Книжки та кістяний пил

6

Вів замало не стала на проламану дошку, цього разу вже здоровою ногою.

— Бодай мені лихо! — зойкнула вона. — Для повного щастя бракує тільки другу ногу зламати!

Орчиця обережно зійшла на бруковану частину вулиці й незабаром побачила того орка зі шрамами, возиком і реманентом. Перехожі, які сунули вгору, розступалися перед здорованем, наче косяк форелі розсипається перед панцирною щукою.

— Агов! — гукнула Вів і за мить видобула із закапелків пам’яті його ім’я. — Піттсе!

Той зупинився й байдуже спостерігав, як вона шкутильгає назустріч.

Зблизька Піттс виявився молодшим, ніж Вів думала. І не лисим, а налисо поголеним. Він із великим інтересом поглядав на книжку у неї в руці.

— Послухай, таке питання: не підкажеш, де тут можна роздобути кілька дощок? Ти ж маєш знати?

Той насупив брови, тоді махнув у бік міста:

— Мо’, в млині, по той бік муру, коло потічка.

Вів гадала, що він озвучить якісь зустрічні запитання, але Піттс опустив руку й замовк.

— Ага, ясно... Тоді ще така справа... А ти найближчим часом випадково не будеш у тих краях? Сам розумієш, я з милицею. Словом, що я пропоную: ти привезеш мені кілька дощок і на годинку-другу позичиш інструменти. Оплата гарантована. Розглянеш таку пропозицію?

— Та хтозна. Мені на тім залежить.

— На чім?

Орк знизав плечима, голоблі сіпнулися, тарантас жалібно скрипнув.

— На тім, що ти затіяла.

Вів махнула книжкою в бік книгарні:

— Там дошки потрухли, я вже двічі ледь ноги не поламала, та й думаю, можна ж поремонтувати хідник.

Піттс недовірливо повів бровою:

— Нащо?

Вів так само звела брови:

— Як це «нащо»? Щоб ніхто не вбився, наприклад.

— Я не про те, — похитав головою Піттс. — Нащо воно тобі? Ачей тебе хтось попросив? Чи будеш комусь звітувати?

— Ні й ще раз ні. Хіба це таке велике діло — прибити одну нещасну дошку? З молотком і цвяхами я ще годна дати раду. Ніхто мене не просив, просто в Рути й своїх клопотів вистачає, а я подумала... — Вів затнулася, вирішивши, що вже й так достатньо ретельно все розжувала.

Піттс задумався, тоді повільно кивнув.

— Завтра опівдні.

— Завтра опівдні — що?

— На цьому ж місці.

— А, це ти типу погодився? Скільки з мене за послуги?

— Побачимо.

На тім він поправив голоблі й потягнув свого візка далі.

— Гаразд, — крикнула Вів уже йому в спину. — Дякую!

Як завше, Піттс не озирнувся.

— Ага, я теж рада була побалакати! І тобі гарного дня! — роздратовано буркнула вона вже сама до себе.

~

Вів подибала до «Окуня», насолоджуючись думкою про неспішне читання і ситний обід за улюбленим столиком у кутку, який вона вже по праву вважала своїм. Їй хотілося якомога скоріше взятися за «Холодну зброю», щоб зрозуміти, що мала на увазі Рута. Але коли орчиця переступила поріг шинку, то з жахом виявила, що там яблуку ніде впасти.

Вочевидь, про Брендову забігайлівку знали не лише місцеві, бо в залі битком набилося різнолюду, а найбільше — пасажирів і членів екіпажу того фрегата, що вранці пришвартувався в затоці. Кагал стояв страшенний. Усі жваво баляндрасили, реготали й тарабанили кухлями та ложками. Навіть її улюблений стіл окупували! Хоча два стільці зосталися вільними, але який із того зиск?

Вів подумки кляла всіх на чім світ стоїть. Чому саме сьогодні? Ну правда ж, у будь-який інший день — та на бога. Орчиця й сама була б рада із кимось потеревенити, пива випити, трапезу розділити. Коли завгодно, тільки не сьогодні! Сьогодні їй хотілося почитати в тиші, а тут такий рейвах!.. Спершу вона вирішила піти до себе нагору, та останньої миті передумала.

Пробираючись крізь натовп, Вів повсякчас то милицею когось стукала, то плечем штурхала, негайно перепрошувала, але всі ті вибачення губилися в загальному гармидері. На щастя, даровані природою розміри допомогли їй таки дістатися улюбленого столика.

Але її улюблений стілець — той, під стіною — уже був зайнятий. Загадково примруживши очі, там сиділа гномка. Вів такий погляд бачила вже сотні разів.

На вигляд гномка була трохи молодша від орчиці. Пелехату руду копицю волосся притримували задерті ледь не на тім’я окуляри. У ладунці на поясі поблискували ножі. Зростом гномка була як людське дитинча, тому ледь визирала з-над столу. Вона знічев’я тицяла порожній кухоль. Ніякої закуски або їжі на столі не було. Остання цікава деталь, що впала Вів у очі, — безпалі рукавички.

— Салют, — орчиця вичавила з себе усмішку. — Я би дуже хотіла помінятися місцями, мені з ногою, — для наочності Вів поплескала по бинтах, — незручно сидіти біля проходу.

Гномка обдивилася її з ніг до голови. Так, Вів уже зустрічала цей погляд — погляд новачка, який хоче щось комусь довести. Глухий номер.

— Я встану — ти сядеш, — підкреслено байдуже пирхнула гномка й преповільно провела пальцем по обідку кухля.

Вів зіщулила очі й роздула ніздрі, але якось опанувала себе, обережно поклала книжку на стіл, демонстративно потягнула на себе вільний стілець — дерев’яні ніжки пронизливо верескнули. Не відриваючи погляду від гномки, орчиця вмостилася й простягнула неповносправну ногу перед себе.

Гномка лише глузливо осміхнулася краєчком губ. Ціною великих зусиль над собою Вів змогла таки розтиснути кулаки й нібито спокійно покласти руки на стіл.

Ще більше зусиль довелося докласти, аби бодай трохи заспокоїтися й угамувати лють, що закипала всередині. Орчиця виснувала, що треба негайно взятися за читання, а там, гляди, і малий подавайлик надійде. Крім того, читання видавалося найкращим способом свідомо ігнорувати особу, яка сидить навпроти.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Сталь їх поєднала, і сталь їх розлучила. А може, й навпаки. Як і клинок меча, їхня історія має дві сторони.

То був звичайнісінький меч, нічого видатного. А втім, викував його справжній майстер своєї справи. Той меч — вінець і взірець досконалої простоти й простої досконалості. Той меч відблискував сизим сяйвом, що нагадувало вечірній туман понад рікою.

Той меч належав Таморі. Тамора була гідною власницею такого меча. Тамора орудувала ним так само просто й досконало, як його викували. Ніколи ним не хизувалася, ніколи не виставляла напоказ. Як на те пішло, вона ж його й викохала: намалювала, викувала, збалансувала, пошила піхви. Вона сама все зробила — і зробила це просто й досконало.

Тамора стояла на задній підніжці карети, котра торохтіла по бруківці. Була глупа ніч. Придорожні ліхтарі раз по раз кидали мляве світло на грубі риси Тамориного обличчя. Тамора, як завше, вдивлялася в темряву, що килимом слалася позаду.

Міррім Стенгуд позирала у віконечко в дверцятах карети.

Те мерехтіння дерев і ліхтарів її непокоїло. Міррім теж мала свою зброю, щоправда, зовсім іншого штибу: від бездоганних завитків волосся до гострого язичка, яким уміла непомітно загнати отруйне слівце поміж ребра довірливому співрозмовникові.

Останнім часом чимало таких шпичок вона загнала й Таморі. Тамора мріяла про розплату — щоправда, вже не словом, а мечем. І лише з примхи долі — чи радше недолі — їх звела одна карета.

Та коли Тамора побачила на видноколі червону заграву йуню-хала сморід диму, вона...

— Що читаєш?

Вів відірвалася від читання й підвела погляд. Гномка навпроти бринькала губою, задоволено примруживши очиці.

— Не твоє діло, — буркнула Вів.

— Либонь, щось цікавезне, бо відколи це ваш рід полюбив читати?..

— Це ти зараз на що натякаєш?

Гномка знизала плечима:

— Та таке. Ні на що. Забудь. Просто я от дивлюся на тебе й думаю... — вона кивнула на орчицині біцепси. — Щось мені підказує, що ти більше мечем любиш помахати, аніж книжки читати. Відповідно, там або щось дуже цікаве написано, або... не знаю. Картинок багацько?

Вів спопелила гномку поглядом. Зазвичай цього було достатньо, аби відшити причепу. Проте гномка й вухом не повела.

— Ну чого ти залупилася? Скажи хоч, як називається?

— Називається «Тебе не гребе».

— Гм, ясно. Либонь, твій улюблений жанр.

— Щось бажаєте? — їхній неприязний діалог перервав малий-напівельф. Брязкаючи порожніми замацканими кухлями, він протиснувся крізь юрбу й пригальмував біля столика в кутку.

Вів одразу повеселіла:

— Як завжди, дві кварти доброго пійла й... Що сьогодні на обід? Ет, байдуже, неси дві порції.

— І помножити на два? — подавайлик кивнув на гномку.

— Якщо вона пригощає, я не відмовлюся, — зраділа та.

— Закатай губу, — гаркнула Вів.

Хлопчина розчинився в натовпі. Вів зітхнула й підняла книжку так, щоб її непрохана співрозмовниця побачила назву:

— Не дякуй.

— Овва, «Холодна зброя»? А й справді цікаво!

Вів фиркнула й похитала головою, демонстративно повертаючись до читання.

— А вавку на нозі ти де заробила? — пролунало за пів секунди.

— У бою, — прошипіла Вів.

— Ух! А таку історію я б залюбки послухала.

— Ага, тільки я не збираюся тобі її розповідати.

— Ой, та годі комизитися. Пропоную угоду: розказуєш — міняємося місцями. І так усі будуть задоволені. По руках?

— Що за день такий? — пробурмотіла Вів. — Усі лізуть із якимись угодами. Ох, добре. По руках. Але спершу ми поміняємося місцями.

Зависла пауза.

— Гаразд. Тільки ж не надумай мене обдурити!

— А то що? Штрикнеш мене своїм ножичком? — хмикнула Вів.

Гномка дістала з ладунки одного ножа, підкинула, той зробив кілька обертів у повітрі й приземлився вістрям їй на пучку мізинця. А щоб не було замало, гномка продовжувала так його утримувати.

— Яка дивовижа! — іронічно докинула Вів і, спершись на милицю, встала.

Попри взаємну недовіру, вони таки помінялися місцями. Вів умостилася на улюблений стілець і задоволено промуркотіла:

— Дякую, ще й сидячку мені нагріла.

— Ага. Тільки ти не галдикай, а давай свою пригоду розказуй.

Коли хлоп’я принесло їжу та питво, Вів дочекалася, поки той виставить усе на стіл і піде, а тоді спрагло ковтнула пива й почала розповідь:

— Ну, тоді слухай. Я працюю на Воррена. Може, чула про таких, Ворренові Ворони. Отож правителі трьох найбільших у Північних Землях міст найняли нас, аби ми вистежили... одну специфічну панночку, яка справила собі чималеньке й дуже специфічне військо. І декого цей факт не просто дратує, він як кістка в горлі, ги-ги, — Вів пораділа лише їй зрозумілому каламбуру. — Ми напали на її слід ген трохи на північ звідси і переслідували те кодло в лісі. І один воріженько, бодай йому лихо, примудрився списом мене в стегно штрикнути. Двічі, — орчиця знову припала губами до кварти й довго не могла відірватися. — Ось і казочці кінець.

Гномка слухала, роззявивши рота.

— Ворренові Ворони?! Ти особисто знайома із самим Ворреном?!

Вів знизала плечима, мовляв, подумаєш, велике цабе. Вона не хотіла фанаберитися, але в неї відверто погано виходило.

— Угу.

— А де, де вони зараз? — не вгавала гномка.

— Та бозна. Але якщо все благо, за кілька тижнів заїдуть по мене. А я поки маю. вимушені вакації. Відпочиватиму, доки рана заживе. Ну, годі балачок. Угода виконана. І тепер я буду мовчки читати, ясно?

Гномка відкинулася на спинку стільця, схрестила руки на грудях і продовжила свердлити орчицю поглядом.

Та зрозуміла, що пуття не буде, почитати їй сьогодні не дадуть.

— Ну що ще? — зітхнула Вів.

— Хочу, щоб ти мене з ним познайомила.

— Що-що? — такої нахабності навіть орчиця не очікувала.

— Ти прекрасно все почула. Я думала, що доведеться пхатися аж у Тьюн і там шукати, до кого пристати. Аж тут така нагода! Це ж доля! Послухай, у мене купа талантів. Розкажи, як вони тебе до себе взяли? Якісь іспити були чи що?

— За мене поручилися. Дехто, хто мене добре знає. І дуже поважає, — наголосила Вів.

— Я так і знала! — гномка сплеснула в долоні. — У цьому житті головне — завести правильні знайомства. Але ж диви: я знаю тебе, ти мене відрекомендуєш, і — бац! — вона гупнула кулачком по столу, — ми вже колеги!

— Бігме, та я навіть імені твого ще не знаю, — закотила очі Вів.

— Ґалліна, — гномка простягнула руку, до якої орчиці ще треба було через увесь стіл тягнутися.

Але вона цього не зробила — навпаки, демонстративно проігнорувала жест.

— Ага. І, скажи, будь ласкава, як я можу за тебе поручитися, якщо, крім імені, взагалі нічогісінько про тебе не знаю?

— Хочеш, я покажу що вмію?

— Єдине, чого я хочу, — це спокійно почитати книжку.

Ґалліна скривила міну:

— Послухай, дорогенька, такі, як ми, повинні допомагати одне одному.

— Що в бісової матері означає «такі, як ми»? Які — такі?! — Вів ладна була волосся на собі рвати.

— Молоді-зелені. Нове покоління. Усім же треба з чогось починати. А як здобути досвід, якщо без досвіду нікуди не беруть?! Атож. Скажи бодай, як тебе звати.

— Вів, — відповіла та й одразу ж пошкодувала. — І раз уже ми познайомилися ближче, я тобі ось що скажу: я маю намір пожерти й почитати книжку. А якщо тобі кортить зазнайомитися з Ворреном, то можеш сидіти тут і чекати, доки він заїде, а потім сама — я наголошую для ясності — сама підійдеш до нього й заговориш. Ій-бо, що я, по-твоєму, маю йому сказати? «Ця мала причепилася до мене в барі й уже до живих печінок допекла. Пане-отамане, прошу, візьмімо її до себе, щоб вона всім Воронам до печінок допекла». Чи як ти це собі уявляєш?

Ґалліна так скривилася, що, либонь, в усій окрузі молоко поскисало. Тоді зіскочила зі стільця, прогарчала:

— А бодай би тебе чорти вхопили! — і розчинилася в юрбі.

— Сира земле, розступись, — пробурмотіла Вів собі під носа. — Краще б я була другу ногу зламала.