиться, — стримано відповіла Вів. — От тільки бозна, коли це буде. Словом, я ще невідь-скільки мулятиму тобі очі.

Тапенті мовчки глипала.

Вів чекала-чекала, та зрештою не витримала напруженої паузи:

— Чого тобі від мене треба? Нащо ти сюди прийшла? Я спокійнісінько гаяла вечір із книжкою в руках і нікого не займала. Що тобі знов не так?

Ці запитання Іридія проігнорувала, натомість озвучила своє:

— Ти коли-небудь бачила ту Варіну?

— Ні, — сторопіла орчиця. — Тільки її кодло.

— Тоді як ти її впізнаєш-ш?

Вів ковтнула пива — змочила горло.

— У мене є досить детальний опис. Утім, я б і без нього її розпізнала.

— Як саме? — тон Іридії складно було назвати приязним, проте в ньому принаймні не відчувалося такої антипатії, як під час їхніх попередніх зустрічей.

Вів теж придивлялася до зміївни, намагаючись розгадати, що в тієї на думці.

— Я ще раз спитаю: чого тобі треба? Ти вже доволі чітко показала, що зневажаєш мене. То до чого ця розмова?

Тапенті зітхнула:

— Я не-с зневажаю тебе. Мені прос-с-сто не до вподоби те, ш-що привело тебе с-с-сюди, — вона постукала кігтем по кухлю. — Та якш-що чес-с-сно, тс-се й не означає, ш-що ти мені подобаєш-ш-с-ся.

Вів пирхнула й піднесла кухоль:

— За взаємну нелюбов і повагу!

Іридія здивовано повела бровою й теж підняла свій. Вони цокнулися. Уста зміївни сіпнулися й вигнулися в чомусь напрочуд подібному до усмішки. Втім, Вів вирішила, що їй це привиділося, й грішила на пійло.

За другою квартою старша вартова перемінилася: розслабилася, вільніше вмостилася на високому стільці. Відкинула тонкі косички набік.

— Ми так і не з’яс-с-сували, хто вбив того с-с-сіромаху.

Вів ледь не вибовкала його ім’я, ледь спохопилася. Бороніть боги, довелося б пояснювати, як вона його дізналася... Й нічим хорошим це б не закінчилося.

— Отакої. Ну воно й не дивно. А його сумку, чи наплічник, чи що там було, знайшли? — якомога буденніше поцікавилася орчиця.

— Ні, — Іридія знічев’я совала кухоль. — Я завжди пиш-шалас-ся с-с-своїми методами роботи: прагматичніс-сть, обачніс-сть, уміння адаптуватис-ся. Проте у наш-ших землях занадто вже наплодилос-ся вартових. А ш-широкі повноваження дають їм можливіс-сть розс-слабитис-ся й зледаш-щіти.

— А ще приколупуватися до поранених найманок, які спокійнісінько пересиджують у місті кілька тижнів? — глумливо вишкірилася Вів.

— Та ні, це лиш-ше с-с-стандартний протокол безпеки, — відмахнулася Іридія.

Однак орчиця була впевнена, що тапенті жартує. Чи ні?

— Як і обіцяла, — вела далі зміївна, — я дуже с-с-серйозно пос-с-ставилас-ся до твоїх с-с-слів про Варіну. Проте ніяких заходів не буде дос-с-статньо, доки я не пос-с-спілкуюс-ся з єдиною ос-собою, яка бодай ш-щос-сь знає про ту некромантку.

Вів слухала й подумки завважила, що Іридія трохи нагадує Маджер із «Ланцюга на десять ланок», проте в зміївни немає такого супутника, як Леґанн, який би врівноважував її гонор. І вже зовсім неохоче орчиця визнала, що їй імпонує складний характер тапенті.

«Таякщо чесно, це й не означає, що ти мені подобаєшся.», — дослівно прокрутила в голові слова старшої вартової.

— Бренде! — гукнула Іридія до шинкаря. — Нам ш-ще по кварті. Вс-с-се моїм кош-штом, — тапенті сперлася ліктем на стільницю. — Відповідаючи на твоє запитання: я при-йш-шла, ш-щоб виправити с-с-свій промах. Ти готова поговорити начис-с-стоту?

Вів одним ковтком осушила кухоль і гупнула ним об шинквас:

— І навіть вечерю з тебе не вимагатиму.